Марія Ревакович
Травень 2008

Нью-Йорк на мапі української поезії

Перші дві точки на кривій розвитку центрів української еміґраційної літератури XX століття – це Прага й Варшава в міжвоєнний період, а остання – у Нью-Йорку після Другої світової війни. Перші два осередки чудово представлені діяльністю так званої Празької школи1, а останній втілюється в поетичному феномені Нью-Йоркської групи. Справді, у Нью-Йорку на початку 1950-х років утворилася група поетів, що вдихнули в повоєнне середовище української літератури аванґардний дух і свіжі поетичні ідеї. Попри те, що не всі засновники групи жили в Нью-Йорку2, він мав для них символічну цінність, а сама назва «Нью-Йоркська» вже означала новаторський підхід до української поезії. Поети Богдан Бойчук, Юрій Тарнавський, Женя Васильківська, Богдан Рубчак, Патриція Килина, Емма Андієвська та Віра Вовк охоче експериментують із поетичними формами, надаючи перевагу верліброві та метафорі, якими користувалися популярні тоді філософські та художні течії, зокрема сюрреалізм та екзистенціялізм. На початку 1960-х років кожен із семи учасників Нью-Йоркської групи видав принаймні одну поетичну збірку. По суті, більшість із них уже мали дві чи навіть три книжки, що їх численні критики зустріли неабияким захватом3.

            Оскільки Нью-Йорк відіграє напрочуд важливу роль у художній еволюції поетів (зрештою, про це свідчить сама назва групи митців), можна тільки дивуватися, що у віршах вони його майже (а то й узагалі) не згадують. Ідеться не про відсутність урбаністичних мотивів, а про те, що вони здебільшого абстрактні й не прив’язані до конкретного міського простору. Або ж, що можна побачити у багатьох текстах, на право бути оспіваними в поезії претендують інші міста4. Така позиція повністю суперечить тому, що робить Василь Махно, який 2000 року оселився у Нью-Йорку. У нещодавно виданій книжці віршів «Cornelia Street Café» (2007), до якої, окрім нових поезій, увійшли й тексти з попередньої збірки «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше» (2004), Махно оспівує Нью-Йорк з усіма його злетами й падіннями, навіть якщо спершу й відчувається, що він робить це з помітним ваганням, якщо не з виразною нехіттю. Його Нью-Йорк – це місце, цінне для археологів, місце, в якому поет знімає шар за шаром із текстових покладів, що їх залишили його попередники й сучасники.

            Цей текст – спроба дослідити, як тема Нью-Йорка виглядає у поезії Нью-Йоркської групи, з’ясувати, у чому ж причина того, що поети звертаються до цього топосу нечасто, а також порівняти творчість нью-йоркців із творчістю Василя Махна. Я переконана, що відмінності у манері зображення Нью-Йорка пояснює естетичний поворот від модернізму (що віддає перевагу універсалізмові та космополітизму) до постмодернізму (для якого важливі категорії місцевого й окремого).

            Серед поетів Нью-Йоркської групи Нью-Йорк найбільше присутній у творчості Богдана Бойчука. Можливо, однією з причин цього явища є те, що Бойчук – єдиний поет, котрий до 2001 року постійно жив у Нью-Йорку. Проте тема метрополісу, конкретні згадки про Нью-Йорк з’являються в його творчості доволі пізно: лише у четвертій збірці «Спомини любови» (1963). У поетичному циклі «Вірші про місто» ліричний герой говорить:

Я чекаю, поки

стопляться під місяцем

дахи

на Bleecker Street

і пам’ять набубнявіє

від мітів.

(«Вірші вибрані і передостанні»)

Тут згадка про Блікер Стрит указує на те, що ліричний герой потрапив у Ґринвіч Вілидж – богемний район Нью-Йорка, однак образ міста, що з’являється перед його очима, ніщо інше як спокусливе «місто / затягнулось каменем», і ліричний герой почувається самотнім: «і я лишаюсь сам». Крім того, це місто, в якому немає любові, є лише дешевий секс:

Мури

тиснуть тих,

які кохаються

вночі,

розшарпані

гарячим саксофоном;

 

по коханні

хлопець кидає в горнятко серця

тридцять срібняків.

