Мартин Поляк
Червень 2014

На повідку у Путіна

Літня пані на площі Свободи у Харкові. Вдягнена в чорне, на старомодному капелюшку зав’язано жовто-блакитну стрічку. Це національні кольори України. Тут, на Сході країни, така прикраса – це політичне висловлювання, не конче цілком безпечне. Жінка стоїть біля підніжжя двадцятиметрового пам’ятника Лєніну і сипле зернята голубам, що порозсідалися на монументальному очільникові революції. Троє молодиків – товсті шиї, рельєфні м’язи, голені голови – проходять площею. Вони зупиняються перед бабцею і похмуро зирять на її стрічку. Здається, їм не подобається. Пані дружньо всміхається і кокетливо поправляє капелюшок. Молодики спльовують і сунуть далі.

Харків у квітні 2014 року. Разом зі своєю перекладачкою Нелею Ваховською я приїхав до другого за величиною українського міста, розташованого за тридцять кілометрів від кордону з Росією, щоб презентувати українське видання «Мерця у бункері». До того ми були на книжковому ярмарку в Києві. Дискусія про минуле, про провину батьків – актуальна тема для України. «Час уже зайнятися цим, ми надто довго відклaдали цю розмову, а тепер маємо наслідки», – каже Неля. Вона дуже стурбована процесами на Сході. Із її слів, там діють банди, яких скеровує і підтримує сусідня Росія, кримінальні елементи, але автентичне обурення також є – люди, які відчувають, що Київ їх занедбав, а тому вони відкриті до російської пропаґанди про «фашистів», які нібито захопили владу в Україні. Київський уряд справді надто мало дбав про східні області і їхніх жителів, уважає Неля.

Таку критику можна почути всюди в Харкові. «Київ нас не помічає, іґнорує наші потреби, а це грає на руку сепаратистам і, зрештою, Путіну», – нарікає історик, який захотів залишитися неназваним. Він родом із харківського передмістя, в його родині завжди говорили українською, хоча більшість мешканців міста (як і в Києві) – російськомовна. На моє запитання, що він робитиме, якщо Росія анексує східні області, він стинає плечима. Невідомо, він усім своїм серцем українець, і тут його дім.

Коли я приїхав до Харкова, ситуація була напружена, проте на Сході ще не було реґулярних боїв, як нині. У день нашого приїзду в місті відбулися криваві сутички, наступного дня газети й телебачення були сповнені жахливих фотографій закривавлених людей серед розлюченого натовпу, що бив беззахисних. Із коментарів не можна було зрозуміти, хто на чиєму боці. У таких ситуаціях це, мабуть, не так уже й важливо, адже йдеться про спалахи сліпої ненависти, провокування ексцесів. Провокація – важливе слово у брудній грі, яку майстерно веде Кремль. Машина російської пропаґанди, прекрасно змащена, працює на найвищих обертах, а до цього ще й воєнні дії, викрадення, справжні супротивники чи ті, кого ними проголосили, зникають, хтось колись знаходить їхні тіла зі слідами тортур. А потім звідкілясь виринають російські «консультанти», в уніформі (хоча й без шевронів) та в цивільному, так-сяк замасковані під місцеве населення, і перебирають командування на себе. Те, що багато хто на Заході з готовністю заковтує російські твердження, мовляв, в Україні буянять фашисти, неонацисти, погромники, лише допомагає Путінові досягнути свого наміру. Сьогодні – Крим, завтра – Україна. А післязавтра, можливо, Республіка Молдова. А там Латвія. На світі є багато країн із російськими меншинами.

Наступного дня після сутички ми прогулювалися містом, усе було спокійно. У будівлі ХОДА розбито всі шибки, над входом – своєрідний візерунок від пострілів, спецпризначенці в обладунках охороняють адміністрацію. А в решті місто виглядає мирним, усе здається нормальним, мешканці походжають вулицями, наче нічого не трапилося, – матері з малими дітьми, закохані парочки. Вражає, як спокійно й відсторонено українці реаґують на загрозу та постійні провокації, це впало мені в око ще у Києві. Вони не дозволяють себе залякати, не впадають у паніку, зберігають ясну голову. Так само й у Львові, як розповідають друзі, не лунають сповнені ненависти антиросійські слоґани, на людей не дивляться скоса, якщо вони розмовляють на вулиці російською.

