Анджей Стасюк
Січень 2002

Опис подорожі Східною Угорщиною та Україною у 1999 році

Не можу забути неба, коли ми в присмерку їхали з Надькалла до Матесальки. Весь потяг складався з одного вагончика. Угорські залізничні квитки – гарні. Схожі на невеличкі банкноти. Молоді цигани у поїзді до Серенча розгортали їх гармошкою, складали в колоду і віяла.

Із заходу стелився пурпуровий пух. Над рівниною висіла полум’яна червона долоня, а внизу, серед садів і кукурудзяних полів, уже снувався морок. Ми пили асу з пляшки, сидячи спиною до напрямку їзди, тож цей захід, ця світляста кров, розлита на блакитному тлі, весь час були перед нами, й ми бачили, як морок поволі виходить із землі, підноситься дедалі вище, стає дедалі холоднішим і, врешті-решт, усе гасне, а в червоному вагончику загоряються жарівки.

Минуло щойно пів години, а ми вже згадували Надькалло. Гаряче полудневе світло, коли йшли до центру поміж жовтих будинків. Із подвір’їв долинав запах свинячого гною. Ми знайшли велетенську церкву. На лавці перед входом сиділи музиканти. Один із них підняв блискучого тромбона і привітав нас. Я зайшов до притвору, бо хотів побачити нарешті яку-небудь угорську церкву, але всередині був натовп, спереду стояла молода пара, а біля вівтаря я побачив пастора. Жодних органів, жодних прикрас, тільки Слово у чистому вигляді, так, як було на початку і має бути в кінці, замість усіх тих див, створених людською рукою задля людської потіхи. Невдовзі почет вийшов, дуже повільно, дуже статечно, і ті троє музикантів у білих сорочках, які очікували – тромбоніст, акордеоніст, гітарист, – хоч і виглядало це доволі легко, майже легковажно, цілком по-католицькому, – але заграли щось повільне, поважне, і натовп, сповнений гідности, рушив у бік ринку.

Ми приїхали до Надькалла, бо тут, згідно з путівником, «у кінці довгої та завжди порожньої площі» мав бути психіатричний шпиталь. Я подумав, що це, можливо, якась фізично зреалізована метафора Центральної Європи. Уява підсувала образ великого курного майдану, оточеного ветхими будинками. Площу вряди-годи перетинають загони в найрізноманітніших мундирах, ніколи, проте, не залишаючись тут довше, ніж цього вимагав ґвалт або грабунок. Від’їжджають, і розігріта курява рівнини одразу ж ховає наїзників. Із вікон шпиталю їх проводжають поглядами божевільні – і тужать, позаяк у цих краях, краях центральноєвропейських, стосунки влади й божевілля здавна скидалися на полюбовний зв’язок, а часом просто-таки леґальний шлюб.

Але нічого схожого. Площа не була пустелею. Вона виявилася тінястим і холодним сквером. Перед входом до шпиталю кілька хворих у халатах палили цигарки. Настрій панував радше санаторійний, і марно спокушена уява могла відпочивати.

Отож, попиваючи асу, ми їхали на схід. Власне кажучи, втікали від заходу, від безнадійного Будапешта, де в найгіршій, але гоноровитій забігайлівці на Ракоці-утца келишок грушевої палінки коштував утричі дорожче, ніж у Надькаллі, а кава ще більше. Втікали від дощу, бо на Дунай, на гору Ґеллерт, на мости, на все, ринула злива. Але був день двадцятого серпня, день святого Стефана, і, незважаючи на дощ, парашутисти стрибали з леґендарних АН-24, тягнучи за собою пасма диму, забарвлені національними кольорами: зеленим, червоним і білим. Довкола парламенту стояла поліція та пильнувала, щоб народ не підходив надто близько. Струмені дощу спадали на великі лімузини, позаяк природа є справжньою демократкою. На Зол-тан-утца, біля критого ринку, ми мусили втікати, бо по всій ширині хідника сунуло п’ять сотень ковзанярів на роликах. Вони здіймали руки і скандували. Скидалися на чуже плем’я завойовників. Усе було перекрито й нічого не їздило. На зупинці двоє негрів розмовляли угорською. В наших кишенях і черевиках хлюпала вода. Вили сирени, зойкали клаксони, блиск міста подвоювався і потроювався, й ми потроху самі ставали фантомами, втрачаючи віру у власне існування. На Догань-утца, навпроти Великої синагоги, я відшукав знайому маленьку кнайпу. Всередині, між стін, обклеєних газетами з часів Франца Йосифа, панувала така тиснява, що матері...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!