Дейнюс Жалімас
Січень 2017

Офіційна конституційна доктрина: концепція, значущість, головні принципи розвитку

Концепція 

Концепція «конституційної доктрини» містить два значення. Згідно з першим із них, «доктрину» можна розуміти як сукупність концепцій і теорій, що їх сформулювали правознавці. Друге стосується офіційної конституційної доктрини, яку сформулював орган, що здійснює конституційний контроль. У даному випадку я волію зупинитися на другому значенні цього поняття. Слово «офіційна» передбачає, що цей тип конституційної доктрини забезпечує остаточне й обов’язкове до застосування тлумачення конституційних норм, тоді як інші тлумачення, навіть вироблені найавторитетнішими науковцями, становлять лише ідеї про закон, а не сам закон.

Водночас офіційна конституційна доктрина виникає не у вакуумі. Можна стверджувати, що офіційна конституційна доктрина поєднує академічну правову доктрину з юридичним змістом Конституції. Тож офіційну конституційну доктрину можна визначити як результат тлумачення Конституції, що здійснюється компетентним органом та базується на академічній правовій доктрині.

Необхідність в офіційному тлумаченні Конституції пояснюється тим, що конституційні тексти різних держав відрізняються один від одного змістовим наповненням, а їхнє зовнішнє вираження є неминуче багатозначним. Водночас сприйняття Конституції як вищого закону без прогалин, що містить і наявні зовні, і приховані в ньому неочевидні положення, спонукає нас до виявлення системних взаємозв’язків між цими положеннями, а також до необхідности час від часу виходити за рамки формального тексту в глибшому сенсі. У державах, де існують органи конституційного контролю, зокрема й у Литві, значення Конституції розкривається в процесі здійснення конституційного правосуддя, зокрема, в перевірці наявних правових актів на їх відповідність вимогам Конституції. Очевидно також, що будь-який юридичний текст, у тому числі й Конституцію, не можна застосовувати без тлумачення його змісту. Окрім того, необхідність забезпечення цілісности правової системи вимагає того, щоб офіційне тлумачення Конституції не було покладено на різні органи. Саме тому офіційне тлумачення є ексклюзивною функцією органів конституційного контролю. Результатом низки тлумачень окремих конституційних положень, які стосуються конкретної справи, є офіційна конституційна доктрина.

Значущість

Цю якість офіційної конституційної доктрини можна схарактеризувати кількома взаємопов’язаними рисами: 1) вона сприяє розкриттю змісту Конституції; 2) вона має зобов’язувальний характер; 3) вона є засобом забезпечення верховенства Конституції.

Офіційна конституційна доктрина, взята разом із текстом Конституції, становить єдине, цілісне джерело конституційного права. Це означає, що офіційна доктрина живить Конституцію в широкому сенсі цього поняття. Протягом 23 років діяльности Конституційний Суд Литовської Республіки тлумачив і розкривав зміст Конституції за посередництвом понад 500 своїх постанов, рішень і висновків.

Тлумачення Конституції в цих актах забезпечує її верховенство, розгортаючи при цьому її «живий» зміст, який еволюціонує разом із розвитком Литовської держави. Цей процес прочиняє двері для необхідних змін, зберігаючи при цьому сталість основоположних конституційних цінностей. Тож офіційну конституційну доктрину, яку виклав і сформулював Конституційний Суд, можна розглядати як «живу Конституцію».

Така доктрина є зобов’язувальною щодо всіх державних органів, підприємств, установ, організацій, судів, посадових осіб і пересічних громадян. Усі законодавчі та виконавчі органи повинні зважати на офіційну конституційну доктрину при застосуванні Конституції. Тобто вони не можуть тлумачити положення Конституції якось інакше, ніж це передбачено у відповідних актах Конституційного Суду1. Тож будь-яке тлумачення Конституції, що його здійснюють інші державні органи або посадові особи, має бути підпорядковано офіційній інтерпретації Конституційного Суду. Беручи до уваги те, що єдине розуміння Конституції є вкрай необхідним для її сприйняття як вищого стандарту законности, нехтування офіційною конституційною доктриною становить пряму загрозу верховенству Конституції. Без дотримання вимог офіційної конституційної доктрини неможливо належно виконати будь-які постанови Конституційного Суду, що вимагають від законодавця конкретних позитивних дій.

