Софія Грачова
Листопад 2006

Пам’ять, контрпам’ять і політика

В основу статті покладено доповідь, виголошену на міжнародній науковій конференції «Незалежна Україна: досвід, уроки, перспективи» (Київ, Інститут історії України НАНУ, жовтень 2006 року).

Українська держава, що постала 1991 року, ґрунтувала свою леґітимність на історії: одвічному прагненні українського народу до незалежности. Підтримка та поширення українського національного історичного наративу стали важливим напрямком націєтворення, відображеним і в засадничих документах. Згідно з Конституцією України (Розділ 1, стаття 11), «держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомости, традицій і культури». Хоча процес націоналізації політичного та культурного простору в Україні не був тотальним чи навіть систематичним, питання «націєтворення» ніколи не зникало з порядку денного державної влади. Отож за роки незалежности сформувався дискурс «доцільної пам’яті», що його поділяли й учасники, й коментатори українського політикуму. Наслідком була успішна «націоналізація» шкільної історичної освіти; в тому самому напрямку, хоча й не так послідовно, відбувалися зміни державної символіки, канону свят і коммеморативних заходів, що сукупно відображають схвалену на найвищому політичному рівні версію національної історії.

Однак національна ідентичність, що лягла в основу леґітимаційного наративу нової держави, за п’ятнадцять років існування незалежної України так і не стала в українському суспільстві єдиною чи навіть панівною. У працях дослідників ідентичність, альтернативна щодо української національної, постає під різними назвами: «радянська», «проросійська», «малоросійська», «східнослов ’ янська», «пан-етнічна», «неетнічна» або «слабка етнічна». Попри розмаїття назв, яке свідчить насамперед про їх неадекватність, фактом залишається те, що значна частина українських громадян, передовсім на сході та півдні, але також і в інших регіонах країни, не прийняла української національної ідентичности, віддавши перевагу іншим формам колективної ідентифікації.

Разом із українською національною ідентичністю об’єктом неприйняття став український національний історичний наратив. Пітер Роджерс у нещодавно опублікованій статті [1] на підставі власних неформальних інтерв’ю з учителями та учнями середніх шкіл у східних областях України сконстатував поширеність у цьому регіоні настроїв розчарування державною політикою ідентичности. Зокрема, як стверджує Роджерс, респонденти невдоволені тим, що шкільна програма з історії не враховує їхнього особливого історичного досвіду, культурних та родинних зв’язків із Росією. Треба зазначити, що половина Роджерсових респондентів – учні старших класів – виросли за часів української незалежности. Із другого боку, дослідник зібрав матеріял іще 2003 року, тобто до початку масованої пропагандистської кампанії, яку тодішня влада скерувала напередодні президентських виборів проти націонал-демократичної опозиції, отож навіть за дуже попередніми спостереженнями презентовані результати не можна вичерпно пояснити ані довготерміновими чинниками, як-от стійкість радянської спадщини, ані короткотерміновими, на кшталт «чорного піяру».

Водночас саме такі пояснення широкого побутування історичних репрезентацій, відмінних від українського національного наративу, подибуємо найчастіше. Зазвичай цей феномен пояснюють недостатніми зусиллями державної влади в боротьбі з радянською ідеологічною спадщиною, тобто недовершеністю проекту націоналізації, або ж наслідками маніпулятивної політики пострадянського українського керівництва, яке нібито навмисно культивувало амбівалентність історичної пам’яті, щоб зберігати й використовувати суспільні поділи у своїх інтересах [2]. На нашу думку, такі інтерпретації незадовільні. По-перше, хибним є засновок, що єдиним джерелом формування уявлень про історію є держава, яка, за допомогою освітньої та культурної політики, нібито може – і має – поширювати «правильні» уявлення та поборювати «неправильні». Не вдаючися до...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!