Лєв Ґудков
Листопад 2005

Охранка демократії

Крах СССР і комуністичної системи спровокував величезну кількість ілюзорних уявлень про неминучість і самодетермінованість демократичних перетворень у Росії, як і на всьому постсовєтському просторі, формування самореґулятивної ринкової економіки, становлення правової держави, зближення нових держав із західними політичними та міждержавними організаціями тощо. Та сповнений суперечностей перебіг реформ у Росії, чи навіть їх поразка, змушує переглянути ресурси та характер інтересів зацікавлених у політичних змінах груп. За всієї відмінности подій у колишніх совєтських республіках – «кольорові революції» в Грузії, в Україні, в Киргизії, зміцнення авторитаризму чи «повернення» до жорсткої репресивної моделі стосунків держави та суспільства (у Білорусі. Росії, Казахстані, Азербайджані, Вірменії), виникнення деспотичних світських режимів в Узбекистані, Туркменії – можна говорити про певну спільність цих процесів. Вона полягає в безупинному повільному розкладі совєтської інституціональної системи, зумовленому загальною неефективністю тоталітарної, а відтак і посттоталітарної влади, прагненні зберегти в тому чи тому вигляді централізоване управління.

 

Теорії тоталітаризму тривалий час (десь від середини 1960-х до початку 1990-х років) було піддано гострій критиці, головно за приписувані ним ідеологічні та політичні конотації, з одного боку, та занадто велику поняттєву генералізацію, яка не відповідає нормам емпіричної дескриптивної роботи істориків, з другого. З різних версій концепції тоталітаризму запозичувано найменш значущі, на мій погляд, хоч і не позбавлені значення складники, а саме: вивчення тоталітарних ідеологій, пропагандистської практики, особливостей насаджування «зорганізованого примусового консенсусу», що використовує не тільки ідеї «нового суспільства», соціялізму, «нової людини», але й ресурси традиціоналістської культури панування й підкорення, істотно відмінні в різних країнах. Після праць Ганни Арендт саме ідеологічним аспектам тоталітарних режимів («ідейнополітична монолітність», ідеології як політичні релігії тощо) надавали надто багато ваги в установленні та підтримці такого панування. Проте очевидне вмирання комуністичної ідеології в країнах соцтабору перетворювало ці конструкції на застарілі та неробочі (і лише наприкінці 1990-х – на початку 2000-х років потроху прояснюється, яким потужним і непрямим був цей ідеологічний тиск і як він вплинув на формування «совєтської людини»). Тому в 1990-ті роки в соціяльних і політичних дослідженнях процесів на постсовєтському просторі найчастіше використовували різні спрощені версії запізнілої чи навздогінної модернізації, відтак – концепції «переходу», зредуковані варіянти ТгапзШошидсІіез. Ці підходи зручні як елементи політичної риторики, проте як дескриптивні чи інтерпретаційні моделі для розуміння подій у республіках колишнього СССР, на мій погляд, придатні мало, бо мають занадто нормативний і оцінковий, навіть – рецептурний характер. Указуючи наперед заданий напрямок бажаного розвитку, вони легковажать специфічний культурний та інституціональний контекст цих країн, опір змінам, що його чинять як владні еліти, так і населення. Отож і далі існує потреба в загальній теорії, яка адекватніше враховувала би різні аспекти культурного й інституційного розвитку посткомуністичних країн, їх відмінності від авторитарних і традиційно-деспотичних режимів.

 

Тому останнім часом можна зауважити не тільки виразне прагнення зревізувати поняття тоталітаризму та різноманітних версій теорій тоталітаризму, але й готовність методологічно прикладати їх як інструментальну схему пояснення для емпіричного вивчення недалекого минулого цих країн, позяк жодної альтернативи (узагальнювальної концепції, яка дозволила би вловлювати загальні риси розвитку країн, що постають із різноманітних диктаторських або репресивних режимів) поки що не існує. Як на мене, переваги класичної моделі тоталітаризму 1930—1950-х років Фридриха-Бжезинскі полягають саме в можливості порівняльно-типологічного аналізу інституціональної організації таких репресивних режимів, технології влади та масового керування. Головне в цій моделі: акцент на вагомості функціонального зв’язку центральних інститутів цих режимів, що забезпечує тривкість усієї системи, інерцію існування цілого. «Тоталітарний синдром» добре вловлює основні риси системної організації такого суспільства-держави на стадії формування й утвердження соціяльного порядку (не тільки в Італії, Німеччині, СССР, але й у країнах Східної Европи, відтак на Далекому Сході: Китай, Північна Корея, В’єтнам, а ще пізніше – на Близькому Сході: Ірак, Іран тощо), але не пояснює чинників, здатних спричинити його послаблення, розклад і крах, не виявляє логіки такого процесу розкладу. Природно, що в 1953—1956 роках такого завдання ще не поставало, а в 1989 році – вже не поставало. Звісно, концептуальна схема описувала ранні стадії чи умови, передумови формування таких режимів й оминала проблематику внутрішніх напружень, що призводять до їх самочи зовнішнього руйнування. Тематика цих напружень – предмет праці пізніх до-сліджень соцкраїн, що ніколи не мали систематичного характеру. Відповідно до пізніх совєтологічних праць СССР зазнав краху з економічних і політичних причин (гонитва озброєнь, вичерпаність ресурсів сировинного мілітаризму, соціяльна стагнація, що уповільнює чи припиняє технологічне зростання, інформаційної ізольованости від світових процесів і досягнень, неефективність державної планової системи перерозподілу, яка пригнічує потенціял індивідуальної активности тощо). Рідше сюди залучали напрацювання дослідників літературної та повсякденної культури, де йдеться про процеси ерозії ідеологічної єдности, вичерпаність мобілізаційних можливостей тоталітарних режимів тощо.

