Юрій Андрухович
Вересень 2003

Орфей хронічний

Це – не стільки нотатки на берегах чи історія роману або хвороби, скільки спроба автокоментаря. З безумовним наголосом на авто. Себто коментар автора, зроблений передусім для себе самого. Обдумуючи його, я раптово дійшов висновку, що такий автокоментар до найновішого мого роману може вмістити у собі дослівно все, що сталося зі мною впродовж останніх семи – восьми років. Саме стільки часу тривало його, цього роману, проживання разом з написанням.

Але вмістити всього неможливо – і в цьому вже мусив переконатися кожен більш чи менш максималістичний хронікер.

Я змушений записувати вибірково.

1

Зиму з 95-го на 96-й рік я перезимував з Антоничем. Соромно в цьому зізнаватись, але я писав про нього дисертацію. Це було випробування і, до речі, подвійне. По-перше, випробування моєї ювенільної любові до його поезії – чи втримається? По-друге, випробування власної здатности писати на комп’ютері. Той щойно з’явився в моєму домі. Докінчуючи роком раніше «Перверзію», я ще ревно заперечував, що ця істота, котра підморгує, може бути помічною у кшталтуванні найтонших тканин прози. І виявилося, що маленький миготливий курсор у чорній жахній порожнечі моніторного простору все-таки сприяє деякій миготливості думок.

Незадовго перед тим я прожив багато днів, роблячи всілякі дисертаційні виписки з Антоничевих текстів, головно поезій. Мені впало в око, що окремі його строфи досить часто справляють значно сильніше враження, ніж вірші в цілому. Я вкотре перечитав строфу про корчму на місяці – і раптом уявив собі її як писаний на кіноекрані епіграф до модного французького фільму про поета-декадента. Відтак подумалося, що коли я в той чи інший бік покінчу з дисертацією, я почну писати роман – Антоничеву фіктивну біографію.

Здається, все було саме так.

2

З 1997 року навколо мене почали вмирати люди. Звісно, з таким явищем, як смерть, я бував знайомий і раніше, але вона здавалася настільки далекою, що взагалі не могла стосуватися мене особисто. Початок поклав мій батько – від його смерти в ніч на Страсну п’ятницю я оговтувався неймовірно довго (якщо оговтався донині взагалі). На початку липня з Києва прийшла звістка про те, що один із моїх найближчих натоді друзів Віталій Коцюк таки помер у реанімаційних муках розплавленої невідомими вбивцями плоті. Я не поїхав на похорон, але (перепрошую за це «але» – воно тут аж ніяк не від бажання протиставити один подвиг іншому), так от – я не поїхав на похорон, але рішуче напився у певному франківському помешканні ще того самого вечора, тобто 6 липня. Я вийшов на балкон, усе небо було в зірках. Ні сіло ні впало мені пригадалося, що Антонич помер рівно 60 років тому, в ніч на Івана Купала 1937 року. Не пригадую, як довго це тривало – балкон і зоряне небо наді мною. Мабуть, саме стільки, скільки п’яний трагічний чоловік потребує, щоб викурити дві-три сиґарети поспіль. Але сталося – наймістичніше відчуття, що коли-небудь мені давалося: я зрозумів цілком ясно, що Антонич є (незважаючи на констатовану медиками 60 років тому смерть) і – таки справжнє потрясіння – що Віталій теж є. Це було від чуття при сутности, наважуся зацитувати, хоч би як уже заяложили цей Прохаськів парафраз.

3

Щось подібне – чи так мені лише здається? – знаходимо в одному з листів Райнера Марії Рільке, який, тлумачачи своєму польському перекладачеві шаманно-туманні і все ж ключові концепції «Дуїнянських елегій», написав так: «Смерть – це інший, невидимий і не освітлений нами бік життя: ми повинні спробувати досягти найвищої свідомости нашого буття, яка в себе вдома в обох нерозмежованих між собою областях і живиться з невичерпного джерела обох... <...> Немає ні цього, ні того світу, але є лише одна велика єдність, де пробувають вищі од нас істоти, “ангели”».

З «ангелами» мені й досі не все зрозуміло, тим...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!