Олена Русина
Квітень 2006

Парк трипільського періоду

Сатирична футурологія – жанр, українськими медіями не опанований. Мабуть, тому впали в око й запам’яталися «Новини за 31 листопада» авторства Олександра Макарова, видрукувані рік тому в «Дзеркалі тижня» (2005, №5). Щоправда, тодішній прогноз стосувався головно членів першого «післяреволюційного» Кабінету міністрів і тому вже втратив актуальність, одначе декілька прикінцевих «новин одним рядком» варті того, щоб їх пригадати:

Рінат Ахметов будує баптистські церкви.

Віктор Пінчук скуповує по всьому світу й звозить до України скитське золото.

Григорій Суркіс спонсорує «Океан Ельзи».

Олександр Ярославський відкриває фабрику зі склеювання розбитих горщиків трипільської культури.

І це їм не завжди допомагає.

Політичні реалії, звісно, внесли зміни й у цю ідилічну картину: на чолі СБУ вже не Олександр Турчинов, тож Ахметов дбає не про потреби його одновірців, а про долю Святої Софії, виділивши на її реставрацію, після дружнього спілкування з президентом, 15 млн грн. Але, в принципі, автор не помилився у прогнозі щодо стратегії «гармонізації» взаємин із новопосталою владою: перетворення «бізнесюків» на меценатів, готових догоджати вподобанням і смакам нашого президента – поціновувача прекрасного, пристрасного колекціонера й почесного голови Асоціяції бджолярів України.

Тож маємо нині не тільки Коробівський «вулик як символ української абстракції», а й промовистий образ «владного корита», до якого звикли тулитися ділові люди. Ним стали дерев’яні ночви зламу XVIII–XIX століть із намальованим на споді козаком Мамаєм. Походять вони з президентової колекції й коштують один мільйон гривень. Принаймні, стільки вторгували за них торік у листопаді на доброчинному авкціоні в Харкові. А коли додати до цього ще й два і пів мільйона гривень за три бочечки з «правильним», на погляд Віні-Пухів від наського бізнесу, медом («з пасіки Віктора Ющенка», як зазначено на обідку) та 700 тисяч за лоти від президентових родичів – брата Петра й небожа Ярослава, заступника харківського губернатора, – то грошей, що їх планують спрямувати на реставрацію обласної філармонії, набігає чимало.

Звісно, таке «розкуркулення» на потреби культури можна тільки вітати, – як і ахметовські відрахування на Софійський собор, що його нова влада почала потроху (хай попервах і неоковирно) сакралізувати, влаштовуючи тут державні церемонії. Прикро лишень, що коли у такий спосіб криміналізований бізнес чи то відкупається від влади, чи то купує її ласку, історикокультурна сфера стає містком до єднання «сьогоднішніх» з «учорашніми». Втім, як знаємо, попри взаємне дистанціювання, культурний бекґраунд уподібнює обидві сторони. Професорство Віктора Януковича мало чим відрізняється від учених звань знавця давньогрецької етики Романа Зварича, а «козли» з вуст одного екс-прем’єра (згодом поважно трактовані як біблеїзм) недалеко пішли від напучувань іншого тицьнути журналістові в «морду» ресторанні рахунки.

Так що із владою в цьому житті нам не везе так само, як і в попередньому. Хіба що спостерігаємо рух на лінії декларацій націоналізму, дедалі частіше званого україноцентризмом, який обертається у риториці влади постулюванням «унікальности» всього українського й центральности України в Европі. Нині, щоправда, нашу батьківщину дедалі частіше звано не «центром», а, поетичніше, «серцем» Европи1; але арсенал засобів, якими етимологічно «окраїнна» земля прагне позбутися прокляття периферійности, суттєво не змінився: до давнішньої гри прийменників (в/на Україну) й президентових мантр (котрі за Ющенка, одначе, вилилися ледь...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!