Всеволод Речицький
Квітень 2007

Між правом і свободою

3. Юридично недоведеним виглядає і твердження Указу про те, що «поповнення » складу коаліції «на засадах індивідуального або групового членства» призводить до «нехтування конституційних виборчих прав громадян України».

Виборчі права українських громадян полягають у тому, щоб або голосувати за партійний чи блоковий список (мажоритарна система діє у нас лише на виборах до сільських і селищних рад), або самому ввійти до складу такого списку. Як відомо, з активним виборчим правом в Україні серйозних проблем поки що немає. Зате суттєво гіршою є ситуація з пасивним виборчим правом.

Конституційна реформа від 8 грудня 2004 року та Закон «Про вибори народних депутатів України» в редакції від 19 січня 2006 року запровадили пропорційну систему виборів із практично закритими виборчими списками. Це неґативно вплинуло на політичні права українських громадян, проте уможливило комплектування виборчих списків партій і блоків ексцентричними олігархами, охоронцями та шоферами VIP-персон, а також естрадними й телевізійними зірками. Давши змогу формувати депутатський корпус із бізнесових та відверто екзотичних верств публіки, виборчий закон автоматично стимулював некерованість і непередбачуваність поведінки парламентських неофітів.

Чесно кажучи, політична реформа 2004 року й ухвалений на її основі виборчий закон зробили українську політику відверто корпоративною, а саму Верховну Раду – уособленням такого собі клубу-казина для багатих. Але відповідальність за системні вади цієї реформи і цього закону несуть депутати Верховної Ради минулого скликання разом із майбутнім президентом України, які їх успішно проголосували. Простіше кажучи, негаразди нинішньої ситуації в парламенті й суспільстві зродили не депутати-перебіжчики, а системні особливості політичної реформи й ухвалених на її основі законодавчих рішень.

Що ж до порядку формування коаліції, який згадується в Указі, він не впливає безпосередньо на реалізацію виборчих прав українських громадян. В Україні, дякувати Богові, не визнається імперативний мандат на парламентському рівні. Отже, народний депутат – це не примітивний транслятор (ретранслятор) настроїв і вподобань електорату, а відповідальна, самостійно мисляча та політично автономна особистість. Будь-який виборець може змінювати політичні вподобання, те саме стосується й кожного народного депутата. Сучасна передвиборна програма – це декларація про наміри, а не караульний статут. Зреалізувати її можна найрізноманітнішими способами. Саме тому депутатам надається право вільно обирати тактику парламентського побутування.

Здорова фракція – це не мурашник і не бджолиний вулик із раз і назавжди встановленими ролями. Проте насправді, стверджують науковці, в українських парламентських фракціях рішення приймає партійна еліта, яку складають щонайбільше 3–4 особи. Не дивно, що стиль роботи таких тоталітарних фракцій породжує лише нехіть і відразу.

Зрештою, кожен виборець, оголошуючи ту чи ту людину своїм представником, у певний спосіб ризикує. З часом може з’ясуватися, що його політичний вибір був невдалим. Але президент не може й не повинен знати, хто саме в певній парламентській фракції уособлює правильний курс. Істину в демократії засвідчує лише статистика. За усталеною в Европі традицією, парламентар захищає інтереси не конкретних виборців, а нації загалом. А в народі осягнути універсальну правду ще складніше. Як, наприклад, оцінювати поведінку депутатів-розкольників у випадку, коли їхні політичні вподобання розходяться з уподобаннями лідерів фракцій, але при цьому наближаються до вподобань загалу?

4. Не зовсім зрозумілою є теза президентського Указу про те, що спонтанний порядок формування коаліції «призводить до іґнорування конституційного принципу народного суверенітету, закріпленого у частинах другій та третій статті 5 Основного Закону України». Адже йдеться про приєднання депутатів від опозиції не до меншости, а до більшости в українському парламенті. Крім того, ми не знаємо, чи означає перехід фракції Мороза до коаліції те, що він утратив свій електорат. Так само не знаємо, чи втратив свій електорат президент Ющенко, який відносно недавно подав кандидатуру Януковича на посаду прем’єр-міністра. Ймовірно, що певні кола громадськости він при цьому розчарував, а комусь почав здаватися мудрим.