У революції Гідности, як називають боротьбу проти режиму Януковича, народилася нова українська ідентичність, звернена не проти Росії, не проти її культури. «Люблю Пушкіна, а не Путіна», – такий лозунґ можна було побачити на Майдані. Протест був мультиетнічним, російсько- й україномовні українці разом із вірменами, євреями, білорусами та представниками інших народів боролися за демократію і свободу. «Якщо й можна говорити про новий український патріотизм, – стверджує поет Олександр Ірванець, родом зі Львова, якого я зустрів на Книжковому Арсеналі, – то про політичний, а не етнічний, тобто мова – українська чи російська – ролі не відіграє».

Більшість українських медій – газети, телебачення, також і в Києві – російськомовні, навіть каталог книжкового ярмарку надруковано російською. Ось що можна сказати у відповідь на Путінові твердження, яким багато хто на Заході повірив, мовляв, ідеться лише про захист російськомовного населення України, обстоювання його права на власну мову та культуру, що їх намагаються заборонити українські ультра-націоналісти й фашисти.

А якщо поглянути в інший бік? У містах, що їх захопили сепаратисти на Сході України, небажано розмовляти українською, там нікому не спаде на думку носити капелюшок із жовто-блакитною стрічкою. Толерантність по-путінськи. Вона панує і в самій Росії. Хто не вітає, радісно і дружно, російську пропаґанду та похід проти України, отримує тавро зрадника, – стверджує білоруська письменниця Свєтлана Алєксієвіч, яка пише російською. Російськомовних інтелектуалів в Україні, які відмовляються від путінського «захисту», як Андрій Курков, обзивають «російськомовними українськими націоналістами» та зрадниками народу.

Чим насправді є щирість Путіна та його прихвоснів, що видають себе за палких борців проти фашизму й анархії, видно на прикладі кримських татар. Після захоплення Криму Путін обіцяв їм повну реабілітацію (за Сталіна цей народ через його нібито колаборацію з гітлерівською Німеччиною було депортовано) та визнання їх «жертвами сталінізму», а також щедрі інвестиції в соціяльну інфраструктуру ісламської меншини. Насправді ж нещодавно кримська влада заборонила будь-які масові зустрічі, передусім відзначення сімдесятої річниці депортації кримських татар. Випадок чи намір? Коли давній очільник кримських татар Мустафа Джемільов хотів повернутися до Криму із закордонної поїздки, влада його не пустила. Мовляв, усім відомо, що Джемільов працює на західні таємні служби, як це «прокоментував» один кримський політик.

«Чому Европа бездіяльно спостерігає, як Путін робить усе, що хоче, аби дестабілізувати ситуацію в Україні? – запитав мене один російськомовний пан із публіки на Книжковому Арсеналі. – Спочатку анексія Криму, тепер інтервенція на Сході та Півдні, на Донбасі, постійно за тією самою схемою: проплачені бойовики і провокатори, за підтримки російських аґентів, зі зброєю в руках проголошують себе представниками російськомовного населення і вимагають відділення від України. Чому Захід кидає нас напризволяще, як він учинив 1938 року з Чехословаччиною, а через рік – із Польщею?»

Я не знав, що йому сказати. Це постійно повторюване прохання про пораду: що нам робити у цій ситуації? Мені було соромно, бо я не мав відповіді. Сьогодні ж, коли ситуація стала ще небезпечніша, я іще менше знав би, що відповідати. Цього ніхто не знає. Ні нові політики в Києві, які насправді не дуже то й нові. «Наша біда в тому, що “позавчорашніх” політиків замінили лише на “вчорашніх”, – скептично констатує український історик Ярослав Грицак. – А “сьогоднішніх” політиків країна все ще чекає».

Харківський Антимайдан дивився на Схід та Крим

Путін бездоганно цим користується, він не дає Україні ані хвилини спокою. Його найважливіша й найближча мета була – завадити виборам президента. Це мало ще більше ослабити Україну й знищити довіру до леґітимности її політиків. Серйозні аналітики стверджують, що Україна для Путіна – лише проміжна мета, загалом його стратегію звернено проти Европи. «Путін прагне не просто завадити виборам президента в Україні, він хоче заразом виграти вибори в Европі, – стверджує американський історик Тимоті Снайдер. – Нині Путін відверто каже, що стоїть на боці европейських неонацистів, фашистів та право-популістських партій. І що на них чекає успіх. Це свідома Путінова стратегія захопити ЕС, дестабілізувати його і зруйнувати зсередини». Путін хоче протиставити вільній Европі (для нього – маріонетці його запеклого ворога Америки) Евразійський Союз під проводом Росії. Проте без України евразійська імперія буде неповною. Тому Путін тепер так і тисне.

