Лео Робсон
Лютий 2015

Не читайте цієї книжки: історія літературної цензури

Peter Finn and Petra Couvée, The ZhivagoAffair: the Kremlin, the CIA and the Battle Over a Forbidden Book, Pantheon. 

Kevin Birmingham, The Most Dangerous Book: the Battle for James Joyce’s Ulysses, Penguin Press. 

Brian Winston, The Rushdie Fatwa and After: A Lesson to the Circumspect, Palgrave Macmillan.

«Думаю, ви маєте бачити різницю між твердженням, що гомосексуали іноді щасливі, і закликом: давайте, ставайте гомосексуалом», — стверджував Френк Кермоуд під час судового засідання 1967 року в Лондоні, на якому вирішувалося, чи роман Г’юберта Селбі «Останній поворот на Бруклін» є «непристойною публікацією». Пізніше в одному з нарисів Кермоуд розвинув думку: «Ми не завжди вважали, що вірші, п’єси й романи мають виходити з наліпкою “Не є закликом до дії”, але ми вважаємо так уже доволі давно». Утім, здається, тепер ситуація змінилася, зважаючи на успіх «Книжкового клубу Опри Вінфрі» та Алана де Ботона, а також на популярність різних мемуарів, чиї автори згадують про книжки, які змінили їхні життя. То чи ж справді ми колись так уважали? Суд над романом Селбі збігся в часі з боротьбою за права ґеїв (в Англії та Велсі гомосексуальні стосунки декриміналізували того ж року) і став частиною історії, яку Джон Сазерленд згодом описав у книжці «Образлива література: зняття цензурних обмежень у Великій Британії в 1960–1982 роках». Однак ширшим контекстом для Кермоудових зауваг була безперервна холодна війна на культурному фронті, впродовж якої ЦРУ, Кремль та армія фахових критиків були глибоко переконані в тому, що між літературою і пропаґандою, між тим, що ви читаєте, і тим, що робите, існував тісний узаємозв’язок. І Кермоуд чудово це розумів.

Раніше, 1967 року, Кермоуд пішов із посади співредактора журналу «Encounter», коли виявилося (втім, навряд чи це когось здивувало), що Конґрес за свободу культури, головний спонсор видання, фінансувало ЦРУ. Згодом Кермоуд наголошував, що ніс відповідальність переважно за «неполітичну частину журналу», рубрики про мистецтво та літературу. Однак Конґрес за свободу культури мав на меті не звільнити культуру від політики, а навпаки, наголосити зв’язок між культурою і ліберальною політикою у часи справедливих побоювань, що література могла обстоювати ліву ідеологію. Як пише Френсис Стонор Сондерс у ґрунтовній книжці «Хто платить за музику?»: «Усі приписи Конґресу за свободу культури в холодній війні було спрямовано на залучення письменників та художників до ідеологічної боротьби».

Найочевидніший і найвідоміший випадок втручання ЦРУ в царину культури стався майже за десятиліття до того, як Кермоуд виступив на судовому засіданні в приміщенні Центрального карного суду Англії та Велсу на Олд-Бейлі. Йдеться про справу, яку Пітер Фін і Петра Куве у своїй книжці називають «Справою Живаґо». Аґенти ЦРУ завзято поширювали примірники забороненого в Совєтському Союзі роману Боріса Пастернака. (Уперше роман було видано в Італії.) Культурний фронт холодної війни не був суто науковою суперечкою щодо того, чи література мала стосунок до політики. Це було справжнє протистояння. ЦРУ воліло, щоб росіяни прочитали саме таку книжку — роман, який совєти заборонили, оскільки він критикував революцію і через викриття її лихих наслідків, і більш завуальовано, оспівуючи «індивідуалізм», який суперечив совєтській ідеології. Такий підхідґрунтувався на переконаннях, буцімто між спогляданням і вчинками існує значно тісніший узаємозв’язок, ніж уважав Кермоуд або вважав, що «ми» так вважали. Фін і Куве покликаються на речника ЦРУ, який говорив про здатність літератури «підсилювати переконання», тобто фактично говорити: «так, ви можете бути гомосексуалом» або «ви можете...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!