Із погляду конституціоналізму, заведено вважати, що органічно сформована більшість у парламенті віддзеркалює більшість у народі. Це означає, що народний суверенітет існує як політична воля більшости. За класичною дефініцією народний суверенітет уособлює єдність, непорушність та верховенство політичної волі народу. Проте на практиці суверенітет народу є якісним станом, що виникає внаслідок появи політичної більшости. Політична меншість за природою не може уособлювати суверенітет.

Отож якщо в країні збільшується коаліція при владі, це спричиняється до підсилення характеристик, що за-кладаються в поняття народного суверенітету. Інша річ, що суверенна воля народу при цьому зовсім не ґарантує власних позитивних якостей. 1933 року політична воля німецького народу полягала в тому, щоб обрати вождем нації монстра. Тирана Фіделя Кастро давно підтримують маси на Кубі, а терорист Че Ґевара ще й сьогодні є предметом захоплення молодшого покоління.

Політична воля українського народу балансує між двома векторами розвитку, які ведуть до суттєво різних для України перспектив. Саме тому, здобувши важку перемогу на президентських виборах, помаранчеві сили мали зробити все, щоб якомога скоріше привернути на свій бік симпатії хоча б декількох відсотків біло-блакитного електорату.

Проте історичний шанс було змарновано і, здається, втрачено. Політика помаранчевих не була теплою, гуманною, зверненою до потреб простої людини. Наприклад, перехід на задекларовані ними европейські цінності вимагав радикальної зміни в ставленні держави до освіти. Адже зрозуміти сенс свободи, гідности особистости, демократії може лише освічена людина. Проте українські провінційні школи, як і їхні вчителі, залишилися жебраками. Не було відновлено навіть традиційну для комуністичних часів мережу провінційних книжкових магазинів.

Право не працювало як універсальний реґулятор, ключових свідків запрошували до Генеральної прокуратури через національні телеканали, а фальсифікатори виборів могли кеп-кувати з недолугости переможців. (Гнітючим, проте логічним наслідком цієї політичної атмосфери стало нагородження орденом колишнього генерального прокурора Михайла Потебенька.) Не дивно, що на парламентських виборах помаранчевий табір урятувала тільки інерція людських сподівань.

Надмірна консолідація влади (на будьякій основі) може мати згубні наслідки загальнонаціонального масштабу. Проте розростання парламентської більшости загрожує не народному чи державному суверенітетові, а плюралізмові та поліфонії суспільства, правам політичних меншин і окремої людини. Воно призведе до надмірної вреґульованости політичних процесів у країні, а гіпертрофована єдність може стати чинником не так дестабілізації, як радше стаґнації. Саме проти цього мала би бути спрямована арґументація президентського Указу – і саме про це в ньому не йдеться. Неважко здогадатися, що президента хвилює не так народний чи державний суверенітет, як політичний колір, якого можуть набути обидва суверенітети.

5. Теза Указу щодо «узурпації влади в Україні» також мало співвідноситься з реальним становищем. Звичайно поняття узурпації означає насильницьке захоплення влади. Проте явних ознак насильства, що змушувало б опозиційних депутатів переходити на бік більшости, поки що не спостерігаємо. Ототожнювати ж із насильством фінансові, бізнесові й інші спокуси, що їх для опонентів зорганізувала коаліція, ми не маємо права. Тому й тут правову конструкцію Указу слід визнати некоректною. Використані в Указі арґументи є політичними, а не юридичними (конституційними). Указ свідчить про реальну занепокоєність і тривогу президента, але юридично не доводить наявности саме тих загроз, про які в ньому йдеться.

