Григорій Грабович
Лютий 2006

Модель «Культури»

Ювілеї зобов’язують. У широкому громадському плані вони нагадують про потребу оновлювати суспільство шляхом переосмислення колективних осягнень, іноді невдач, а передусім цінностей. В інституційному аспекті вони також дають нагоду осмислити свої вужчі хоч і (в тому ж громадському плані) не менш вагомі завдання та цінності й свій контекст. Соте число «Критики» також наштовхує на такі роздуми, зокрема на певні історичні паралелі й певну, хоч, може, символічну, естафету. Йдеться про паризьку «Культуру» та про її історичні уроки.

Тема має своє іманентне й органічне підґрунтя: у понад восьмирічному дискурсі «Критики» топос і модель «Культури» не раз звучали, і незрідка цілком програмово. У вересні 2005 року в рамках міжнародної конференції «Совєтський тоталітаризм в Україні: історія та спадщина», яку спільно провели Український науковий інститут Гарвардського університету й Інститут Критики, відбулася спільна презентація двох публікацій, безпосередньо пов’язаних із «Культурою» та її творцем Єжи Ґедройцем і так чи так дотичних до ролі «Критики» як видавництва, кола співробітників і як тяглости цінностей1. У попередньому, грудневому числі роль «Культури» звучить у двох статтях про «свідків століття»; один із них, Богдан Осадчук, залишається живою ланкою поміж нашими інститутами. 2006 року, в рамках ширшого пошанування року Єжи Ґедройця, що його планує польська сторона, «Критика» має намір активно долучитися до цих заходів в українському контексті. І не останньою чергою варто згадати той символічний збіг обставин, що перше число «Критики», видане у вересні 1997 року, з’явилося скоро по тому, як на початку червня у Києві відбулася міжнародна конференція з нагоди 50-ліття «Культури». Як уже випадало зазначати, моє осмислення завдань «Критики» відбувалося під свіжим враженням того ювілею і тієї спадщини. Подальші мої міркування, викладені тут у частинах 1 і 2, базуються на моєму виступі на тій конференції (ще вповні не друкованому) і зберігають перспективу того моменту; завершують їх (у 3-й частині) кілька штрихів-рефлексій із тепер уже майже десятилітньої перспективи.

1

Нинішнє, ще дуже попереднє2, осмислення спадщини «Культури» та її ролі у формуванні польсько-українських зв’язків – це передусім пошук глибших структур і самої семіології її дискурсу. Основна парадигма, яку тут застосовую, – «межі допустимого» – стосується не так моментів пріоритизації, марґіналізації, автоцензури або прямого небачення (хоч іноді вони також траплялися) тих чи тих непослідовностей, суперечностей тощо в тих людях та інституції, що творили цей дискурс, як самого пошуку закономірностей, критеріїв і цінностей, а також справжнього культурного й історичного контекстів.

Найперше, що впадає в очі, коли окреслюємо цей контекст, – це масштабність часу й тривання в часі. Власне, п’ятдесят років тому відбувалося не лишень совєтське закабалення...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!