Богдана Матіяш
Лютий 2006

...перебути день відносно чесно...

Іздрик. АМ™ – Львів: Кальварія, 2005.

Тарас Прохасько. З цього можна зробити кілька оповідань. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2005.

 

 

Майстерність письменника зосереджена не в руці, що пише <...>. Майстерність – завжди справа іншої руки, руки, котра не пише, здатної втрутитися в потрібний момент, схопити й відкинути перо. Отож майстерність полягає в здатності перестати писати, перервати те, що пишеться...

Морис Бланшо. Простір літератури

 

Перебути день відносно чесно не вдається майже ніколи.

Іздрик. АМ™

 

Тепер я <...> ніколи не відповідаю на запитання, відповіді на які насправді не чекають, і нікому не розповідаю про маршрути тих, кого люблю.

Тарас Прохасько. FM «Галичина»

 

 

Говорити про певні тексти легше, коли поміж ними, їх читанням, рецепцією, продумуванням, переживанням і тобою теперішнім є якась межа. Бодай умовна. Бодай же календарна. Коли на запитання: які книжки року варті докладнішого обговорення? – можна відповісти: з-поміж інших і оці дві. Однак чому оминаю простір з-поміж інших і волію говорити тут саме про ці два тексти? Могло би здатися, на перший погляд, що читач не потребує моїх особливих пояснень, чому прізвища Іздрика й Прохаська вже й не знати вкотре опинилися поруч. Можна б припустити, що це певна історична даність чи принаймні данина історії: зринає в пам’яті славетний Станіславський феномен і, здавалося б, попри те, що нині всі його учасники «функціонують» цілком автономно й у вельми різні способи, всі крапки над «і» розставлено задовго до мене. Hе не моя – їхня – спільна пам’ять пережитого, промисленого й відчутого, до чого я нітрохи не дотична, надається до того, щоби могти безболісно й навіть беззастережно й далі знаходити ланки, що поєднали би двох цілком різних авторів і ще більше – абсолютно різні тексти в одній розмові. Навіть за умови, що мій голос має ще якусь інакшу від їхніх інтонацію.

Однак мені йдеться про щось зовсім інше й напевно далеке від таких інтенцій читання, а критики то й поготів. Якби я роздумувала про естетику письма обох авторів, ймовірно, не стала би говорити про них в одному контексті – навіть попри певну спорідненість окремих інтонацій. Не поєднувала би Прохаська й Іздрика в одній розмові, якби мала на меті аналізувати особливості поетики чи мовну специфіку їхніх текстів; не прагнула б і скласти «данину» Станіславівському феномену... Найперше згодна говорити про ці книжки в одній статті, зважаючи на свій приватний досвід переживання обох текстів як явищ літератури. Наскільки сильною під час читання була опірність одного твору, настільки ж легко давалося читання другого; наскільки естетика Іздрикового письма була мені далека, настільки ж симпатичною видавалася Прохаськова інтенція творення тексту, що є доброю літературою і водночас не потребує стверджувати себе як літературу. Мало говорити про інтерпретацію цих окремо взятих текстів – здається, в просторі поміж ними розпочинається ширша розмова про координати й вектори літератури, обрані стратегії письма – від наголошеної літературности («АМ™»), що передбачає низку експериментів, мовних і сюжетних ігор, виписаних у просторі, в якому немає нічого сталого, окрім солідного пласту алюзій і цитат, і до проголошеної нелітературности («З цього можна зробити кілька оповідань»), яка, проте, розраховує на читацьку якщо не довіру, то принаймні зацікавлення. Тому-то мені хочеться говорити зсередини цього простору поміж і відтак заторкнути ще декілька питань, які зактуалізовуються в роздумах про стан літератури й критики загалом, їх (не)здатність до адекватного діялогу, а також постають на часі, коли читач відчуває...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!