6. Як свідчить Указ, президент уважає, що недавні події в парламенті загрожують також національній безпеці, створюють потенційну загрозу державному суверенітетові. Із цим твердженням можна погодитися, але тільки почасти. Бо ці небезпеки виникають не так завдяки гостинності коаліції, яку вона щедро виявляє до опонентів, як завдяки загальному згущенню політичних негараздів у країні. Саме про це хочеться сказати дещо розгорнутіше.

Очевидно, що Україні загрожує надмірна концентрація парламентської більшости, проте ще більше їй загрожує зроджене політичною реформою роздвоєння виконавчої гілки влади на два потужних центри. Саме воно призвело до невідповідности зовнішнього та внутрішнього політичного курсу України, протистояння місцевого самоврядування і державних адміністрацій на сході та півдні країни. Конституційний розкол органічно накладається на історичне (геополітичне) підґрунтя «двох Україн» (Микола Рябчук): реґіонів заходу й центру, що обрали Ющенка президентом України, та сходу й півдня, що зробили Януковича її ж прем’єром. У результаті Україна одержала небезпечно підсилену конституційною реформою конкуренцію двох політик і двох візій стратегічного розвитку країни. Указ президента становить лише її характерний симптом. І схоже на те, що президент не так уболіває за стабільність у країні, як радше непокоїться тим, що вона вибудовується за «реґіональною» моделлю.

Загрозливим для країни є й загальний ретроградно-консервативний стиль урядування, який сьогодні майже всюди демонструють представники політичних сил коаліції. Важко переоцінити й небезпеку від нехтування Конституцією та законами України з боку органів державної влади та високих посадових осіб. Досить згадати блокування діяльности Конституційного Суду, до якого вдавався колишній спікер парламенту України Володимир Литвин; участь Голови Верховного Суду України Василя Маляренка та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової у виборчій кампанії; голосування депутатів Верховної Ради України чужими картками; рішення Конституційного Суду України на користь третього терміну повноважень Леоніда Кучми. На жаль, недалеко за формою відійшов від такої практики і нинішній президентський Указ.

Розвалює національну єдність і фантастична вилка зарплат у бюджетній сфері. Коли платня народного депутата перевищує платню висококваліфікованого вчителя або хірурга в десятки разів, це загрожує національній єдності більше за будь-які пертурбації на рівні парламентських фракцій. Із такою різницею в бюджетних зарплатах, стверджують деякі австрійські політологи, просто неможливо створити політичну націю.

Отже, політична криза в Україні – це, найперше, загальна криза довіри населення до влади. Це криза економічного розриву між багатими й бідними, а також державними чиновниками вищого й нижчого ранґів. Це криза конституціоналізму й законности, внаслідок чого високі посадові особи свідомо іґнорують елементарні вимоги власної ж правової системи. Це криза морально-етичних якостей народних депутатів і їхніх лідерів, що вдаються до масових шантажистських голосувань.

Стратегічно більшість кризових явищ в Україні пов’язана з тим, що вона ще й досі не зуміла попрощатися з теорією і практикою тоталітаризму. Інструментальність поведінки політичних лідерів, їхня неспроможність керуватися цінностями та принципами, безмежне політичне честолюбство – все це є наслідком плебейської політичної культури, результатом тривалого дефіциту модерних знань і свободи. Водночас, чим більше минає часу, тим критичнішим робиться громадське сприйняття українських політичних реалій. Зокрема, люди починають розуміти, що Конституцію України було зламано в грудні 2004 року просто через особисті амбіції політиків найвищого ранґу.

Сьогодні системні вади конституційної реформи руйнують політичний курс України. Відвертий примітивізм виборчої системи й імперативний мандат роблять українську політику незграбною, а її державне життя – перманентними особистими порахунками. Розвал Конституції зробив українську політику лицемірною, емоційно відразливою, негуманною та неефективною водночас.

