Ігор Котик
Вересень 2002

Нульовий закон

Анджей Стасюк. Дев’ять. – Львів: Класика, 2001.

Прочитавши «Дев’ять» від «А» до «Я», виявляєте, що події вирують довкола голови, та відтворити їх з пам’яті неспромога – після «9» приходить «0», тож нічого не залишається, тільки братися за справу наново. Можна, як непрямо радить автор, у порядку спадному: події сприйматимуться без упереджености, навіяної минулим епізодом.

Це історія без початку й кінця. Головний герой неодноразово висловлює припущення про її початок: колись давно вони (хто «вони»? – не важливо, головне, що серед них була конкуренція) збирали порожні пачки з-під закордонних сиґарет, запах яких «приходив з неба і заполоняв сни, а життя без мрій – до сраки». Так постав міт про підприємницьку діяльність як «спасительку світу».

Але не з цього починає автор. Він дистанціюється від героя, хоча з перших сторінок, коли Павел сам, – настільки сам, що й іменувати його нема потреби, – можна винести враження автобіографічности. Павел – молодий здоровий чоловік, соціяльно анґажований, неподоланних труднощів, здавалося б, для нього існувати не повинно. Однак вони існують. Хоча Стасюк буцімто й не акцентує на цьому, проте атмосфера небезпеки так чи так відчутна. Її притишений тон, приховане джерело змушують бути пильним. Небезпека проступає як крізь події, так і крізь образи, зокрема через порівняння: цегла, як кров; світла, як тернові вінки тощо. Структура твору – розірвані епізоди, епізоди в епізодах – по-своєму суґестує настрій раптового втручання невідомо звідки. Павел свідомий свого становища. Примарність безпеки для нього дорівнює можливості власної деконструкції:

Він подумав, що якийсь час проіснує в такому розділеному стані, свідомість пригасне, але не вмре, і колись, ще не відомо коли, хтось його сформує згідно з чинними на той час вимогами. Потім йому спало на думку, що помешкання надто мале і не вмістить його всього...

Небезпека в романі Стасюка не якась винятковість, вона панує в урбаністичному світі. Яцек, давній приятель Павела, по-своєму переживає її від самої своєї появи у творі: він боявся ліфта; тричі кружляв тим самим шляхом, «бо тут була безпечна орбіта», а найменша зміна незрозумілим чином руйнує це затишшя:

Засунув руку під светр і намацав сиґарети. Менти затисли п’яничку в темний кут. Чотири пацани з дашками дозаду валили один попри одного. Вони йшли просто на нього, тож він повернув...

Для тинейджерів небезпека охоплює саме поняття «світ», світ постає як монстр: «Зібравшись тісним колом, метикували, як би то сьогодні дати собі раду з цим світом, з якого боку до нього підійти»; «Чіпко трималися тих машин, бо лише вони ще могли сяк-так захистити від решти світу». Та чи захистять? Імовірніше, зроблять машин чи монстрів із них самих, як на це натякає Стасюк, коли пише, що вдивляючися в ту «стерильну різню», хлопці «трохи нагадували хірургів, а трохи власних мам, які готують обід на газових плитах»: хірургія і куховарство самі по собі, звісно, корисні речі, але що постане внаслідок такої гібридизації? Чи не ті самі «правильні пацани» (пан Макс, шеф «контори», що йому автор через свою скромність присвячує всього лиш два епізоди, кілька разів устигає удостоїти цієї реґалії Болюся, він же: Болек, Балоник), котрі означують свій modus vivendi як єдино правильний, загальнолюдський, і тому їм єдиним небезпека не загрожує.

– Мені аж шкіра терпне. У них були нерухомі лиця. Яку звірів, як у собак. Наче вони не мають м’язів.

– Собаки мають.

– Але вони в них тільки для того, щоб гризти.

– Бачиш, щоб щось робити з лицем, треба мати привід. Вони його не мають. І так усе ясно, –

так Яцек і його подруга Беата означують внутрішній світ «правильних пацанів».

Саме зустріч Павела з «...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!