Бойчуків образ Нью-Йорка монотематичний. Це місто, яке зневажає любов, тож здається, що знайти кохання тут неможливо. У тій же збірці «Спомини любови» в одному з листів, датованих 11 вересня, поет скаржиться: «Я шукав тебе на вулицях Нью-Йорка. Та дарма, дарма. Вулиці душилися втомою, нудьгою, перестояним коханням, шмінкою, роздертими устами. Час розмазував обличчя зморшками і потом, – гнав людей до кінця одної вулиці. Там тебе не було».

Поет іще раз повертається до теми Нью-Йорка, зганьбленого проституцією та дешевим коханням, у тексті «Любов у трьох часах». Кожен вірш цього циклу показує любов у якомусь із трьох часів: майбутньому, минулому і теперішньому. Майбутнє – це ідеалізована любов, пісня; теперішнє – це верлібр буденного існування у метрополісі, а минуле – це прозовий текст про перше кохання ліричного героя, поховане глибоко в пам’яті, знищене відчуттям провини за те, що йому вдалося пережити жахіття війни. Поет пише – уже думаючи про теперішнє, що немає нічого гарного в тому, щоб жити у місті, в якому «до тебе простягаються / побиті вікна / мов проколені долоні / якими затікає сажа». Адже доводиться стикатися з неминучістю того, що у зганьбленому місті кояться ганебні вчинки: «зашморгуєшся / в довгих вулицях», «облипаєш <...> / голими грудьми / ховзькими бедрами / набряклими устами». Метрополіс – це лабіринт, у якому чоловіки збиваються з дороги і потрапляють в обійми повій:

роздерши на грудях перкаль

вона переходить times square

і віддається кожному

хто прагне кохання за гроші.

На відміну від текстів Бойчука, у Юрія Тарнавського немає прямих згадок про Нью-Йорк. Однак у його дебютній збірці «Життя в місті» (1956) він має на увазі таки Нью-Йорк. У місті, про яке пише Тарнавський, як і у Бойчука, людина не почувається затишно, хоча йдеться не тільки про це. У першому вірші, «Міський ноктюрн», ліричний герой шукає в місті джерела натхнення, а знаходить тільки «голу брудну правду»:

а місяць

(самітний пустельник

блукає в просторі)

розсуває руками хмари,

як спомини,

і шукає надхнення

серед бруду

міських смітників:

гляне на землю

і сховає лице в хмарах,

вражений голою,

брудною правдою.

Іще сильніше поет звинувачує Нью-Йорк у вірші «Гімн місту», в якому місто описане як брехливе, воно нагадує тюрму, а ліричний герой, що співає йому гімн, не знає, чи незабаром не проклинатиме його, адже:

... ти зібрало

в невидимі мури своєї в’язниці

мільйони світів,

мільйони тіл,

які горять,

які кричать,

підсвідомим бажанням,

за те,

що ти довгими роками

дуриш їх надією,

--------------------------

за те,

що робиш їх рабами,

о, велике місто

рожевих пірамід

на синіх пісках неба.

            У збірці «Життя в місті» Тарнавський висловлює свої почуття до міста в абстрактній формі, часом він навіть бентежить читача несподіваними образами, на кшталт «рожевих пірамід», як у зацитованому фраґменті, що ускладнює розуміння тексту. Адже якщо неназваним містом його збірки є Нью-Йорк, то до чого тоді тут «рожеві піраміди»? Звідки взявся цей образ? Однак поет не дає ключа. У вірші «Ода до кафе» ще більше абстрактности. Знаючи історію Нью-Йоркської групи і давню звичку її учасників збиратися у кав’ярнях на Ґринвіч Вілидж, щоб поговорити про поезію і не тільки про неї, спокійно можна вважати, що Тарнавський описує в тексті одну з таких кав’ярень. Проте впізнаваного тут ані на йоту. У вірші немає абсолютно жодної конкретики, завдяки якій можна було би зідентифікувати кав’ярню. Навпаки, Тарнавський вихваляє свою кав’ярню та «оспівує» її тільки тому, що тут можна знайти «тепле місце відпочивання тіла, / де можна розвісити мокрі полотна шкіри, / висушити на вітрі сухих але ласкавих хвиль / піт втоми, ноги поставити, чекаючи / аж біль стече на долівку тихим скимлінням ножа». По суті, не треба дуже мудрувати, аби збагнути, що текст присвячений кав’ярні остільки оскільки; він радше про затишну гавань для ліричного героя, у якій той переживає приємні миті. Це місце, куди втікає ліричний герой, утомлений містом. Головне у вірші – ліричний суб’єкт, а специфіка місця, де він перебуває, відходить на другий план.

