Євген Головаха
Травень 2011

Пів терміну в пустелі

Як тільки не називали вітчизняні соціяльні науковці українське суспільство після проголошення незалежности: посткомуністичне, пострадянське, у процесі трансформації, перехідне... Західні колеґи додали до цієї палітри свою яскраву барву, зарахувавши Україну до «схоплених» (captured) держав – держав, що їх, мовляв, схопили (точніше, прихопили) особливо активні індивіди, які спромоглися зосередити в своїх руках левову частку суспільної власности. Єдине, чого можна бути певним, кажучи про наше суспільство: воно справді українське – об’єднане не тільки кордонами та державними інститутами, але й спільними для звичайних громадян проблемами та прикрощами суспільного і повсякденного життя.

Припустімо, що воно ще й «перехідне», позаяк конституційно визначено декларативну мету переходу: до розвинутої демократії, вільної економіки, правової та соціяльної держави, здатної забезпечити громадянам рівність перед законом і соціяльну захищеність. Тоді перше питання, на яке має відповісти соціолог, що вивчає соціяльні зміни останніх двох десятиліть, очевидне: як оцінюють громадяни України своє перехідне суспільство з погляду реалізації декларованих цілей переходу?

Відповісти на нього допоможуть дані моніторинґу соціяльних змін, що його від квітня 1992 року здійснює Інститут соціології НАНУ*. За двадцять років моніторинґу отримано чимало інформації, цікавої не лише соціологам, але й усім охочим знати, чи є надія завершити в осяжному майбутньому перехід до суспільства, здатного забезпечити кожній гідній людині в нашій країні гідні умови життя.

На це запитання відповісти важче, навіть маючи двадцятирічний досвід соціологічних досліджень. І передовсім тому, що йдеться про таку невдячну справу, як загальносоціяльний прогноз. Скільки було рожевих передбачень на самому початку становлення української держави, скільки було апокаліптичних пророкувань у наступні роки – і жодне не справдилося. Українське суспільство у своєму перехідному стані зуміло обдурити і безнадійних песимістів, і не менш безнадійних оптимістів. У підсумку виникло парадоксальне відчуття: що далі країна відходить від початкового пункту декларованого переходу, то далі опиняється від кінцевого.

Втім, із погляду ідеології радянського минулого, нічого парадоксального у такому русі нема. Адже могла революційна Монголія, як запевняли радянські суспільствознавці, перестрибнути з феодалізму у соціялізм, оминувши «жахи капіталізму», – то чому б Україні не повторити цей стрибок у зворотньому напрямку? Ясна річ, про канонічний феодалізм не йдеться хоча б тому, що влада в Україні належить явно не родовому панству. З другого боку, багато які представники політичного істеблішменту встигли завести собі власні герби й отримати більше світських і релігійних нагород, аніж будь-який середньовічний феодал. А їхні володіння, до яких сувора охорона давно вже закрила доступ звичайним громадянам, наводять на думку, що суспільству в його нинішньому стані окреслення «неофеодальне» цілком пасує. І навіть демократичні вибори виглядають як своєрідний «юр’їв день», коли більшість виборців перебирається від одних феодалів до інших, сподіваючися знайти добрішого господаря.

Проте не менш переконливою видається і версія про те, що Україна, не доскочивши до феодалізму, потрапила безпосередньо в пащу «дикого капіталізму», і вибратися з нього не може.

Нарешті, цілком прийнятною є версія і про нездійснений перехід: форма змінилася цілком, а суть не змінилася нітрохи.

Своя частка правди є в кожній із цих версій, але вбачати в нашому суспільстві якусь триголову істоту було б неправильно. Так, процес соціяльних змін – непослідовний і сповнений суперечностей. І поразок у ньому, як це бачиться самим учасникам процесу, більше, ніж успіхів. Проте нестабільність і дезінтеґрація ніколи не сягали критичної позначки, економічні кризи не сягали критичних масштабів, політичні вирішувалися мирно, а складні проблеми міжетнічних, міжконфесійних і міжкультурних узаємин не призводили до...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!