 

За 12-14 років після краху СССР у більшості колишніх совєтських республік відбулися (чи наближаються) поколіннєві зміни еліт і вищого керівництва, сформувалися власні національно-державні структури управління. Акцент на поколіннях тут важливий тільки щоб наголосити: переважно це не принципово нові інститути, а трансформовані й адаптовані відповідно до актуальних інтересів керівних кланів чи владних угруповань старі системи влади та масового управління. Напруженість проблеми чергової поколіннєвої зміни керівництва в цих країнах вказує на відсутність інституційованого та формально-політичного процесу приходу до влади, конкуренції за владу, її передання від однієї групи чи партії до іншої. Звісно, всі ці постсовєтські органи влади отримали нові вивіски й означення, що багатьом дуже ускладнює розуміння особливостей їх функціонування (на ці утворення механічно накладають поняттєвий апарат західної політології чи соціяльних наук, що призводить до облудного розпізна-вання проблематики влади). Так само і власне еліти є або фракціями старої, ще совєтської номенклатури (зміна складу вищої влади відбувалася ще в перші роки перебудови – Назарбаєв, Каримов, Туркменбаші), або – що з плином часу дедалі частішає – ті фракції номенклатурного низового рівня, які посіли владні ключові позиції, змінивши попереднє, перебудовне покоління совєтських керівників (Рахмонов, Кочарян, Воронін, Лукашенко, Путін, Кучма, Алієв-молодший). Саакашвілі або Ющенко репрезентують іще один, третій, варіянт нових лідерів, оскільки, хоч вони й розпочали кар’єру в останньому ешелоні совєтської чи постсовєтської номенклатури, їхні погляди загалом визначав уже зовсім інший досвід життя в західних країнах чи близького знайомства з ними (чого російська політична еліта практично не має). Тому – на відміну від того, що відбувалося в країнах Центральної та Східної Европи, в тому числі з Балтією, де існували (чи зберігалися в якомусь вигляді, хай навіть як ідеалізовані уявлення в колективній пам’яті) зразки національної державности, інститути громадянського суспільства чи виникли нові соціяльно-політичні рухи – в більшості колишніх республік СССР причиною змін могли бути тільки внутрішні конфлікти інтересів панівних кланів, яких сама логіка боротьби змушувала шукати підтримки тих чи тих зовнішніх партнерів, відповідно, зорієнтованих або на Захід, або на Москву як спадкоємицю колишньої імперії та совєтської системи. Росія, що претендує – з внутрішньополітичних причин – на роль «великої держави», виявлялася вельми важливим чинником консервації будь-яких (лояльних до неї) режимів. Зважаючи на особливості постсовєтської політичної культури (масову пасивність, глядацький характер участи в політичній боротьбі, акламаційний чи популістський характер підтримки політичних партій і лідерів), варто з особливою увагою поставитися до характеру рекрутування еліт й інституціональних рамок їх існування, позаяк саме вони означують простір дії для еліт і царину реалізації їхніх інтересів. Та мене передовсім цікавлять справи у самій Росії.

