Інна Булкіна
Березень 2004

Портрет героя на сірому тлі

Ті нечиcленні ключові слова, що їх треба сказати, коли вже говоримо про письменника Діброву, сказав Максим Стріха шість років тому1, по виході журнального варіянту «Бурдика» у перших числах «Березоля» за 1997-й рік. Їх варто повторити через те, що вони щоразу потребують детального та послідовного уточнення й пояснення. Я думаю, будь-яка робота, котру напишуть про Діброву та його роман, так чи так починатиметься з конспективно проговорених у тій статті поколіннєвих означень, із характеристики андеґраунду 70-х, нарешті, з принципової заявки на «міську прозу», котра в українському літературному контексті має інакший вигляд, аніж у будь-якому іншому.

Одначе тема цієї статті – головно соціяльна історія, точніше – один її момент, не такий уже й давній. Штука в тому, що, з одного боку, більшість читачів здатні звіряти ці нотатки із власною пам’яттю, а з другого, є інакша історизація – з інтенцією цілком академічною, плюс, що важливо для нас, – рефлексія літературна. «Бурдик», здається, перший свідомий поколіннєвий роман нової української літератури, такий собі «Герой нашого часу». Тож 70-ті вже ввійшли в історію літератури, і ці літературні 70-ті – окремий і самостійний текст, що безумовно має стосунок до тексту історичного, але тільки як одна з реконструкцій. Можливо, потім саме ця літературна реконструкція, як часто буває, стане первинною. Та ми сьогодні маємо можливість навести різні, переважно незалежні від «поколіннєвої літератури» версії новітньої історії, звіривши їх, своєю чергою, з історією літературною.

Передусім маємо перед собою «поколіннєвий роман», таку собі «історію сина віку», портрет «людини 70-х» – втраченої і, отже, «марґінальної».

 «Шістдесятники» виявилися «проявленими» на початку свого шляху, вони так чи так, але «проявлено» існували в 70-ті й знову вийшли на авансцену наприкінці 80-х. А «сімдесятники» ніби відразу зайшли в тінь, не маючи звички вступати в будь-які стосунки з владою, взагалі – силою обумовленої певними історичними обставинами асоціяльности вони і в час явної соціяльної ейфорії із цієї своєї «тіні» не вийшли. Вони залишилися побутовими персонажами й з оцим своїм «асоціяльним побутом» увійшли в літературу, створивши модний у середині 90-х напрямок, який називають «квазіреалізмом», інакше кажучи, квазілітературу: вони принципово не розрізняли літературу та нелітературу, біографію та фабулу, «типів» і прототипів.

Далі ми поговоримо про те, чому саме таке обходження з життям і новітньою історією як текстом виявилося органічним. Що ж до Бурдика як «історичного персонажа», то це буквально історія переходу зі «світла в тінь», від умовного соціяльного добробуту – до безумовної асоціяльности. І то власне марґінальність була природньою та доречною, коли збігалася зі своїм історичним часом, і тоді Бурдик у прямому та переносному значенні «йшов угору» («Парадокс: як комунізм був при силі, тоді й його опонент Бурдик, хоч і не процвітав матеріяльно, зате постійно рухався вгору. І як міг змагався з владою. Варто ж було проґресивному ладові занепасти, як Бурдик помер»).

Бурдик гине під колесами тролейбуса на розі Саксаганського та Червоноармійської, що стало, до речі, першою «київською адресою» української літератури. Місто стає літературним «текстом», коли його топографія стає романом, і коли за реальною адресою пізнається літературна, – тоді читач має право сказати: ось отут (на реальному міському місці) сталось оте й оте, тут Раскольніков убив стару лихварку, тут молодший Турбін ховав пістолета, а тут загинув Бурдик.

Бурдик – свідомо міський герой, що знов-таки характерно: асоціяльність як категорія здійсненна у місті. У світі архаїчному, світі сталих соціяльних зв’язків і стосунків марґіналізація зі своєї природи не може бути чимось «типовим». Там марґінал неодмінно «на світлі», він виняток із правил, він...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!