Олена О'Лір
Червень 2009

Останній причал Брандана

«Він присвятив своє життя українському перекладові», – це твердження подвійно характеризує Віктора Вікторовича Коптілова – як перекладача і перекладознавця. Але, на жаль, воно набирає остаточної переконливости лише тоді, коли життя вже прожито. І після цієї крапки – full stop – починається цілком окреме, самостійне життя перекладачевих текстів – і перекладних, і ориґінальних, і друкованих, і недрукованих, і завершених, і незавершених.

Бо від своїх перекладацьких справ

У незбагненну він пішов країну,

Де, мабуть, чує мову янголину,

Якої ще ніхто не переклав, –

так 19 років тому відгукнувся на звістку про смерть Юрія Лісняка Ігор Качуровський. А нині ці рядки спадають на думку з іншої скорботної нагоди...

Присвятитися українському перекладові в імперській колонії на ім’я УРСР, знекровленій голодом, репресіями та війною, де літературу вже успішно очищено від «шкідливих» імен, а мову – від «націоналістичних» лексем і словоформ, – це було справою досить ризикованою – надто якщо тебе ваблять ширші обрії, ніж «братні літератури народів СРСР». А проте пам’ять про Розстріляне відродження годі було винищити до кінця. Уже на схилі віку Коптілов пригадував, що його мама, Марія Іванівна (дівоче прізвище – Федорова), розповідала йому, як бігала на лекції Зерова, – він лише вагався – як студентка чи як вільнослухачка.

Про свою першу, ще «наївну» спробу перекладу, здійснену 1948 року, Віктор Вікторович оповів по багатьох роках своєму учневі Віталію Радчукові, – це була балада Людвіґа Улянда «Прокляття співця». Химерний вибір як для десятикласника радянської школи! До речі, німецьку мову він знав з дитинства – від батька, Віктора Євтропійовича Коптілова, художника за фахом.

Далі був філфак Київського університету, дружба з Віталієм Русанівським (тодішнім головою комсомольського осередку) та Костем Волинським – заводіякою і душею компанії. І нові перекладацькі вправи. Але справжнє захоплення перекладом прийшло вже в аспірантурі, спричинивши навіть зміну теми кандидатської дисертації: замість історії прислівника – «Нарис історії українського поетичного перекладу (дожовтневий період)». Це була перша в Україні (рік захисту – 1964) кандидатська дисертація, присвячена історії українського художнього перекладу, – і поряд зі сміливістю у виборі теми молодий дослідник продемонстрував тут неабияку розкутість наукового мислення (навіть такий авторитетний рецензент, як Максим Рильський, визнавав, що змінив деякі власні погляди на переклад під впливом цього дослідження).

З науковим пошуком Коптілов поєднував викладацьку роботу в рідному університеті, а 1971 року захистив докторську дисертацію «Актуальні теоретичні проблеми українського художнього перекладу» – першу в українській філології докторську дисертацію з теорії перекладу. Його перу також належить ціла низка ґрунтовних перекладознавчих праць, етапними серед яких стали монографії «Актуальні питання українського художнього перекладу» (1971), «Першотвір і переклад» (1972), підручник «Теорія і практика перекладу» (1982, 2003). Варті уваги й десятки статтей на перекладацькі теми, де розсипано чимало ориґінальних ідей. Наприклад, у коротенькій розвідці «Догматичність теорії і гнучкість перекладу», зупиняючись на проблемі силабіки та її відтворення в українських перекладах, Коптілов піддає ревізії загальноприйняту думку, буцімто силабічний вірш у нашій поезії відмер остаточно й безповоротно, і закликає сучасних перекладачів перевірити теоретичні упередження на практиці і спробувати свої сили в силабічних перекладах силабічних ориґіналів – французьких, італійських, польських. Тож лишається гірко пошкодувати, що Віктор Вікторович не встиг потримати в руках виданої наприкінці минулого року у Львові «Пісні про Ролянда» в силабічній інтерпретації свого мюнхенського колеґи Ігоря Качуровського!

У власному перекладацькому доробку Віктора Коптілова французькому письменству належало особливе місце. І це не випадково, адже понад півтора десятки років (від 1981-го) він прожив у Парижі, працюючи в Секретаріяті ЮНЕСКО спеціялістом із мовних програм, а згодом – у 1990–1996 роках – викладаючи українознавчі дисципліни в паризькому Національному інституті східних мов і цивілізацій. Він перекладав і епіграми Вольтера, і лірику Гюґо, Валєрі, Кльоделя, Превера, Рене Шара та інших, і прозу Француази Саґан (роман «Тьмяний профіль»), а ще – середньовічний епос. Перекладач дав власні версії «Тристана та Ізольди» і «Роману про Ренара» (з елементами переспіву), створив прозову компіляцію з лицарських романів «Пригоди лицарів Круглого столу та пошуки святого Ґрааля». Крім того, він познайомив українців із рецепцією їхньої історичної минувшини у Франції (переклад «Літопису Малоросії, або Історії козаків-запорожців» Шерера), а водночас наблизив до французів екзотичний для них світ української мови й літератури (як автор практичного посібника-довідника «Говорімо українською» та упорядник-коментатор 1200-сторінкової «Антології української літератури XI–XX віків» – обидві книги вийшли французькою мовою). Поза тим, Коптілов звертався до англомовної поетичної традиції («Зимова казка» Шекспіра, вірші Дона, Шелі, Блейка, Єйтса та інших ірландців, По і Вітмена), німецької та австрійської поезії (Гельдерлін, Гайне, Рильке, Гофмансталь); перекладав поляків (від Рея і Кохановського до Стафа і Лєсьмяна) та росіян (Нєкрасова, Брюсова, Блока). Він залишив Париж, щоб нести свої знання українській молоді – читати курс теорії і практики перекладу студентам Могилянки та Київського університету, викладаючи під час літніх семестрів в Українському Вільному Університеті (Мюнхен). Але Франція, безсмертні сюжети її літературної спадщини не відпускали його. Останні його переклади, які ще чекають на друк, – із французької та старофранцузької: п’єса Жана Жироду «Ундина», середньовічний «Роман про Троянду» (скорочена версія першої частини – пера Ґійома де Льориса і фраґменти другої, що її долучив Жан де Мен), низка фабльо і «Подорож святого Брандана до берегів Пекла та Раю» – англо-норманська поема XII століття на кельтський сюжет:

Судно повз безліч островів

Абат упевнено провів,

І подолав важкий туман

Стерничий Господа Брандан.

Разом зі своїм Бранданом Віктор Вікторович таки зійшов на райський берег – але переклад лишився незакінченим...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!