 

Що сталося наприкінці 1980-х років із погляду класичної моделі тоталітаризму? Після згортання за Хрущова масового терору та перетворення його на терор локальний, профілактичний, після виведення кадрів владного прошарку з-під можливого удару терористичного апарату таємної політичної поліції протягом брєжнєвської епохи розпочалася й тривала латентна децентралізація влади, яка завершилася наприкінці вісімдесятих появою та самоствердженням раніше ніяк не проявлених груп інтересів (зокрема і владних), конвертуванням адміністративних ресурсів влади в капітали іншого штабу (фінансові, економічні, соціяльні – ресурси різного роду неформальних зв’язків і взаємин, етнічного чи політичного впливу). Фрагментація номенклатури й гостра боротьба за владу були неуникненним наслідком дедалі більшої системної неефективности й накопичення критичної маси дисфункцій, що, власне, й спричинило розпад системи, який відбувся за доволі великої пасивности населення (окрім як у столиці, в країні протягом 1989-1991 років нічого не відбувалося). Про міжетнічні конфлікти тут не йдеться – це була криза імперії, а не тоталітарної системи, але резонанс тих процесів, звісно, прискорив і розвал тоталітарного цілого. Те, що західні спостерігачі називали «корупцією» в СССР (система неформальних стосунків і зв’язків, перерозподілу ресурсів і впливів), до певного моменту відігравало роль мастила у механізмі планово-розподільчої державної економіки, але після кризи, вже за постсовєтських обставин, стало підґрунтям нової соціяльної структури, засадою соціяльної морфології та реорганізації державної системи.

 

1991 року обвалився тільки зовнішній, імперський, контур організованости тоталітарної влади. Протягом наступних років у перебігу різноманітних політичних колізій і прихованої номенклатурної боротьби у найвищому керівництві було розірвано саму систему тоталітарних інститутів: усунуто КПСС, Ґосплан, КҐБ, які забезпечували загальну цілісність і взаємозв’язок органів тотального контролю та перерозподілу, систему вишколу кадрового резерву, монополію на інформацію та пропаґанду, структури капілярного терору, виховання та підкорення – молодіжні, жіночі, спортивні, військово-патріотичні й інші організації (тобто все те, що належало до набору ознак «тоталітарного синдрому»), але самі соціяльні інститути совєтської системи – від армії, прокуратури та суду до органів регіонального й місцевого управління чи школи різного рівня – залишилися загалом неторканими. (Саме ця обставина породила в путінської адміністрації ілюзорні плани відтворити систему єдиного централізованого управління, «політику зміцнення вертикалі влади» та «керованої демократії».) Розвал єдиної системи стався не через відвертий вияв чи дію якихось суспільних сил і групових інтересів, здатних бути предметом ідеологічної чи політичної спекуляції й артикульованих у перебігу відкритої конкуренції політичних партій, а через тривалі тенденції децентралізації тоталітарного режиму, зумовленої передусім потребою обмежити терор насамперед щодо номенклатури, а вже відтак – послабити централізований контроль над економікою та рештою галузей громадського життя і встановити неформальні й тіньові мережі стосунків, які унеможливлювали підтримку попередніх способів організації суспільного життя. Я хотів би наголосити цю обставину: не розвиток «демократії», не «національні інтереси», ідеологічні колізії тощо, а саме неможливість відтворити терористичний режим у колишньому вигляді (яким він був наприкінці брєжнєвської епохи) спричинила повільний розклад совєтської системи. Самі собою спадна ефективність економіки, зубожіння населення, безнадійне технологічне та військове відставання від Заходу тощо – не причина краху СССР, а лише передумови для загострення прихованої конкуренції різних кланів і фракцій усередині владної еліти, умови, що самі по собі не мали вирішального значення для трансформування системи. Для російської верхівки (яку персоніфікував Горбачов, Єльцин, а відтак Путін) в ідеологічному плані питання полягало в тому, як провести чергову фазу модернізації, не змінюючи самої системи, залишаючись в ізоляції від західного світу, не допускаючи «вестернізації», засвоєння основних цінностей сучасного суспільства, умовно названого «Заходом». Риторика демократизації, повернення до загальнолюдських цінностей покликана була лише нейтралізувати колишню імперську ідеологію совєтської переваги та винятковосте. Саме тому «демократична» фракція розколотої совєтської номенклатури на чолі з Єльциним, здобувши владу, прагнула відтіснити, послабити, якщо не цілком усунута, групи та клани старої совєтської адміністративно-господарської системи, яку репрезентували комуністи. За постсовєтських часів це означало утвердження мітології Росії як «великої держави», як центру впливу на постсовєтському просторі, претензії на стратегічну роль у світі, ядерно-ракетний шантаж, тобто відмову приєднатися до сфери впливу США й ЕС. Ідеологічно основа леґітимности російської влади полягає саме в збереженні ізоляціонізму, механізмів мобілізаційного суспільства, підтриманні в масі уявлень про вороже антиросійське оточення, змову західних країн проти Росії, їхні повсякчасні зусилля послабити Росію, «поставити на коліна», зробити залежною від зовнішніх сил. У внутрішньополітичному плані таким механізмам збереження режиму закритого суспільства відповідали поширені в еліті уявлення про те, що майбутні економічні та соціяльні реформи, «ринок» і «демократія» не є самоціллю, а лиш засобами для відновлення («відродження») попереднього статусу «надпотуги», створення ефективнішої та сильнішої російської держави. Звідси – нерішучість нової влади, її неготовість до радикальних змін. Неможливість проведення послідовної політики десовєтизації, за взірцем Німеччини після розгрому нацизму чи дефашизації в Італії, зумовлена тим, що нова російська еліта була продовженням чи видозміною старої номенклатури. Відтак Росію було визнано спадкоємицею СССР, а отже, було збережено ідеологію великої держави та її інститутів (мобілізаційної армії та військової промисловости, імперських геополітичних інтересів тощо). Невдача делеґітимізації старої системи – крах суду над КПСС – вкрай ускладнила вирішення засадничих проблем трансформації старої системи, починаючи від роздержавлення мілітаризованої економіки, приватизації й узаконення приватної власности і закінчуючи правилами зміни та передання влади. Тому гору взяли матеріяльні й корпоративні інтереси окремих інституціональних структур і фінансово-промислових чи регіональних угруповань, а це напрочуд обтяжило проведення реформ. Водночас крах системи не означав усунення самих інститутів, які переважно зберегли структуру та функції. Скажімо, ліквідація КҐБ, звісно, різко скоротила обсяг повноважень тотального інституту таємної поліції. Але сам інститут вийшов із кризи цілком убезпеченим, що засвідчують дедалі частіші шпигунські процеси, система характерних провокацій, вплив його на державну політику та кадровий добір у найвищі структури влади й далі має надзвичайну вагу. Проте роль цього інституту не зводиться тільки до цього. Зв’язок таємної політичної поліції з верховною владою полягає передусім у використанні цих органів для зміцнення режиму власної влади, а відтак – встановлення контролю над силовими структурами, судочинством, потім – великими ФПГ, ЗМІ та регіональною адміністрацією. Реформи в армії не починалися. Структури та функції суду, міліції, прокуратури й інших «органів охорони громадського порядку» в суті речей залишилися неторканими: їхніми духом і буквою є придушення громадянського суспільства й захист інтересів державної бюрократії різного рівня.

