Ольга Плахотнік
Липень 2014

Негетеросексуальні сім’ї в Україні: мовчати – говорити – сподіватися?

ЛГБТ-сім’ї в Україні: соціальні практики та законодавче регулювання. За редакцією Галини Ярманової, Київ, ГО «Інсайт», 2012.

Цей текст – почасти рецензія на книжку про ЛҐБТ-сім’ї, почасти – міркування над суміжними темами. Оскільки соціологічну частину цієї збірки побудовано на глибинних інтерв’ю, я іноді теж наводитиму цитати з них. 

Серед усього розмаїття сімей, що не вписуються в уподобану рекламою картинку «дитина або дві – мама – тато», найбільш невидимими є саме ЛҐБТ-родини. Вони ж є упослідженими законодавчо (оскільки юридично не визнані сім’єю), а відтак позбавленими цілої низки прав, що автоматично надаються гетеросексуальному подружжю самим фактом реєстрації шлюбу. Гомофобія, що наростає в Україні на рівні суспільних настроїв і державних законопроєктів, змушує ЛҐБТ-сім’ї й надалі маскуватися, відчувати себе «ненормальними» і марґінальними.

В своїх роздумах я рухаюсь уздовж низки дискурсивних вузлів, що певною мірою є ключовими для рецензованої збірки, проте не лише для неї: позначені далі дієсловами, вони, на мій погляд, структурують можливі способи осмислювати негетеросексуальні родини й негетеросексуальність загалом.

Мовчати

Саме ця стратегія щодо негетеросексуальних людей лишається найтиповішою в сьогоднішній Україні – так само, як донедавна було в американській армії: «Не питай, не говори!». Всі знають, що «нетипові» люди і сім’ї є, з ними можуть дружити, спілкуватися, підримувати родинні стосунки, але говорити про це непристойно. Це, мовляв, суто приватна справа:

Мама предпочитает говорить, что такие вещи лучше не афишировать. То есть она считает, что это должно быть в семье. ... Если она считает, что лучше этого не делать, чтобы ей не доставлять дискомфорт, я лучше не буду. [62]

Втім, мовчання – це не нуль, не порожнє місце. Воно є промовистим, воно надає значень, зрештою, у парадоксальний спосіб мовчання, писав Фуко, «говорить» іноді більше, ніж мовлення.

Тоді що означає це мовчання? Як воно структурує повсякдення і фактично увесь триб життя не лише групи «нетипових», але й цілого суспільства? Відповіді на ці питання не варто переказувати, вони є у передмові Марії Маєрчик. Хочу лише додати, що запропонована в авторки паралель з історією життя (та історією замовчування певних його складників) філософині Єлизавети Безобразової видається мені не лише на диво влучною, але й порівняно оптимістичною: «життя змінюється, навіть коли страх перед змінами продовжуває керувати помислами багатьох» [с. 8].

Саме спроба підняти завісу мовчання щодо табуйованої теми постає наскрізною ідеєю книжки, про яку я пишу, тим ідеологічним стрижнем, що об’єднує кілька досить різнопланових текстів, адже «зі спроб порушити мовчанку, зі спроб говорити починаються зміни» [8].

Говорити

Коли ми починаємо говорити про ще не озвучений досвід; коли ми належимо до мовчазної групи й починаємо говорити «про себе» або вважаємо себе сторонніми і говоримо «замість групи» – як ми це робимо?

«Can a Subaltern Speak?» («Чи можуть пригнічені говорити?») – питала в 1986 році Ґаятрі Чакраворті Співак в однойменному есеї. Нагадаю, що «пригніченими» Співак, услід за Ґрамші, вважає тих, хто можуть бути означені як «інші» щодо канону, до норми. І хоча Співак ставить це питання в констексті постколоніяльної критики, можна провести певні паралелі до нашої теми, адже залежно від історичного й культурного часу-простору «іншими» можуть бути різні люди і спільноти. В Україні сьогодні лесбійки, ґеї, бісексуальні, трансґендерні особи, їхні сім’ї, всі ті, хто не вписується в канон гетеронормативности, є «іншими». Отож питання Співак і про них також.

Проблема в тому, пише Співак, що «пригнічені» не мають власного голосу, свого способу бачити і розуміти самих себе, бо в суспільстві, де вони живуть, уже не лише давно існують, але й тотально домінують способи бачення, розуміння, говоріння з позицій колонізаторського канону. І найперша ознака такої колонізаторської мови – це вирізнення й іншування.

Соціяльна критична теорія (й ґендерна теорія як її частина) переконують, що будь-яке вирізнення, будь-який поділ на групи за певними ознаками відбувається заради того, щоби встановити владу. Іншої причини просто немає, хоча сам процес може супроводжуватися дуже різними риториками. «Інші» – жінки, небілі люди, негетеросексуальні люди, непричетні до панівної етнічности, релігії, класу – завжди підпорядковані, прямо чи дискурсивно. Популярний вислів «різні, але рівні» є не просто надто оптимістичним: у перспективі критичної теорії він засадничо хибний. Тут правильніше звучатиме «різні, бо нерівні».

Коли «пригнічені» починають нарешті говорити – чиїм голосом вони говорять, хто вкладає слова і значення в їхні вуста? Підтвердження цієї думки унаочнено в цитатах героїнь та героїв книжки, бо саме гетеронормативну сімейну модель (тобто таку, до якої їхня сім’я якраз не належить) вони ж самі й окреслюють як «нормальну». І це одинока мова, яку вони знають, іншої просто не існує:

Я ніколи не планувала сім’ю, таку нормальну, традиційну, якось не особливо тягнуло, а в 25 років я вже зрозуміла, що стосунки з жінкою мені набагато ближчі, ніж із чоловіком. [38]

«Ви – ґеї» – виголошує упривілейована гетеронормативність тим, хто субординовані як «інакші». «Ми – ґеї», повторюють нарéчені. Так дискурс іншування, що встановлює владу й підпорядковує, що вирізняє і дискримінує вже за своєю суттю, увнутрішнюється і стає – не багато й не мало – ідентичністю. Однаково гомофобною мовою говорять усі, гомосексуальні й негомосексуальні, дружні й ворожі. Наприклад, лоґо вебсайту http://www.gay.org.ua, одного з ключових інтернет-ресурсів з ЛҐБТ-тематики, так і звучить: «Ми є. Ми інші. Але це наш світ теж!» (курсив мій. – О.П.).

Авторки дослідження про ЛҐБТ-сім’ї, безумовно, свідомі названої методологічної проблеми і сприйняли її як виклик. Підняти завісу мовчання важливо, вважають вони, але ще важливішим завданням є пошуки не гетеронормативного, не гомофобного голосу. Така дослідницька позиція – саморефлексивна, критична, відповідальна – все ще рідкісна в пострадянській академії, так само як і в активістських виданнях. Авторки майже еквілібристично утримують рівновагу між емпіричним матеріялом (тою самою мовою «пригнічених», з усіма ознаками питання Співак) і власною науковою позицією, свідомо не ставлять себе «поза» чи «над» досліджуваними, а фактично намагаються створити такий позагомофобний спосіб говорити, якого досі ще не існувало.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!