Богдан Жолдак
Травень 1998

Ми маємо те, чого не матимемо

– Та не смикай! Ні, за ето можеш смикать, Тося. Я кажу: проводи не чіпай, бо потім не вгадаєш, де який од якого мікрофона.

В будці було доволі темно. Мала вона лише одну перевагу: була звукоізольованою од усього світу. Що б тут не коїлося – ніхто не почує, бо всі дроти йшли сюди, а не звідси. І ще: тут було надто тісно. Й коли сюди трапляло двоє, то хоч-не-хоч, а воно торкало і єднало.

– Ето саме інтересне місце, Тосю. От не віре! Я отвічаю, тут такого наслухаєсся, шо потом усе те, шо в газетах пишуть, ето дєцькі ігрушки. Особино, коли когось умних записуваєш. То, виходить, ти тут впереді всіх собитій. Ти послухай, Тосю, преждє чим говорить: тута недавно позбиралися умніки й балакали про свою літературу. Не про цих «Трипероносців», шо в школі, ні. А про таку, якой нема. Тобто не пичатають її – літературу після див’яносто первого року. Пойняла?

Тося одно пойняла, що поки Петя не виговориться, нічого не буде. А потім іще сигарета. Та дай, Боже, щоб одна. А бувало, що й дві – одна довша за іншу. Тому Тося одкрила яко-ширше очі, щоб не закрилися.

– Ти ж пойми, шо тут балакали ті, які ту літературу знають. От ніхто її не зна, лише оці, з конференції. Мені часто приходицьця саме таких записувать, і ти повіриш? Сам по- троху вже понімаю, шо тут й до чого, де шо і як. Я б вуже й сам міг кому хоч розказати про ті чудеса, шо тут вони наумнічали. Бо, як сказав їхній Льонька, цяя література приречена до вузького кола. Тобто для нас з тобою, Тосю. Не віре! Я кажу, шо й ми з тобою (шо, ні?) із найвужчого кола, Тосю. Хоч тая література вже не видаєцьця; но почалася вона в сімидесятих роках, коли її тоже не видавали. А далі, Тось, говорила одна женщина по писаному. Вона сказонула, шо література поділяєцьця на київсько-житомирську, галицько-станіславську і наталко-білоцерківську. Поетому цій літературі всі довіряють а-прі-о-рі.

– Як? – Тося ще дужче округлилася очима.

– Ну, ето як ми з тобою, безо всяких задніх мислів. Далі та женщина почала говорить про одну книжку, яку таки напичатали і їй ето не понаравилося. Бо вона була про секс. Та не смикай за нього! Бо вони, ці секси, бувають разні, особино український. Бо він без-сел-лер.

Тута з ней не всі согласилися, особино одна Солоха, бо вона виступала без бомажки. І хвалила секс і ту книжку. Бо вона її читала, ти не повєриш, Тосю, ще до того, як її написано було. Ну де ти таке ішо почуєш? Тіко в нас таке бува.

– Це ти загнув, – одігнула Тося.

– Я отвічаю! Як літературу не пичатають, а всі її знають, в усьому мірі, то як же? То її можна знать ще до того, як вона й написана, невже непонятно?

Тося кивнула, що так. Бо цей як почне спорить, то тоді буде три сига­рети. Повівся чоловік! Хоч би музи­ку яку писав, але відколи він засів тут, то вирішив, що він єдиний, хто чує «тайнознанія». А так – непога­ний хлопець. Особливо – мужчина. Ну чому їм кожного разу треба спер­шу вибалакатися?

«От нам, жінкам, треба обов’язко­во вибалакатися вже потім, це ясно. А цим все до, до, до», – подумала во­на, а сказала:

– Ти не одвлікайся.

– Я отак їх послухаю-послухаю, вже й сам починаю розбирацьця: оно Солоха сказала, шо Пашковський уже скинув свої кирзові сапоги навсігда. І шо ето урон для всієї літе­ратури, бо він почне писати вже не про них. І поетому в літературі глибокой новизни ще не сталося. Бо од часів Котляревського ще новой «Енеїди» ніхто не видумав. Хоч у кирзяках, хоч без них. І поетому ця література, тут я на бомажки собі записав: «конфисіонально ітроспективна». Ето як ти, Тосю.

– Що?!

Підскочила б, якби не боялася за­чепити якого штекера. Тож сіла, бо знала, як любить Петько вкручувати незрозумілі слівця. Хоч би не при­ліпив їй такого, одного з них, на­завжди. Тому Тося явила цілковиту байдужість, а натомість поклала руку Петрові під коліно.

«Розінтелігенчення літерату­ри!» – переможно читав далі з па­пірця той, – ето там у них якийсь чувак сказав про Гончаря, і йому за ето не дали...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!