 

Водночас, хоча не існує планової економіки у попередньому обсязі, проте розподільча економіка значною мірою ще зберігається: через бюджет і контроль над директивними цінами на продукцію провідних монополій, через галузеві й регіональні дотації та субсидії, консервацію ЖКГ тощо. А отже, зберігається проблема «корупції» та популістська демагогія боротьби з нею. Нерівноправність на ринку економічних суб’єктів (брак єдиних правил поведінки на ринку) відбиває зацікавленість федеральної та регіональної бюрократії різного рівня в консервації нинішнього стану речей. Це, своєю чергою, обертається на збереження й запеклий захист суто фіскальної, пресинґової політики держави в економіці, плаский меркантилізм і захист приві-лейованих виробників від конкуренції, утримання населення на звичному рівні бідности.

 

Соціяльний порядок у посттоталітарних суспільствах постає як система адаптивних (проміжних) структур і утворень для демпфування тоталітарного тиску й, навпаки, захисту підданців ціною зниження соціяльного та культурного потенціялів (деідеалізації культури, зростання негативних і ресантиментних ідентичностей, поширення уявлень про загальну корумпованість і мафіозність, бандитизм, шкурність і «жлобство»), придушення диференціяції та розмаїття, а також узаємовідповідальних стосунків, що, своєю чергою, викликає масові настрої здезорієнтованости, заздрощів, помсти, вимоги зробити жорсткішим контроль (у бізнесі, ЗМІ, в культурі). У цьому сенсі неможливість ефективної економіки, політики й інших процесів інсти-туціональної раціоналізації пов’язана саме з придушенням (здебільшого частковим чи вибірково ситуативним) певних норм формальних інститутів, що не забезпечують оптимізацію заданих ними структур дії. їх сурогатами є різноманітні різновиди неформальних, аморфних чи пластичних комплексів взаємин і зв ’язків адаптивного характеру та функцій, які блокують розвиток і які не надаються на те, щоб зартикулювати та скодифікувати їх інституціональною мовою. У найзагальнішому вигляді можна назвати п’ять чи шість різновидів продуктів (комплексів) розпаду інституціональної системи тоталітаризму:

 

1. астенічний синдром, пригніченість універсальних форм Гратифікації, прагнення до особистого досягнення, успіху в житті, підвищення матеріяльного рівня в житті чи якости життя, хронічно застійна соціяльна депресія, масова негативна ідентичність; деградація еліт;
2. неочи псевдотрадиціоналізм, попит на різного штибу сурогати фундаменталізму – від етнорелігійного (пра-вославного, ісламського тощо) до ра-сового, різних видів ксенофобії, над-звичайно розповсюдженої сьогодні в Росії;
3. імітаційний авторитаризм; віра в доброго царя, патерналістські ілюзії, що обертаються на масову пасивність і рутинну «терплячість», стратегії ви-живання, а не покращення життя;
4. різноманітні форми двоєдумства як механізми знижувальної адаптації до державного насильства, жорсткого со-ціяльного контролю;
5. автоі зовнішня аґресія, «синдром ув’язненого», описаний у Франкла, тощо.

