Алєксандр Тімофєєвський
Березень 2002

Обставання за упалих і суд Лінча

Усі російські борці з політкоректністю описують її за допомогою одного й того самого, певно, вельми смішного, дотепу: політична коректність це – дві лесбійки, одна чорна, інша без ноги, опікуючися глухонімою дитиною та дюжиною кицьок, удень ходять до веґетаріянської їдальні, а вечорами читають поезію жінок Сходу1. Отак пожартувавши, завзяті дотепники тут-таки набувають величної постави й патетично вигукують, що панівний на Заході культ меншин призвів до приниження більшости, що порушено саме поняття норми, що упослідженим став здоровий білий гетеросексуальний чоловік з університетським дипломом і що все це – фашизм. Розумніші визнають у політичній коректності, як-то кажуть, зміст, але нарікають на форму: все, ясна річ, правильно, кажуть вони, та надто вже лицемірно і до того ж заголосно, настирливо, істерично, і загалом – позбавлено смаку. Нарешті, деякі, найрозумніші, зауважують, що політична коректність іґнорує промисел Господній, підмінюючи об’явлення механічними правилами добра, наперед безблагодатними. Фільм Девіда Лінча «Людина-слон» сьогодні цікавий хоча б тим, що дає відповідь і першим, і другим, і третім.

Людина-слон – абсолютна меншина

Абсолютна меншина – людина з головою як у слона на хворобливо-тендітному тулубі – на початку оповіді живе на одному з діккенсівських ринків вікторіанської Англії. До балагану, де за невеликі гроші її показують охочим, приходить молодий науковець – той самий здоровий білий гетеросексуальний чоловік з університетським дипломом. Зацікавившись небаченим феноменом і вірячи у безмежні можливості науки, він забирає Людину-слона до своєї клініки. Там нового пацієнта оточують турботою: відмивають, одягають, учать говорити – спочатку просто по-англійськи, потім як джентльмена – і нарешті, вводять у світ. Сюжет починає перегукуватися з «Пігмаліоном» Шоу.

Виникає типово лінчевська пародія, заразом уїдлива і сентиментальна: Людина-слон не бридке каченя, яке стане прекрасним лебедем, і навіть не Еліза Дулітл, яку зробили лебідкою останні досягнення науки. Ані проґрес, ані світла віра в добро та справедливість, ані весь діккенсівсько-дарвінівський позитивізм неспроможні змінити вигляд героя: він як був, так і залишається абсолютною меншиною, але, як і Еліза Дулітл, Людина-слон має успіх у світському товаристві. Сама королева Вікторія присилає дізнатися про його здоров’я. І він не зраджує сподівань королеви. Він робить те, що від нього чекають: увічливо посміхається, приємно вигинається, ніжно пахтиться. Він товаришує з примадонною і сам стає цілком театральним. Він пасує до своїх нових глядачів, як пасував до старих, у балагані. У певному сенсі він у тому-таки балагані, та й публіка майже та сама: світський натовп, по суті, мало чим різниться з ярмарковим. Якби Девід Лінч обмежився цим софізмом, то й не було би про що говорити.

Але м’яко-протяжна, гірко-солодка Лінчева іронія зненацька затинається. Хазяїн балагану, не світського, а ринкового, пробирається у клініку, щоби викрасти Людину-слона – товар, який давав прибуток. Сюжет починає рухатися навспак, тема життя як каторги розкручується вдруге. Героєві знову завдають образ, із нього знущаються, його саджають до клітки. Спершу це видається повторенням, позбавленим сенсу, й лише у фіналі з’ясовується, навіщо потрібне було чергове приниження перед черговим злетом: щасливим поверненням до клініки, останнім приголомшливим успіхом у театральній ложі та тихою смертю у власній постелі.

Людина-слон – абсолютна більшість

Девід Лінч не так шукає подібності між театрально-світським і ярмарково-театральним, як наполягає на їхній відмінності, протиставляючи...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!