Андрій Портнов
Лютий 2011

Нова Східна Европа як «близкая заграница» Росії?

Відтоді, коли паризька «Культура» писала про простір УЛБ (тобто – Україну, Литву, Білорусь) й закликала польське суспільство відмовитися від територіяльних претензій на колишні землі Речі Посполитої та підтримати національне відродження тамтешніх націй, спливло чимало часу й сталося чимало подій*. Впала комуністична система, розпався СССР, Литва – разом із Латвією та Естонією – інтеґрувалася до НАТО та Европейського Союзу, а її місце посіла тепер Молдова. Простір УЛБ перетворився на УМБ.

Після російсько-грузинської війни, глобальної економічної кризи та відчутного зменшення активности Сполучених Штатів на сході Европи не залишилося сумнівів, що інші колишні совєтські республіки (навіть найдужче мотивовані у своїх евроатлантичних пориваннях, як-от Грузія) у передбачуваній часовій перспективі не мають шансів повністю інтеґруватися до европейських чи евроатлантичних структур. Період возз’єднання Европи, який наприкінці 1980-х міг здаватися одним з елементів «кінця історії», закінчився сам, і є чимало підстав очікувати, що сучасний східний кордон Европейського Союзу надовго залишиться кордоном між Европою Центральною (яка у повному складі «повернулася на Захід») та Европою Східною (яка залишилася «близкой заграницей» Росії).

І та друга Европа щораз більше нагадує буферну зону (таким окресленням останнім часом відверто послуговуються й деякі польські публіцисти) між ЕС і Росією. Дуже важливим і загрозливим аспектом нового поділу континенту є дослівно щоденно відчутніші асиметрії між країнами УМБ та їхніми сусідами за східним кордоном ЕС. Маю на думці не тільки різниці в тривалості життя, якості медичного обслуговування, можливості вільного пересування і перетинання кордонів, рівні корупції чи якості освіти. Йдеться також про коло проблем, що є предметом публічної дискусії, про знання актуальних европейських проблем. Наразі і Білорусь, і Україна, і навіть Молдова залишаються значною мірою в російському та російськомовному (звісно, це не завжди те саме) інформаційному просторі, і саме російські медії «творять спосіб, у який їхні мешканці сприймають події на міжнародній сцені»1, – прикметними рисами саме українського становища є і мало не тотальна залежність наших ЗМІ від сайту Иносми.Ру, і переважна російськомовність української ділової преси, і реалії телевізійного ринку.

Але чи існують риси, спільні для України, Молдови та Білорусі, які давали би підстави виокремити ці країни як осібний політичний реґіон? Пам’ятаючи, що в Україні та Молдові внутрішні поділи значно відчутніші, ніж у Білорусі, можна назвати низку характеристик, спільних для цих держав:

  • кожна з них на офіційному рівні інтенсивно послуговується риторикою европейськости й европейських стандартів, а у випадку України та Молдови це також риторика інтеґрації до ЕС, яка зазвичай не зустрічає достатнього розуміння і підтримки ані в Брюселі, ані в більшості інших европейських столиць;
  • внутрішньополітичні процеси в кожній із цих країн мають спільні для постсовєтського простору прикмети: насамперед, правлячі еліти орієнтуються не на стратегічні завдання, а на перехоплення та опанування доступних ресурсів, перерозподіл власности й марґіналізацію конкуренційних груп інтересів...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!