 

Все це означає появу величезного шару соціяльного існування, не просто не належного до інституціональної оптимізації та раціоналізації, але й здатного створити аналог традиційної чи усної культури з усіма прикметними властивостями (переданням від особи до особи; цілісним зразком, без аналізу або критичної дистанції тощо), та тільки це буде штучна чи нова (апофатична) квазитрадиційність. Її особливість полягатиме в тому, що вона зніматиме розриви між високорозвинутими й інституціональними сферами (сучасними технологіями, наукою, урбанізмом, комунікативними системами тощо) та бідністю і навіть примітивністю позитивних значень людини, її цінностями.

 

За опертя нинішній соціяльній системі править особливий культурно-антропологічний тип «совєтська людина», адаптована до тоталітарної системи, навчена існувати всередині корупційної держави, а отже – і самі механізми знижувальної адаптації. Сама наявність такого шару значень, уявлень і відповідних регуляторів поведінки передбачає відсутність еліти в значенні авторитетної групи, джерела інновацій чи підтримки взірця, тванистість суспільної свідомости й ритуалізм суспільного життя, наявність доволі примітивних способів підтримання цілісности – через повсякчасне продукування постатей «ворогів» (чеченських бандитів і терористів, НАТО, турецьких спецслужб, олігархів, фінансово-політичних кіл Заходу, продажних демократів тощо) та періодична потреба у «вожді» – черговому лідері країни, який виконує передусім репрезентативно-символічні функції: персоніфікує проективні масові уявлення про ціле, тобто про прикрашених самих себе. Це не авторитаризм, або, якщо хочете, це – позірний, сурогатний авторитаризм, режим, що лише мавпує тоталітарні типи організації, позаяк не знає інших зразків, окрім них. Але, на відміну від власне тоталітарних структур,' він не спроможний ані відтворити колишню технологію пану-вання, що передбачає терор і масову мобілізацію, ані висунути привабливі для маси цілі й гасла. Його завдання та можливості – спробувати утримати соціяльну систему від розпаду ціною неминучої примітивізації та втрат можливостей для розвитку. Власне, його можна було би назвати режимом інер-ційного чи консервативного відтворення.

 

