Максим Стріха
Лютий 1998

Погляд у розплющені очі Вія, або Білорусь на розі Енґельса та Скорини

«1996 року сталася подія, що матиме величезні наслідки для білоруської думки.

Помер “народ”.

Залишилися особи, тексти, думки та прагнення, простір і час. Ще залишилися держава і можливо(а) нація. Залишилася надія.

“Народ”, який згідно з відродженським мисленням розглядався як “хворий”, “несвідомий”, як щось таке, що має прокинутися, пригадати власне минуле, — такого народу більше немає. Чи, точніше, — такий народ є мертвим.

Останні два сторіччя “народ” у білоруському топосі був найважливішою інстанцією, джерелом вічної мудрості й живого глузду, явним аргументом і таємним виправданням. Народ розглядався як натуральна (майже природна) етнічно й генетично визначена спільнота...

Ми знову прокинулися в глобальному світі, й геополітичний протяг поволі звіває нас на Схід... Нам залишилася самота сучасного книжника та “la culture revote” (культура бунту — М.С.). Нарешті ми прокинулися».

Ці слова молодого білоруського інтелектуала Ігоря Бабкова, головного редактора культурологічного, філософського й літературного часопису «Фрагменти», стали камертоном до тематики двох цьогорічних чисел елітарного мінського видання. Справді, міф про народ помер. «Особлива подяка білоруському народові за наслідки всіх референдумів» — стоїть на традиційному місці подяк для спонсорів на вкладці до касети одного з нечисленних білоруськомовних рок-гуртів.

Сьогодні білоруським інтелектуалам вельми складно. І не тільки через прямі адміністративні нагінки, звільнення з роботи, а подеколи й виклики на допити. Складно насамперед через необхідність визначити власне місце у новій системі координат, де білоруська держава існує — але це держава «советских белоруссов» під прапором і гербом колишньої БРСР; де «гучыць и кветне родная мова» — але майже втративши вже свою комунікативну функцію, ставши з засобу живого спілкування знаком сповідування певних політичних поглядів; де, нарешті, авторитарна диктатура спирається-таки на мовчазну підтримку переважної більшості «тутейшого» населення.

Позираючи на Білорусь збоку, можна, звісно, говорити про значно вищий ступінь русифікації, якого тут удалося досягти комуністичним ідеологам. Уже наприкінці 60-х років у Мінську не тільки не залишилося жодної білоруської школи, але й білоруську мову вивчали як предмет несповна 10% (!!!) учнів. Навіть на селі «трасянка» (місцевий аналог «суржика») зберігала ознаки «білоруського» не так у лексиці, як хіба що в нездоланній фонетиці (як у самого «бацьки» Лукашенка).

Не було в білорусів і свого «національного міфу», подібного до нашого козацтва й Січі. Для вихованого в радянській школі обивателя Велике Князівство Литовське (найвеличніший вияв білоруської державної традиції) опинилося десь на марґінесах чужої історії, а Білорусь починалася щойно з тієї ж таки БРСР. Тому так легко вдалося Лукашенкові повернути стару радянську символіку, скасувавши оспівану Максимом Богдановичем «Погоню» й біло-червоно-білий прапор, під яким начебто діяли гітлерівські посіпаки.

Тому й удається поки що білоруській владі зберегти в центрі Європи такий собі Лукашенколенд — живий уламок СРСР з усіма його не лише потворними, але й привабливими рисами, як-от скромною ошатністю чисто підметених вулиць. Чи, зрештою, з ніким не сприватизованими й не перетвореними досі на салони сантехніки книгарнями, що радують око не лише незліченними портретами «бацьки» найрізноманітніших форматів, але й багатющим вибором дуже дешевої світової класики (звісно, лише російською мовою). Є в книгарнях і білоруські книжки — здебільшого видані до 1995 року, поки проголошення «двох державних мов» не поставило крапку під історією нетривалого, хоча й бурхливого національного відродження.

Побіжний перегляд полиць переконує: за Лукашенка потік білоруськомовної продукції майже всох. Із вартих уваги видань 1996 року я придбав у Мінську в грудні 1997-го хіба що збірочку пронизливих останніх віршів Максима Танка під промовистою назвою «Errata»:

...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!