Андреас Умланд
Липень 2011

На радикалів немає Ради

«Що сталося з українськими націоналістами?» – так 1999 року Пол Кубічек назвав статтю, в якій спробував пояснити відносну мізерність радикальних націоналістичних партій у політиці України 90-х років. Донедавна марґінальний статус ультранаціоналістичних груп у київському політикумі істотних змін не зазнавав.

Україна в посткомуністичному порівнянні

Український націоналізм, безперечно, існує, й нещодавно привернув увагу через зростання впливу Всеукраїнського об’єднання «Свобода» Олега Тягнибока. Та інколи потуга українського націоналізму, як її описують европейські мас-медії, має радше уявні, ніж справжні підстави. Кілька років тому київський часопис «Український тиждень», описуючи маніпулювання потоком інформації з України в російських (чи проросійських) виданнях (див. ч. 18-19 за 2008 рік), наводив як приклад медійну «гітлеризацію» української політики – йшлося про спроби здискредитувати Київ засобами а) розкрутки марґінальних випадків, як-от продаж в українській крамниці тайванських ляльок Гітлера, б) спрощення складних історичних процесів, приміром, дій українських націоналістів під час Другої світової війни, або в) штучних скандалів, як-от наклеп на вже покійного батька президента України, колишнього в’язня концтабору «Фльосенбюрґ» Андрія Ющенка, в одній російськомовній книжці, написаній мітичним «єврейським істориком» і виданій у Пакистані.

Всупереч цим успішним (частково й на Заході теж) медійним кампаніям Кремля, Україна до сьогодні є особливим у східному та навіть і загальноевропейському контексті випадком, якраз протилежним до навіюваного образу. Українці не тільки здивували у 2004 році весь світ багатоденною й успішною ненасильницькою акцією масової громадянської непокори, що відома під назвою «Помаранчева революція». Україна вирізняється також і тим, що в її парламенті протягом уже багатьох років немає ультранаціоналістичних фракцій.

Політичні ландшафти подібних до України інших держав Східної Европи показують, що ця втішна річ не є звичайною. У більшості частково чи цілком плюралістичних посткомуністичних держав Европи – від Польщі та Словаччини, що вже кілька років є членами Европейського Союзу, чи нещодавно приєднаних до ЕС держав із християнсько-православною традицією (Болгарія, Румунія), аж до окремих від решти Европи своїм розвитком Сербії та Росії – радикальні націоналістичні групи стали невилучними складниками суспільного дискурсу та політичного життя своїх країн. Про це свідчить, передовсім, відносний успіх цих ультраправих груп на парламентських і президентських виборах і хай не завжди постійна, але все-таки помітна присутність різних правоекстремістських або популістських фракцій у законодавчих органах національного чи федерального рівнів, а останнім часом і в Парламентській асамблеї Ради Европи чи Европейському Парламенті ЕС.

Правий радикалізм у Східній і Західній Европі

Ці східноевропейські феномени не дивують, якщо вдатися до порівняльного підходу. Німецькі політологи Ервін К. Шойх і Ганс Дитер Клінґеман у часто цитованій статті 1967 року означують правий радикалізм як «нормальну патологію» західних індустріяльних суспільств. Наскільки «нормальнішою» є тоді наявність ультранаціоналістичних груп у парламентах збурених глибокими кризами перехідних держав із їхніми мізерними демократичними традиціями, нестабільними політичними інститутами, численними економічними проблемами та нерозвинутим громадянським суспільством? І суспільствознавча теорія, і просто громадянська інтуїція спонукають очікувати граничних реакцій на стресові ситуації, що їх довелося пережити Східній Европі у 1990-х роках, тож не варто дивуватися популярності таких одіозних політичних постатей, як Воїслав Шешель (Сербія), Вадим Тудор (Румунія), Владімір Жиріновський (Росія) чи Волєн Сідєров (Болгарія). Навіть у заможній Західній Европі годі назвати...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!