Початок змін в економіці та політиці зумовила низка гострих і болісних для населення криз, пов’язаних, з одного боку, з розвалом совєтської економічної системи, спадом виробництва. Саме стан кризи щоразу змушував керівництво країни робити необхідні кроки для екстраординарного проведення реформ, аби уникнути найкатастрофічніших наслідків (масового голоду, соціяльного вибуху тощо). Саме так було проведено приватизацію та лібералізацію ринку, накреслено найнеобхідніші законодавчі зміни тощо. Ніякої свідомої та послідовної політики реформ у Росії за всі ці роки не було, як і не існувало тих сил, котрі могли їх зреалізувати: щойно ситуація знову починала стабілізуватися, влада втрачала стимул до здійснення та завершення реформ, а чергова група реформаторів підпадала під усунення з політичної сцени, стаючи розмінною жертвою, цапом-відбувайлом на догоду масовому популізмові, вимогам знайти й покарати винних у масовому зниженні життєвого рівня чи в несправджених надіях на краще майбуття. Реальною опорою влади (починаючи від 1991 року, відтак – у 1993 році) при цьому були силові структури, номінально – командування армії, а фактично – щораз більше таємна політична поліція, яку совєтські органи влади спершу послабили під час боротьби, та потім її було відновлено й задіяно в усій повноті для захисту владоможців. Розрахунок ре-форматорів із-поміж прибічників Ґайдара на те, що їхній тактичний союз із колишніми совєтськими номенклатурниками дозволить провести «модернізацію згори», виявився хибним, тож вони дуже швидко перетворилися на заручників спецслужб, а по тому – на декоративну прикрасу дедалі авторитарнішого режиму. Проголошені на початку дев’яностих програма соціяльнополітичної й економічної трансформації, політичний курс на будівництво демократії та ринкової економіки, зафіксовані в конституції 1993 року, були згорнуті вже до наступних виборів (1995-1996 роки), а після кризи 1998 року, яка відкрила дорогу до влади представникам ФСБ і встановленню режиму Путіна, вони почали потроху забуватися. Та ще раніше тактика боротьби за втримання влади змусила Єльцинове оточення зреанімувати попередні комплекси закритого суспільства, ідеологію протистояння, пошуки внутрішніх ворогів та інші компоненти євразійської (імперської) негативної винятковости, що каталізували повернення до мобілізаційного суспільства. Перша, а надто друга війна в Чечні, яка перейшла в кампанію боротьби з тероризмом, а також придушення опозиції, у яке перейшла боротьба за національну безпеку та нейтралізацію антиросійських сил і агентів їхнього впливу, стали тими обставинами, за яких колишні репресивні інститути відновили свою функціональну роль і вплив на безконтрольну владу, а також повністю знейтралізували започатковані реформи. Спроби створити державну систему, оперту на балансі трьох гілок влади, з утвердженням режиму Путіна цілком провалилися. Російський парламент після зміни влади вже до 20022003 років утратив будь-яке значення та перетворився на декоративний орган, повністю підлеглий адміністрації президента (неконституційному владному утворенню). Принцип багатопартійности, ще під час третіх виборів до Державної думи та виборів президента в 1999-2000 роках вихолощений застосуванням адміністративного тиску, надалі, коли режим Путіна зміцнів, витворилися паралельні тіньові структури управління і примусово було сформовано адміністративно керовану партію влади («Єдину Росію»), взагалі втратив будь-який сенс. Останні законодавчі поправки про вибори та партійну організацію закріплюють цей порядок «керованої демократії». Так звана «судова реформа» звелася до посилення корпоративної замкнутости суддів, дещо трансформувавши старий принцип непідконтрольности суду суспільству та залишивши в силі головне: повну залежність судових органів від виконавчої влади будь-якого рівня. Велика кількість судових процесів – від шпигунських до справи Ґусінського та Ходорковського – зробили суд цілком керованим на всіх рівнях. Реформа армії, яку оголосили наказами Єльцина дванадцять років тому, цілком провалилася, а це означає, що в руках владної кліки перебувають не тільки засоби та загроза силового тиску на будь-які етнонаціональні та регіональні рухи й структури інтересів (не лише сепаратистів), але й потужніші форми примусу суспільства, відновлення мобілізаційної системи керування, а головне – виведення найважливіших царин суспільного, економічного та соціяльного життя з-під публічного контролю. Із приходом Путіна до влади розпочався жвавий процес створення вторинних структур контролю й управління через призначення представників спецслужб на ключові посади та позиції в усі вагомі галузі державного й господарського правління – від сировинних і транспортних монополій, експортних корпорацій до міністерства культури, ЗМІ, регіонального управління тощо. Сьогодні, за різними оцінками, до третини всіх державних посад займають «люди в погонах», які складають неофіційні структури координації й управління для адміністрації президента. Систему кадрового резерву державної служби зруйновано, тож найприйнятнішим для відновлення централізованого контролю держави ресурсом визнано представників спецслужб і військовиків. Приплив військових у структури економічного та цивільного управління по якомусь часі спричинив наростання де-зорганізації державного управління через цілковиту некомпетентність цих «фахівців» і «чиновників». Проте це в парадоксальний спосіб лише стимулювало посилення репресивної практики, масове поширення ксенофобії, антизахідництва, агресивного націоналізму та компенсаторного неотрадиціоналізму, але про це далі.

 

Головне, що захищали різні адміністрації і Єльцина, і Путіна, – це сам принцип номенклатурної організації державної влади «згори вниз», коли вища влада конституює не тільки структуру управління, але й намагається задати суспільству такі параметри його організації, що відповідали б інтересам самої влади, її самозбереженню та відтворенню. Це означає закріплення адміністративної сваволі й зведення її в принцип державного будівництва, за якого практично тільки виконавча влада має найлеґальніші ресурси та засоби управління й перерозподілу, а також вирішує, що законно та незаконно для неї самої. Інших, альтернативних чи паралельних джерел контролю над державною системою, крім внутрішньовладної конкуренції та ла-тентної боротьби інтересів різних наб-лижених до президента клік чи кланів, так і не виникло.