            Василь Махно підходить до цієї ж теми в цілком протилежний спосіб. Його кав’ярня, нехай це «Корнелія» чи «Старбакс», наповнена конкретними деталями. Поет намагається розташувати її не лише у просторі, але й у часі. Крім цього, Махнові вдається стати таким собі всюдисущим волоцюгою, що спостерігає за містом і залишає поетичний опис Нью-Йорка тут і тепер, як це діється у вірші «На каві у Starbucks»:

у грудні – у долішньому нью-йорку –

п’ючи каву в «Starbucks» – спостерігаю

            як два мексиканці вкладають мармурові плити

                        до парадного входу в будинок

 

            у кав’ярні крутять нав’язливий Jingle bells

            вулицями миготять нью-йоркці

                        з різдвяними подарунками й авта

            вуличні торговці розпродують туристам усілякий непотріб

            поліціянти мирно дрімають у теплому авті

            («Cornelia Street Café»)

У цьому вірші автор зафіксовує конкретну мить у Нью-Йорку. На самому початку читач дізнається, що надворі грудень, а кав’ярня розташована в центрі міста. Все, що відбувається, ми бачимо очима поета, хоча сам він майже непомітний. Він з’являється лише в середині тексту, де звучать його міркування про швидкоплинність часу, про інших поетів та мистецтво поетичне. Але це триває лише мить, бо вірш закінчується, так само як і починався, і читач знову спостерігає за двома мексиканцями, що кладуть плити до входу в будинок.

Нью-Йорк у Махнових віршах конкретний і живий, цієї конкретики і життя в поезії Нью-Йоркської групи просто немає. У деяких аспектах Махно має більше спільного зі старшими колеґами нью-йоркців: Юрієм Косачем (1909–1990)5 і Вадимом Лесичем, котрий писав про Нью-Йорк набагато докладніше, аніж його сучасники-аванґардисти6. І Косач, і Лесич писали про чорношкірий Нью-Йорк – тема, якої поети Нью-Йоркської групи зовсім не зачіпали. Надзвичайно багато віршів на цю тему в Ґабріеля Ґарсії Лорки в книзі «Поет у Нью-Йорку», написаній у 1929–1930 роках. У Косачевому вірші «Мангетен, 103-тя вулиця» ліричний герой захоплюється динамікою танцю чорношкірої юнки. Текст дещо двозначний, його сюрреалістична колористика трошки нагадує Лорку, а коментарів автор не пропонує жодних. Із другого боку, Лесич у вірші «Гарлем» не боїться висловити свої погляди на тему чорношкірих, відкрито вимагаючи соціяльної справедливости. Якщо зважити на те, що цей текст увійшов до Лесичевої збірки «Крейдяне коло», яка побачила світ 1960 року, можна зрозуміти і автора, і його політичну позицію щодо руху за громадянські права. Лесич, поет в еміґрації, здається, чудово розуміє, у якому скрутному становищі опинилися афроамериканці:

Там бродять в білий день

від вулиці до вулиці –

порожні і зажурені,

волочать чорну іншість,

такі самі, як ми

– роззяви і поети і комедіянти,

і ті, що із тривогою

очікують важкого материнства.

Усі такі, як ми,

але ще більш людські,

ще правдивіші.

            Лесич як еміґрант так само чужий в Америці, тому він пречудово розуміє, що чорношкірі американці тут також чужі, що в їхній пам’яті ще свіжі спогади про рабство: «Їм сняться часом ще: / канчук цукрової плантації». Поезія про нью-йоркський Гарлем стала для Лесича способом висловити щиру симпатію і підтримку кольорової Америки.

