Андрій Портнов
Лютий 2007

Партійна організація нашої науки

Петро Іванишин, Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти), відп. ред. В. Г. Дончик, Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 2005.

 

Про книжку Петра Іванишина я вирішив писати з декількох причин. По-перше, вона фактично не викликала жодної реакції, попри те, що, на моє переконання, ця публікація варта вельми прискіпливої уваги як дуже симптоматичне явище сучасного стану українських гуманітарних наук. По-друге, її видано під егідою високоповажної академічної установи – Інституту літератури НАНУ, ба навіть схвалено до друку рішенням його Вченої ради. І, зрештою, тому, що інколи просто не можна мовчати.

Праця Іванишина є фактично збіркою статтей, яку, за доброю звичкою наших часів, автор упевнено видає як «монографію». Її мета й думка полягає, як мені здалося, в тому, що «національно-екзистенціяльна методологія» (термін належить авторовому батькові – Василеві Іванишину) – це те, що може порятувати наше літературознавство та суспільство (передовсім від «імперської антинаціональної ідеології» – лібералізму) і те, що «зобов’язує дослідника мислити та осмислювати дійсність у національних категоріях». Автор повторює цю тезу десятки разів в основному тексті, а потім у висновках (які, за совєтською традицією, зшито зі шматочків основного тексту без найменшого редаґування). Втім, попри ці численні повтори, мені так і не вдалося зрозуміти, що мається на увазі під «національними категоріями»? На с. 42 як «критерії пізнання» автор називає «комплекс верифікованих національним імперативом націоцентричних наукових ідей». Знову-таки: про що йдеться? Конкретизувати, про які саме ідеї мова, автор не хоче чи не може, натомість говорить про випрацювання «органічних для української духовности методологій» [49].

Припускаю, що право визначати ступінь такої «органічности» автор відважно залишає за собою, як і право навішувати мітинґові ярлики під обкладинкою ніби наукової монографії (до цього сюжету ще повернуся). Припускаю, що специфічну авторову квазинаукову мову можуть розуміти лише втаємничені й не вбачаю в цьому нічого страшного, але ж, повторюю, все це викладено в нібито науковому тексті (який, зі своєї природи, має підлягати засадам верифікації). Ще цікавіша справа із застосуванням декларованих постулатів. Отже, як сам Іванишин, звісно з «національних позицій», аналізує конкретні літературні твори, іншими словами, який прикладний сенс його розумувань?

Наприклад, на с. 15 автор пише про «концептуальну формулу генія, котра <...> безпосередньо вкидає реципієнта-читача в розгорнуті простори національного тут-буття»:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що прокляну святого Бога,

За неї душу погублю!

А на наступній сторінці Іванишин цитує самого себе: «...Усе те, що йде на користь нації і не суперечить християнству – добро, усе те, що шкодить нації і християнству – зло» (так він узагальнює Шевченкові світоглядні орієнтири, підставляючи, припускаю, власні концепти у безсмертну формулу, що її колись явив вождь світового пролетаріяту комсомольському з’їздові). Проблема «Шевченко і християнство» або «націоналізм і християнство» вимагає окремої наукової розмови. Тут лише зазначу, що щойно задекларована «християнськість» автора викликає великі сумніви після його ж таки слів: «Праукраїнська арійська міфологія сутнісно збігається з багатьма концептами пізнішого християнства» [194]. Може, замість неокреслених «багатьох концептів» авторові варто було просто навести зо два – зо три з них?

Таку саму термінологічну й змістовну безвідповідальність подибуємо ув авторовій оцінці Шевченкового «Садок вишневий коло хати...» як «естетично досконалого мегаобразу українського села». Що таке «мегаобраз»? Який науковий сенс (у межах будь-якої методології) має це поняття? Чим воно різниться від «образу»? Що принципово нового вносить «національно-екзистенціяльна...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!