 

Водночас можна говорити про величезну внутрішню суперечність у самій структурі посттоталітарного суспільства та держави. З одного боку, ми явно маємо на оці масу зусиль, що їх докладає режим для «зачистки» політичного й інформаційного простору, а в останні роки – і спроб узяти під контроль великий, найприбутковіший бізнес (сировинні галузі). Вибори знову стали керованими завдяки різноманітним засобам, з-поміж іншого – фальсифікаціями, що їх здійснює влада на місцях. Регіональних керівників сьогодні вже не вибирають, а призначають. Найважливіші в політичному сенсі електронні ЗМІ виявляються цілком керовані адміністрацією президента й підцензурні. Конституція втрачає будьякі ознаки дієвости й авторитету. Всі суспільно-політичні інститути здискредитовані або їм довіряє незначна частина населення, зазвичай політично пасивна. Що нижчий рівень довіри до влади, то частіше вона вдається до символічних жестів, які демонструють вольовий і енергійний характер авторитарного керівництва, то сильніші видимі знаки її посилення, обмеження доступу до неї інших політичних сил та груп. З другого боку, ці спроби покращити ефективність державного управління, наново сконцентрувавши у держави втрачені функції контролю та перерозподілу, мають дедалі менший успіх, ба більше – попри очевидні знаки лояльности до Путіна всіх учасників політичного й економічного процесу, результати цих спроб радше негативні: виробництво в реальному секторі знижується, керованість падає (надто після започаткованої відразу по бесланській трагедії адміністративній реформі держуправління, яка занурила країну на пів року в міністерський хаос), ухвалені рішення не виконуються. Можна сказати, що цей пасивний опір виконавчій владі з її силкуваннями бути рішучою та енергійною, уражений тим самим ґанджем, що колись спричинив крах совєтської системи: прихована ерозія та децентралізація влади, її латентна делеґітимація. Централізована державна система не може працювати без механізмів тоталітарного терору та примусу, ефективність державної централізованої машини падає пропорційно до посилення жорсткости державного контролю. Відбувається парадоксальний процес: що більше президентська команда акумулює у своїх руках засоби управління та контролю, проводячи одна за іншою реорганізації державного та місцевого управління, то більше падає ефективність виконання ухвалених рішень і самої бюрократичної системи загалом. А фактично чим більша концентрація повноважень у виконавчої влади, тим меншою стає керованість системи загалом. На практиці маємо справу зі щораз ширшою сферою латентного передавання повноважень на нижчі рівні управління, апропріяції чи владних функцій, коли ви-конавці самі стають для себе і джерелом правил діяльности, і їх контролерами. Інакше кажучи, чим відвертіше посилюється адміністративна сваволя, тим більше зростає корупція та децентралізація практичного управління. Створення тіньових і непрозорих структур перерозподілу впливу та фінансових потоків, режимів тиску на владу тощо призводить до прихованої приватизації державних функцій на місцях, зрощення чиновництва та бізнесу, що паралізує тиск згори, з центру. Своєю чергою, це підриває леґітимність влади й обертається масовим цинізмом щодо всієї царини політики. Децентралізація структур інтересів, приватизація окремих функцій або повноважень держави, зрощення бізнесу й чиновництва, поява тіньових і паралельних до конституціональних і легі-тимних структур перерозподілу, контролю, управління тощо, що із західного леґалістського погляду сприймається як корупція. Та по суті це лише різновид попередніх совєтських владно-розподільчих і контрольних стосунків. Росія з тоталітарної держави перетворюється на державу «поліційну».

 

Поняття «поліційна держава» в цьому випадку не має жодних оцінкових значень і обертонів. Його суть полягає в децентралізованому характері влади та фокусів масового управління, що його викликав розклад раніше централізованої та жорстко-репресивної бюрократичної держави. Втративши верховний контроль і механізми «програмування діяльности», бюрократична машина починає розпадатися. За цих обставин вона, залишаючися позаконкурентною та безконтрольною, забезпечує собі найсприятливіший або найоптимальніший режим функціонування. За підставу для влади в цих випадках править не фахова компетентність, закон чи спеціялізоване знання кваліфікованого чиновника (судді, міліційного чина, головного лікаря міськлікарні, прокурора, ректора вищого навчального закладу, адміністратора в структурах регіонального чи федерального управління тощо), а соціяльний статус і пов’язані з ним засоби примусу, «легітимні засоби насильства», які відповідний чиновник прямо чи опосередковано має в руках.

 

Поліційна держава – це держава децентралізованого контролю й управління за умов, коли механізми диференціяції гілок влади виродились або не розвинулися. У таких випадках функціональні елементи законодавчої, судової, представницької та виконавчої влади переходять до окремого чиновника, але тільки в тому особливому випадку, коли йому належать право та ресурси примусу. Всю цю систему може увінчувати квазиавторитарний лідер, який символічно репрезентує все ціле чи повноту надвлади, або її може очолювати певна конфігурація олігархічних кланів – тут лишень важливо, що ні той, ні інші не мають реальної влади, ефективного контролю на середніх і низових рівнях управління.