За минулі тижні російська аґресія ґрунтовно вплинула на світовий порядок. «Світ більше ніколи не буде таким, як раніше. Путін висадив у повітря світоустрій, створений після Другої світової війни», – б’є на сполох Свєтлана Алєксієвіч. Проте у вільній Европі, зокрема в Німеччині та Австрії, багато хто ховає голову в пісок. Натомість у самій Росії, попри контрольовані медії та затикання критичних голосів, усе-таки є інтелектуали, які відкрито висловлюються проти аґресивної політики Москви. Дев’ятнадцять відомих правозахисників, науковців і письменників підписали публічну відозву «Проти війни, проти самоізольованости Росії, проти реставрації тоталітаризму». Їх затавровано як зрадників.

А де ж обурення західних інтелектуалів, де прояви солідарности, активна допомога цим хоробрим людям, як у часи Холодної війни? Чи ж ми не живемо вже у новій Холодній війні, хоч і не бажаємо цього усвідомлювати, бо так зручно вмостилися в кордонах Шенґену, в теплі й добрі? Що нам ті українці, вони ж по той бік, далекі та чужі.

Часто складається враження, що Путінові більше не потрібна ніяка пропаґанда, адже він і так має достатньо «корисних ідіотів» на Заході, які його розуміють і виправдовують його аґресію. У Німеччині, в Австрії, іще десь. Як-от німецькі політики від Соціялістичної партії Ґергард Шредер, Ґюнтер Фергойґен та Гельмут Шмідт – це щоби навести лише декілька відомих імен. Перед поїздкою до Києва я брав участь в одній берлінській дискусії про Україну, на сцені поряд зі мною сидів багаторічний комісар ЕС Ґюнтер Фергойґен. У своїй промові він громив «фашистів, неонацистів і безжальних антисемітів», які начебто керують усім в Україні і прагнуть викоренити все російське. Коли ж Андрій Курков, що сидів поряд із ним, сказав, що ця картина належить до путінських казочок, і запевнив, що сам він як київський російськомовний письменник не зазнає ніякої дискримінації, видатний Путінів прихильник вдався до дріб’язкової сварки. Слухати арґументи йому не хотілося.

Провідні австрійські політики не вбачають нічого поганого в тому, що Австрійська нафтова компанія нещодавно підписала з російським Ґазпромом угоду про наміри побудувати новий газопровід в обхід України, яким російський газ 2017 року має піти в Австрію. Заява Европейської комісії про те, що спорудження газопроводу «Південний потік» суперечить правовим засадам ЕС, так само не заважає відповідальним особам, як і факт, що ЕС веде розмову про посилення санкцій через подальшу аґресію з боку Росії. Що нам до того? «Санкції проти Росії будуть катастрофічними для австрійської економіки», – в один голос заявляють великі австрійські підприємці, а політики лише кивають головами. Те, що Путін, закотивши рукави, розбиває суверенну державу й у насильницький спосіб змінює европейські кордони, не вписується в їхню концепцію, а тому це просто витісняють. Усе ж не так погано. Не можна дражнити Путіна, треба просто з ним поговорити, сісти за стіл переговорів. «Австрія на повідку в Путіна» – під таким заголовком польська «Ґазета Виборча» опублікувала повідомлення про цю прикру газову угоду.

Праворадикальний російський політик Владімір Жиріновський, очільник Ліберально-демократичної партії Росії, створеної ще за допомоги КҐБ, нещодавно висунув прекрасну пропозицію: розділити Україну між сусідами. Росія забрала би Схід і Південь країни, Польща – «свої» Львів, Тернопіль та Волинь, Угорщина – колишню Карпатську Україну, а Румунія – Чернівці. Жиріновського часто називають кремлівським придворним блазнем, але ж блазні іноді бувають корисними. Час від часу Кремль спускає Жиріновського з повідка, щоб перевірити, як далеко Москва може зайти.

Божевільна пропозиція? Звісно. Проте угорський прем’єр-міністр Віктор Орбан – іще один кришталево чистий демократ – одразу ж вчепився за цю ідею і став вимагати для угорців, котрі мешкають на території Карпатської України, якнайширших прав, а саме на подвійне громадянство і, за їхнього бажання, на автономію.

Переділ Европи вже розпочався.

 

З німецької переклала Неля Ваховська

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!