Звичайно, офіційне тлумачення Конституції жодною мірою не вилучає можливости її альтернативного тлумачення на академічному рівні. Аналізуючи офіційне тлумачення і даючи йому свою оцінку, академічна доктрина визначає сильні і слабкі аспекти офіційної конституційної доктрини, пропонуючи варіянти для її подальшого вдосконалення. У вільному суспільстві право критикувати окремі аспекти офіційної конституційної доктрини або давати альтернативні юридичні тлумачення вважається непорушним, це ґарантує Конституція. Однак наукові висновки не впливають на обов’язковість рішень, що їх ухвалив єдиний орган конституційної юрисдикції. Саме тому академічна й офіційна конституційна доктрини виконують різні функції.

Головні принципи розвитку офіційної конституційної доктрини

Обговорюючи питання принципів розвитку офіційної конституційної доктрини, я волів би виділити окремо такі з них:

1) принцип поступовости в розвитку доктрини;
2) принцип послідовности;
3) принцип неприпустимости тлумачення на основі нижчих [супроти Конституції] правових актів;
4) принцип тлумачення [Конституції] згідно з нормами міжнародного права та права Европейського Союзу;
5) принцип використання різних методів тлумачення Конституції.

Першим є принцип поступовости у розвитку доктрини. Це означає, що офіційна конституційна доктрина формується не одномоментно, а «від справи до справи», збагачуючи й доповнюючи собою елементи, розкриті в попередніх судових справах. Тобто нова доктрина завжди витворюється на основі вже наявної доктрини. Цей процес є безперервним і ніколи повністю не завершується. Адже необхідність у розкритті нових аспектів конституційно-правового реґулювання, яких не було розгорнуто у справах Суду раніше, існує постійно2. Виникнувши спочатку як тлумачення Конституції у вузькому сенсі, офіційна конституційна доктрина згодом стає все розвиненішою не лише завдяки роз’ясненням первісного тексту Конституції, але й на власній креативній основі. Вираз: «росте як кораловий риф», тобто шар за шаром ідеально пасує для зображення розвитку офіційної конституційної доктрини.

Мірою формування нових положень офіційної конституційної доктрини поступово розкривається все розмаїття і повнота правового реґулювання, закріпленого Конституцією3. Як рішуче висловився із цього приводу Чарлз Г’юз, «ми живемо під Конституцією, яка є тим, чим вона проявляє себе у свідомості суддів». Тобто Конституція може існувати лише за умови постійного розвитку офіційної конституційної доктрини.

Тут можна навести приклад того, як офіційна конституційна доктрина вплинула на визначення місця міжнародного права у правовій системі Литви. Зокрема, стаття 135 (1) Конституції згадує про міжнародне право лише в контексті визначення напрямку зовнішньої політики Литви. У ній стверджується, що «у втіленні [своєї] зовнішньої політики Литовська Республіка повинна дотримуватися загальновизнаних принципів і норм міжнародного права». Однак у Постанові Конституційного Суду від 9 грудня 1998 року з приводу застосування смертної кари, Суд, спираючись на загальне тлумачення конституційних принципів щодо відкритого суспільства і верховенства права, визнав, що Литовська держава не може застосовувати до своїх громадян правові стандарти, які суттєво відрізнялися б від чинних у міжнародному праві4.

Тож Конституційний Суд не лише розширено інтерпретував наявні конституційні положення, але й визнав особливу роль міжнародного права як втілення мінімального національного стандарту у сфері захисту прав людини. Відтоді стаття 135 (1) Конституції тлумачиться як положення, що закріплює конституційний принцип pacta sunt servanda [угоди необхідно дотримуватися. – лат.], який вимагає сумлінного дотримання зобов’язань, які прийняла на себе Литовська Республіка відповідно до вимог міжнародного права або згідно з чинними міжнародними договорами.