 

Така композиція влади означає кінець мобілізаційного суспільства та його ідеології, посилення традиціоналізму та ксенофобії в соціюмі, а надто – в його воєнізованих, репресивних структурах (армії, міліції, «органах»), наростання принципів стагнації, розкладу, усереднення, деградації, котрим – за відсутности інших варіянтів руху їхніх груп, що їх серйозно обстоюють, – надано вигляду стабілізації. Вирізняльною рисою такої «стабілізації» виявляється дедалі більша нездатність до вирішення системних конфліктів і напружень, постійне відкладання принципових політичних рішень «на потім», тривалість «тимчасового», ніби перехідного існування, яка забезпечується тільки ціною зниження людського капіталу та вичерпання соціяльних ресурсів. Соціологічні дослідження (і масові опитування насе-лення, а також вивчення еліти, експертні опитування) свідчать про зростання латентного невдоволення в усіх без ви-нятку групах російського суспільства, що робить усю композицію влади доволі крихкою та нетривкою, залежно від співвідношення сил усередині вищого ешелону. Ми фіксуємо недовіру до всіх гілок влади, крім президента (за принципом «добрий цар і лихі бояри»), а це означає, що на перший план виходить проблема нетривкости режиму в процесі зміни влади, передання президентських функцій на наступний термін. Будь-який варіянт, можливий у ситуації майбутніх виборів 2008 року, може виявитися руйнівним для чинного режиму на початку нового циклу виборів політичного курсу розвитку країни.

Наголошу: майбутню кризу путінського режиму викличе не політика реформ і трансформацій, а (як і ланцюжки конфліктів та зіткнень напередодні розпаду совєтської системи) – труднощі, пов’язані із забезпеченням функціонування такого режиму, його продовженням (це, щоправда, не означає, буцімто цей режим може бути змінений на щось принципово інше за суттю). Інакше кажучи, влада, вирі-шуючи якісь свої приватні чи локальні питання, породжує нові проблеми вже системного типу, яким вона неспроможна дати раду. Сутність цих проблем пов’язана зі спробами керівництва якось адаптувати та зберегти успадковану від тоталітаризму інституціональну систему, відмовляючися від змін і кардинальних реформ постсовєтської держави за очевидних збоїв в управлінні та функціонуванні всієї системи. Ця роздвоєність владної еліти – «вже неможливо не змінювати» при «небажанні змінювати щось» – задає специфіку дискусій про перспективи режиму, позаяк очевидно, що вирішення великої кількости принципових питань пов’язується з характером, з одного боку, тих, хто сьогодні має владу, а з другого – тих, хто претендує на неї, обіцяючи адекватніші вирішення дедалі нагальніших проблем країни. Питання про соціяльну та політичну динаміку переходить у план передбачуваного (чи, навпаки, оцінюваної як неможливої) передання влади від нинішньої адміністрації до якоїсь наступної Генерації. Як проведення реформ, так і їх непроведення в кожному окремому випадку мотивовано загрозою деста-білізації, ворожими діями, політикою Заходу чи – в майбутньому – Китаю та подібних руйнівних чи ворожих «Росії» сил. Інакше кажучи, необхідність зміцнити вертикаль влади, яку зводять до труднощів, опору чи навіть блокування політики трансформації посттоталітарної системи, її ускладнення та зростання автономії окремих підсистем, аргументується старим арсеналом ідеологічних засобів негативної консолідації, що саме по собі говорить про некомпетентність й обмеженість інтелектуальних ресурсів влади.

 

Ресурси негативної мобілізації, на хвилі якої прийшов до влади Путін, сьогодні вичерпуються. Негативна мобілізація ніколи не має тотального характеру. Позаяк вона на свій кшталт є сурогатом ідеології, то охоплює анґажованіші та політично активніші групи, стерилізує їх, позбавляючи суспільство будь-яких надій на зміни в найближчому майбутньому. Її результат – консервація деяких елементів старої структури та підтримка лідера, яка триває доти, доки відтворюється ситуація безальтернативности в усіх сферах («пропутінські симпатії»). Проте водночас створюються умови для дифузної реакції відторгнення в соціяльно слабких і периферійних щодо влади и центральних символічних інститутів груп. Це відторгнення резонує з накопичуваним незадоволенням неефективною владою в освіченіших та підприємливіших груп населення, дедалі сильнішим відчуттям стагнації, глухого кута, розкладу, але воно не трансформується в зусилля на консолідацію групових інтересів або поглядів, утворення союзів чи асоціяцій, а прибирає форми очікування, проекції на майбутнє якогось непевного за характером соціяльного вибуху, колапсу, кризи, що змете цю авторитарну систему та відкриє шлях до прискореної модернізації й демократизації країни. Інакше кажучи, соціяльні мрії епохи застою (пізнього брєжнєвського часу) відтворюються і в сьогоднішній ситуації.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!