Напрочуд дивно те, що сліди книжки Лорки «Поет у Нью-Йорку» можна знайти у поетичній творчості всіх згаданих поетів. У випадку Бойчука й Тарнавського найбільше впадає у вічі загальний настрій занепаду, тема пригнічености і смерти. Лорчин Нью-Йорк стає символом універсального краху, причому Нью-Йорк Бойчука й Тарнавського – це також символ труднощів і в той же час – потужне джерело натхнення. Численні критики наголошують пророчість «Поета у Нью-Йорку», насамперед ідеться про блискуче показаний у Лорки загальний песимістичний настрій 1930-х, що сягнув апогею під час Другої світової війни – найбільшої катастрофи, що випала на долю людства. Поетам Нью-Йоркської групи також випало пережити війну, екзистенційний страх перед цією бідою прямо чи непрямо відображений у їхній творчості. Однак ні Бойчук, ні Тарнавський ніколи прямо не згадують Лорку, у всякому разі тоді, коли йдеться про Нью-Йорк. Хоча деякі поезії Тарнавського у збірці «Життя у місті» формально близькі до текстів «Поета у Нью-Йорку», зокрема ноктюрни й оди. Крім цього, обоє поетів люблять перетворювати конкретику на абстракцію і творити метафори, відштовхуючись від далеких і несподіваних асоціяцій.

У Нью-Йорку Махна Лорка стає головним літературним героєм. У «Поеті у Нью-Йорку» основою творчого імпульсу стають безпосередні враження, які у більшості випадків легко прив’язати до конкретного місця. Махно йде ще далі: його безпосередні враження (переважно названі та конкретизовані) також відіграють важливу роль, але таку саму функцію мають і текстові запозичення. Махно не лише звертається до Лорчиних образів (наприклад, у вірші «Про Асирійського пса»), іспанський поет сам стає героєм Махнового поетичного світу. Богдан Рубчак слушно зазначає, що Лорка у Махновій поезії відіграє таку ж роль, що й Верґілій у Дантовому «Пеклі». Однак мені здається, що Рубчак помиляється, стверджуючи, що образи і стиль Махна – це спроба повернути сьогоднішній Нью-Йорк у 1930-ті, епоху модернізму та сюрреалізму. Метрополіс, зображений у Махна, – це сучасний Нью-Йорк до найменшої деталі, та передовсім це Нью-Йорк текстів. Поет ретельно визбирує всі літературні сліди, що залишилися на численних площинах міста. Він стає археологом, терпляче докопується до всіх поетичних пластів, що збереглися на нью-йоркських стінах. Отож сюди потрапляє не лише Лорка, а й усі поети 1960-х, у тім числі Нью-Йоркська група й американці Волт Вірмен, Джон Ешбері та Френк О’Гара. По суті, текстовий Нью-Йорк Махна – це спільнота поетів різних національностей усіх поколінь. Вони з’являються в Махнових віршах або через його спогади, що воскрешають їх до життя у Нью-Йорку, або через свою особисту пов’язаність із Нью-Йорком, яку Махно свідомо відкриває й оживляє в текстах.

Як я вже згадувала, Махно оспівує Нью-Йорк у всій його літературній, історичній і етнічній специфіці. У стилістиці й образах його нью-йоркських віршів панують місцеві аромати й дух: від єврейського Брукліна до китайських кварталів на Мангетені. У «Бруклінській елегії» сам автор стає зовсім непомітний, ми бачимо тільки те, що бачить він сам, скрупульозно описане, до найменших деталей:

щоранку пекарні єврейські відчиняють з пітьми

перше що добігає – схожий на прудкість лисиць –

запах цинамону – розтертих із цукром яєць –

до цегляних синагог – і це є початком зими

бо тісто пахне сосною і зірваний вчора жасмин

разом із часником і цибулею сиґналить тобі з полиць.

Все-таки у деяких випадках кольорові меншини викликають упередження, на кшталт коментарю в поезії «Chinatown: Рибна крамниця»:

вони ґелґотять як пекінські гуси

ну от Пекінська опера задурно

 

коли вибирають у рибній крамниці

заморожену чи свіжу рибу

 

рибу китайці купують щодень

 

продавці у ґумових чоботях

– наче сірі чаплі –

витирають в засмальцьовані білі фартухи

змащені риб’ячим жиром руки.