Що більше риторики та гасел відтоді виголошує політична еліта, то глибшає прірва між нею та народом. Урешті-решт, взаємні звинувачення і Указ від 2 квітня роблять прозорим і зрозумілим простий факт: за системну кризу в Україні відповідальні всі без винятку політичні партії та гілки державної влади. При цьому найбільша провина лягає на того, хто був і надалі є найрозсудливішим і найрозумнішим.

Очевидно, що Указ про розпуск стане міцним горішком для Конституційного Суду не тільки через його суто юридичні особливості. Він складний для аналізу і через свою морально-етичну основу. З юридичного погляду, не треба довго доводити, що президент не має права свавільно розпускати парламент. Із другого боку, президент має рацію в тому сенсі, що українська держава зайшла в глухий кут, а збайдужіле суспільство деґрадує в усіх на очах, і на це треба якось реаґувати.

За будь-яких обставин проблема України полягає не тільки в тому, що «погані» політики перехопили ініціятиву в «хороших». Навіть і «хороші» політики анітрохи не переймаються репутацією вітчизняних конституційних суддів. А це все-таки юридична еліта країни. Попередній Конституційний Суд здискредитував себе в очах міжнародної спільноти рішенням про третій термін повноважень Кучми. Чи захоче новий Конституційний Суд пожертвувати своєю міжнародною репутацією на користь ґаранта конституціоналізму, наразі невідомо.

Очевидно, що Україна потребує справжньої шокової терапії. Проте в Указі українській спільноті пропонується грубо заточений скальпель.

Можна зрозуміти і сподівання опозиції на політичний реванш, і її зловтішні очікування щодо подальшої політичної долі Кінаха чи Мороза. Проте політичне життя є гранично парадоксальним. Польські комуністи, намагаючися переграти «Солідарність», спровокували кризу у сподіванні на те, що громадяни вийдуть на вулиці міст із марксистськими гаслами й червоними прапорами. Проте польські робітники несподівано вийшли на вулиці під знаком Чорної Мадонни. Розчарування може спіткати й наших опозиціонерів. Не виключено, що за два роки народ пройшов окремий шлях до розуміння політичних реалій, який уже суттєво відрізняється від стежки президента.

Перевибори в країні, яка швидко росте і змінюється, виправдати легко. Проте енергію народу на таких перевиборах слід використати з максимальним ефектом.

Справжня проблема, яка нині постає не тільки перед Конституційним Судом, полягає в тому, що сам по собі розпуск парламенту і його перевибори не дадуть Україні змоги вийти із системної кризи, адже її причини сховані в матриці політичної реформи. Допоки вона існуватиме, жоден український парламент і уряд не зможуть вийти з-під її руйнівного впливу. Тому, щоб вилікувати хворобу, треба зважитися на більше. Можна поставити реформу на всенародне «рейтинґове» голосування або скасувати її в Конституційному Суді. Юридичних арґументів для цього не забракне. Переписана невдахами Конституція насправді нелеґітимна, це зовсім не той документ, якого треба щосили боронити. Оскільки відповідальність за реформу несуть усі гілки влади, на перевибори треба зважитися і президентові.

Подальший сценарій «воскресіння» України має розробити не Конституційний Суд, а круглий стіл головних політичних сил України. Тут варто прислухатися до порад, якими готовий поділитися Леонід Кравчук.

У будь-якому разі українському виборцеві слід серйозно подумати, чи варто знову віддавати голос за тих, хто призначив собі зарплату в десятки разів вищу за його власну, як і за тих, хто заради безмежного честолюбства зламав національний Основний Закон. Відродження України має починатися з чогось для всіх зрозумілого і простого. Наприклад, із перегляду процедурних моментів конституційної реформи. Ця акція виглядає нібито несуттєвою, проте вона таки прочиняє нам двері на свіже повітря.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!