Остап Сливинський
Березень 2012

«Не мусити бути дитям епохи…»

Є одне фото, з тих, що вважаються винятковим щастям для фотографа – коли вдається опинитися в потрібному місці, клацнути затвором саме тієї миті, що треба, у найвдалішій перспективі, в тому єдиному магічному освітленні*. На знімку – Віслава Шимборська, яка щойно дізналася про присудження їй Нобелівської премії. Щойно – це секунда, дві, три? Вона ще стоїть, притиснувши долоню до чола, із заплющеними очима, трохи знічена, як дитина, що раптом опинилася в центрі уваги численних гостей дому; наразі всміхається ще тільки до себе. Інтер’єр, у якому це відбувається, нагадує провінційний пансіонат (це і є насправді курортний Будинок творчої праці в Закопаному), і здається, ніби поетку застали зненацька посеред тихих вакацій, із кошиком грибів, у розтягненому светрі й пантофлях на босу ногу. Журналісти на задньому плані вже щось нотують у свої блокноти, панове в піджаках, схожі на університетських доцентів, із виглядом поблажливих експертів дивляться на зворушення цієї милої панюсі у светрику.

Ця сцена, окрім усього іншого, викликає відчуття якоїсь ніяковости, і воно небезпідставне: саме цієї миті світ разом зі своїми громіздкими і загалом нелюдськими інституціями ввалюється в одне окремішнє і підкреслено приватне життя. «Одного я боюся,– зізнавалася Шимборська невдовзі після отримання нагороди.– Що тепер змушена буду стати публічною особою». Для неї, звиклої жити в колі родини і найближчих друзів, цей потужний промінь прожектора, який вихопив її з півсутіні домашнього торшера, на початку справді міг здатися «катастрофою»; цього не зрозуміє той, кого, на відміну від Шимборської, не жахає безугавне дзеленчання телефону чи потреба щодня відповідати на запитання журналістів.

Але це – особисте, про нього ще буде мова. Наразі ж про трохи іншу ніяковість, яка виходить далеко поза особистість Шимборської і стосується дуже поважних справ, що їх, за браком кращого терміна, можна б назвати справами польської культурної самосвідомости. Цю ніяковість відчутно ще й досі у висловлюваннях деяких польських публічних осіб, у газетних публікаціях і гілках інтернет-дискусій. Вочевидь, політичність (тобто здатність перекроювати дійсність) відзнак такого ранґу, як Нобелівська премія в галузі літератури, є тим більшою, що закритіших, консервативніших і внутрішньо «непродискутованіших» спільнот вона стосується. У «малих» літературах, які переважно дрімають у блаженному напівсні, солодко ображені на історію та недобрих сусідів, розпластані в ногах своїх героїв і з надією задивлені у своїх поетів, які, за цілком недавнім висловлюванням однієї польської депутатки, «мають свої обов’язки перед країною і народом», присудження такої нагороди, хоч омріяне й бажане, зазвичай обертається нескінченними дискусіями довкола конфлікту між тим, «якими вони нас бачать (хочуть бачити)», і тим, «якими себе бачимо (хочемо бачити) ми». Тобто між зовнішнім і внутрішнім канонами, між відображенням у чужому (не завжди рівному) дзеркалі й уявним образом самих себе. Практично жодна така подія за минулих пів сторіччя не минала без такого конфлікту. Так було із Сайфертом, Кертесом, Памуком. 1980 року на факт «нобелівки» для Чеслава Мілоша у нього вдома подивилися дещо «крізь пальці»: попри Мілошеву незрозумілу «литовськість», комуністичне минуле і ядучу критику польського ура-патріотизму, для Польщі в епоху «Солідарности» надто важливою була сама нагода вийти у світовий інформаційний простір – на подробиці не було часу. Зрештою, Мілош був автором рядків «Чим є поезія, яка не рятує/Народів і людей?/Офіційною брехливою змовою…», а в час суспільних з(а)ворушень декілька витриманих у потрібному тоні рядків бувають для поета достатньою індульґенцією. (Врешті-решт Мілоша, як зазначає Марія Яніон, таки «заштовхали» – хоч і ненадовго – у схему романтичного поета-пророка.)

Шимборська ніколи не написала нічого на кшталт...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!