Окрім того, у Постанові від 24 січня 2014 року про конституційність конституційних поправок Конституційний Суд дійшов висновку про те, що Конституція не дозволяє внесення змін до Конституції, які суперечили б міжнародним зобов’язанням Литовської Республіки, а також принципу pacta sunt servanda доти, доки зазначені зобов’язання зберігатимуть чинність із погляду вимог міжнародного права.

Іншим прикладом поступовости в розвитку офіційної конституційної доктрини Литви може бути процес вироблення конституційних правил щодо процедури референдуму. У Постанові від 22 липня 1994 року Конституційний Суд зазначив, що зобов’язання національного парламенту щодо скликання референдуму не можуть підлягати будь-яким додатковим умовам чи рішенням, якщо їх не було передбачено Конституцією. Бо інакше вищу суверенну владу нації слід було б визнати обмеженою.

Повертаючись до цієї доктрини через двадцять років (див. Постанову Конституційного Суду від 11 липня 2014 року), Конституційний Суд зазначив, що її зміст не можна тлумачити поза контекстом, який створюють інші положення Конституції або який склався за час еволюції офіційної конституційної доктрини після прийняття Постанови Суду від 11 липня 1994 року.

Конституційний Суд також наголосив, що вимогу щодо дотримання норм Конституції при проведенні референдуму не слід тлумачити як додаткову умову, якої не було від самого початку передбачено Конституцією.

Конституція є зобов’язувальною для всіх, зокрема й до всієї литовської нації. Тому положення Конституції не можна тлумачити як такі, що дозволяють нації встановлювати через референдум нові норми, які не відповідають чинній Конституції. Тим самим Конституційний Суд наголосив, що з принципу верховенства Конституції випливає неможливість винесення на референдум будь-яких питань, постановка яких суперечить процесуальним або іншим істотним правовим вимогам, закріпленим Конституцією. Цього правила слід дотримуватися навіть у випадку, коли ці вимоги не є вираженими expressis verbis [в очевидній формі. – лат.].

Конституційний Суд також наголосив важливість розкриття в законі тих конституційних вимог до змісту і форми питань, що їх зазвичай виносять на референдум. Ідеться, зокрема, про вимогу того, щоб формулу референдуму було сформульовано ясно, однозначно, щоб вона не вводила в оману і не приховувала в собі відразу декілька пов’язаних питань. Конституційний Суд наголосив, що обмеження, передбачені на випадок спроб внесення змін до положень, які становлять ядро Конституції; передбачають модифікацію конституційно закріпленої ідентичности Литовської держави або впливають на стан цілісности і єдности Конституції, мають зберігати чинність у випадку спроби внесення змін до Конституції через референдум.

Принцип поступовости в еволюції офіційної конституційної доктрини і Конституції загалом іноді породжує стурбованість щодо того, що Конституційний Суд може стати ніби «володарем Конституції». Із цього приводу варто звернути увагу на те, що офіційна конституційна доктрина є зобов’язувальною також і щодо самого Конституційного Суду.

Невипадково Конституційний Суд не раз наголошував, що його правові позиції, розглянуті з погляду ratio decidendi [причини рішення. – лат.], створюють реальний прецедент5.

Своєю чергою, Конституційний Суд зобов’язаний дотримуватися встановлених ним самим прецедентів і офіційної конституційної доктрини з метою забезпечення послідовности і нерозривности конституційного процесу, уникнення в ньому розбіжностей, а також для досягнення стану прогнозованости судових рішень6.

Тож принцип послідовности у розвитку офіційної конституційної доктрини слід вважати другим основоположним принципом її формування. Слід зазначити, що послідовність є основною рисою конституційного судочинства в умовах консолідованої демократії. Хоча виправлення офіційної конституційної доктрини належить до компетенції Конституційного Суду, для забезпечення правової визначености Суд сформулював на цей випадок відповідні положення, які обмежують Суд.

Це означає, що прероґативу Конституційного Суду переосмислювати й виправляти офіційну конституційну доктрину зарезервовано лише для виняткових випадків, тобто коли це справді об’єктивно необхідно. Така необхідність може виникнути в ситуації захисту прав людини або інших цінностей, закріплених у Конституції, а також у випадку необхідности розширити межі конституційного контролю задля досягнення мети конституційного судочинства.

