Володимир Кулик
Липень 1998

Молитва за майбутнє

Світлана Алексієвич. Чорнобиль: хроніка майбутнього. / Переклад і післямова Оксани Забужко. – Київ: Факт, 1998.

У цій книжці так багато болю й печалі, що будь-які розумування видаються необов’язковими чи навіть недоречними. А проте всі голоси в скорботному хорі, що волає до Бога й людини зі сторінок Світлани Аляксієвич, – академіків-ядерників і солдатів-ліквідаторів, бабусь-самоселок і вивезених, але приречених дітей – бринять не лише сподіваним од такого твору болем, а й несподіваною, якоюсь позамежною мудрістю. Авторка пояснює, що «шукала людей, яких це перевернуло. Які відчули себе з цим сам на сам. Замислилися».

Про це – тридцять із гаком монологів індивідуального прозріння, три хори колективного досвіду, два зовсім самотніх у своїй позамежності людських голоси та інтерв’ю авторки з самою собою на тему «проґавленої історї» нашого майбутнього. Де вона з’ясовує, що написала цю книжку, сказати б, задля того, щоб не дати перейнятому соціальними катаклізмами суспільству остаточно проґавити нагоду подивитися на «світ Чорнобиля» очима людей, які «першими побачили те, про що наразі ще тільки-но підозрюємо, що для загалу іще таємниця». Власне, «реконструкція почуття, а не події», прагнення побачити загальні проблеми крізь призму унікального досвіду були темою всіх попередніх книжок Світлани Аляксієвич – починаючи від написаної п’ятнадцять років тому збірки оповідей жінок-фронтовичок «У війни нежіноче обличчя». Але «Хроніка майбутнього» має дві важливі відмінності.

По-перше, зауважує авторка, «якщо раніше, пишучи свої книжки, я придивлялася до страждань інших, то тут я сама свідок – нарівні з усіма. Моє життя є складова частина події, я тут живу. На чорнобильській землі. В маленькій Білорусі, про яку світ раніше, можна вважати, не чув. Україні, про яку кажуть, що це вже не земля, а чорнобильська лабораторія. Білоруси – чорнобильський народ. Чорнобиль зробився нашим домом, нашим національним приділом. Долею». Два складники цього окреслення теми – всезагальність і непроминальність страждання – тісно пов’язані, але різні. Утверджене за кілька років після катастрофи тлумачення її як національної трагедії білорусів (і українців) можна було б уважати лише черговим – виявилося, що нетривалим – станом міфологізації масової свідомості. А залучення авторкою себе, разом з усім своїм народом, до досліджуваної в книжці категорії страдників – риторичним перебільшенням, письменницькою метафорою. Адже – попри справді загальнонаціональні масштаби випробування Чорнобилем: кожен п’ятий білорус мешкає на забрудненій території, а ліквідатори живуть (умирають) чи не в кожному селі, – позначені Зоною люди відділені від їхніх сусідів, колеґ і часом навіть родичів межею не менш непроникною, ніж психічно хворі. Відчутнішою, ніж у ветеранів німецької чи афганської воєн із раніших книжок Аляксієвич, бо проводить цю межу не лише неспроможність затаврованих болючим досвідом людей пробачити оточенню брак такого досвіду, а й не спроможність оточення пробачити їм тавро. Можна було би, повторюю, вважати цю чорнобильську солідарність білорусів лише націоналістичним міфом, настільки вкарбованим у колективну свідомість, що його переповідають навіть герої «Хроніки», не помічаючи, якою мірою суперечить він їхнім власними описами реальних виявів тієї «солідарності» у ставленні до переселенців та ліквідаторів. (Як, гадаю, переповідають і ті, хто отак її виявляв. Як, зокрема, й ті з перших і других, що, підтримавши «інтеґратора» Лукашенка, підважили ідеологічну основу того міфа.) Можна було б – якби не тривання Чорнобиля, невпинне розширення його зримих масштабів, таврування знаком біди щораз нових людей, що потроху стирає межу між затаврованими її поки що зацілілими. І різниця між першими й другими, натякає нам авторка, лише в тому, що перші бачать умовність тієї межі, а другі – ще ні. Перші, зрештою, теж колись не бачили – як іще раніше не розуміли, що смерть однієї людини з команди ліквідаторів, сільської вулиці чи шкільного...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!