            Зрештою, у цій начебто очевидній поетовій критичності немає злоби. Він, що типово для постмодернізму, легко приймає відмінності й інакшість місцевих етносів. Нью-Йорк Махна, глибоко закорінений у деталі, відбиває різноманітність, історію та прив’язаність до міста. Серед Махнових героїв є не лише поети, а й звичайні чоловіки й жінки, яких він зустрічає, прогулюючись нью-йоркськими вулицями чи попиваючи каву в котрійсь із кав’ярень. Такий еґалітарний підхід до життя нагадує Волта Вітмена, що також належить до Махнового пантеону (див.: «Читання віршів»).

            Розглядаючи поетику вигнання у творчості Нью-Йоркської групи, я наголошувала, що одна з особливостей чутливости тих, хто перебуває у вигнанні, – тенденція зображати особистий досвід через універсальні категорії. Однак тут я ще маю додати, що тяжіння до абстракцій і загальників пов’язане з вірою модерністів в універсальний проґрес та еволюцію людства. Відчуття належности до спільноти однодумців приходить тоді, коли люди мають спільні цінності, а не тоді, коли вони приймають інакшість одні одних. По суті, більшість нью-йоркських поетів не писали про Нью-Йорк. Це можна пояснити, по-перше, відстанню (не всі члени Нью-Йоркської Групи постійно мешкали в Нью-Йорку), по-друге, загостреною вразливістю людини на вигнанні, і по-третє, модерністською концепцією художнього імперативу. Із другого боку, Василь Махно – постмодерніст у теорії і на практиці – тішиться неповторними рисами Нью-Йорка, його місцевим колоритом, чаром та поєднанням непоєднуваного.

Maria G. Rewakowicz. New York on the Map of Ukrainian Poetry. Із англійської переклала Дзвінка Матіяш за рукописом. 

  • 1.Празька школа об’єднувала таких поетів, як Юрій Дараган, Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, Наталія Лівицька-Холодна, Олена Теліга, Юрій Липа, Олег Ольжич, що розпочали свою літературну діяльність на початку 1920-х років у Празі. Дехто з них (наприклад, Маланюк, Теліга, Лівицька-Холодна) згодом переїхали до Варшави. Для творчости цих поетів характерні романтичний волюнтаризм, яскраво виражений націоналізм та віра в те, що література має відіграти провідну роль у відродженні української державности. Поетам Празької школи вдалося зберегти такі національно заанґажовані позиції, не жертвуючи високим рівнем поезії і не іґноруючи загальних гуманістичних цінностей.
  • 2.Тоді, коли утворилася Нью-Йоркська група, у Нью-Йорку мешкали лише троє її учасників: Бойчук, Тарнавський та Васильківська. Пізніше сюди переселяються Килина й Андієвська. Рубчак тоді жив у Чикаґо. Віра Вовк приїжджала до Нью-Йорка з Ріо-де-Жанейро на наукову стипендію і через декілька місяців знову повернулася до Бразилії. Згодом Андієвська назовсім перебралася до Мюнхена, де живе дотепер.
  • 3.Безперечно, з усіх критиків найбільше підтримував нью-йоркців Юрій Лавріненко.
  • 4.Скажімо, у своїй третій збірці «Рожеві міста» (1969) Патриція Килина описує іспанські міста, в яких вона побувала в 1960-х роках.
  • 5.Бойчук та Рубчак в антології «Координати» згадують про те, що Юрій Косач видав у Києві збірку «Мангетенські ночі» (1966). Еміґрантське середовище підозрювало Косача у співпраці з совєтським режимом. Зрештою, хоч би якою була Косачева ідеологічна позиція, дослідження його поетичної збірки також надзвичайно цікаве й варте уваги. На жаль, у Північній Америці цього видання немає у жодній науковій бібліотеці. До видання Косачевих творів під редакцією Віри Агеєвої («Проза про життя інших». Юрій Косач, Тексти, інтерпретації, коментарі, Київ, 2003) ввійшов його прозовий доробок, цієї ж поетичної збірки там також немає.
  • 6.Варто зазначити, що знаменитий представник Празької школи Євген Малюнюк також написав декілька віршів про Нью-Йорк. Проте, на відміну від Косача та Лесича, Маланюк не пише про місто задля нього самого, Нью-Йорк з’являється в нього лише як тло для поетових особистих рефлексій про існування еміґранта, пронизане ностальгією та відчуттям минущости всього. У Маланюка Нью-Йорк здебільшого абстрактний, що дуже нагадує манеру нью-йоркців.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!