Як приклад виправлення офіційної конституційної доктрини можна назвати справу про тлумачення принципу рівности всіх осіб перед законом. У Постанові від 8 листопада 1993 року Конституційний Суд використав суто формальний підхід, постановивши, що цей принцип застосовний лише до фізичних осіб. Конституційний Суд стверджував, що стаття 29 Конституції, в якій встановлено цей принцип, міститься в Розділі II Конституції під назвою «Людина і держава». Тож поняття «особи» у цьому контексті слід сприймати як синонім поняття «людини».

На цій підставі у справі про забезпечення принципу рівности політичних партій і громадських політичних рухів Конституційний Суд не знайшов законних підстав для розширеного тлумачення поняття «особа». Таку позицію Суду було виправлено через два з половиною роки в Постанові Суду від 28 лютого 1996 року, в якій Конституційний Суд, беручи до уваги те, що принцип рівности осіб перед законом пов’язано з іншими конституційними принципами і положеннями, дійшов переконання в тому, що він стосується не лише фізичних, а й юридичних осіб. Адже юридичними особами є, як правило, асоціяції фізичних осіб. Нове розуміння принципу рівности дало змогу ефективно захищати права юридичних осіб у справах про дискримінацію.

Однак, як уже було згадано, виправлення офіційної конституційної доктрини слід уважати все-таки за виняток із загального правила. Такий обмежувальний підхід необхідний іще й тому, що чинна офіційна доктрина становить цілісну систему, у якій зміна будь-якої окремої частини обов’язково впливатиме на ціле. Саме тому Конституційний Суд визначив ті конкретні випадки, коли виправлення офіційної конституційної доктрини вважається неприпустимим.

Зокрема, конституційно невиправданим було б виправляти офіційну конституційну доктрину у випадку, коли це змінювало б систему цінностей Конституції або заперечувало б її внутрішню єдність, звужувало ґарантії верховенства Конституції у правовій системі, підривало конституційні права і свободи людини або деформувало конституційний принцип розділення влад7.

Скажімо, після того як Европейський суд з прав людини (далі – ЕСПЛ) виніс рішення у справі Paksas v. Lithuania, Конституційний Суд відмовився змінити офіційну доктрину щодо заборони балотуватися на виборах до Сейму особам, раніше відстороненим від посад через імпічмент за грубе порушення Конституції та присяги. Суд постановив, що такі особи не можуть присягати Литовській Республіці як представники нації. З огляду на цю невідповідність зобов’язань Литовської Республіки за Европейською Конвенцією з прав людини засадам конституційного реґулювання, Конституційний Суд дійшов висновку про те, що цю невідповідність можна було б подолати лише через внесення змін до Конституції.

Говорячи про винятковість ситуації щодо внесення виправлень до офіційної конституційної доктрини, слід наголосити, що Конституційний Суд є правовим, а не політичним органом. Це означає, що його прецеденти мають бути передбачувані. На цій підставі внесення змін до офіційної конституційної доктрини не може пояснюватися такими випадковими чинниками, як зміна персонального складу Конституційного Суду8, політична доцільність або зміна тонусу громадської думки.

Інакше офіційна конституційна доктрина, та й сама Конституція, опинилися б під загрозою. Слід зазначити, що така послідовність у розвитку офіційної конституційної доктрини разом із судовим самообмеженням щодо її виправлень, сприяють тому, що всі випадки тлумачення Конституції разом із рішеннями, ухваленими на їх основі, не є довільними – спровокованими індивідуальними позиціями, емоціями або іншими політичними чинниками. Чітке дотримання принципу послідовности є захистом від спроб політичного тиску на Конституційний Суд.

Третій принцип розвитку офіційної конституційної доктрини вимагає, щоб тлумачення Конституції випливало безпосередньо з логіки Конституції, тобто із взаємозв’язку її внутрішніх норм і принципів, а не із наявних законів або підзаконних нормативних актів9. Із погляду конституційного права, не Конституцію слід тлумачити на основі законів, а закони слід тлумачити на основі Конституції. Тільки такий підхід дає змогу оцінити закон із погляду його відповідности Конституції як вищій ланці в піраміді правової системи10.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!