Христя Фриланд
Вересень 2011

Постання нової світової еліти

Повстання еліт

Вілсонові слова допомагають зрозуміти, чому багато хто з американської бізнесової еліти видається дуже далеким від страждань економіки та робочої сили своєї країни. Глобальна «держава», в якій вони дедалі більше замикаються, почувається добре – і навіть процвітає. Внаслідок цього розриву титани бізнесу часом беруть недоладні ноти, коли їм ідеться про економіку загалом і про свою роль у ній. Скажімо, керівник «Goldman Sachs» Лойд Бленкфейн 2009 року відмахнувся від суспільного невдоволення, сказавши, що «робить Божу справу». Коли безпосередня загроза фінансової кризи відступила, деякі знані банкіри запевнили, що їхні інституції могли би вижити і без допомоги TARP1 і що вони прийняли її тільки під тиском міністра фінансів Генрі Полсона. І цьому відчуженню немає меж – пригадаймо хоча б, як після розливу нафти у Мексиканській затоці керівник «BP» Тоні Гейворд скаржився, що йому кінець, а потім поїхав спостерігати за своєю яхтою, що брала участь у реґаті біля острова Вайт.

Можливо, це вказівка на те, що Блекфейн – син бруклінського поштового працівника, а Гейворд (попри американську карикатуру, де він постає англійським високосвітським тупаком) починав свою кар’єру у «BP» як геолог у Північному морі. Іншими словами, вони обоє трудяги, яким удалося досягти успіху. Ви, може, гадаєте, що таке походження змусить плутократів співчувати тим, хто бореться за виживання, проте насправді все навпаки. Бо здатність досягнути всього власними силами породжує в супереліти велике себелюбство, і це себелюбство, а надто у закритому колі однодумців, може спричинити забудькуватість і байдужість до чужих страждань.

Не дивно, що російські олігархи виказували таке ставлення найвідвертіше. Наприклад, трохи більше як десять років тому я розмовляла з Міхаілом Ходорковським, у той час найбагатшою людиною в Росії. «Якщо людина не олігарх, із нею щось не те, – сказав він. – У всіх були однакові стартові умови, кожен міг досягти успіху». Наступні політичні поневіряння Ходорковського (2004 року його нафтову компанію зекспропріювала держава, а сам він тепер у в’язниці) пом’якшили ці дарвіністичні погляди. У своїх торішніх листах із в’язниці він визнав, що «ставився до бізнесу винятково як до гри» і «нехтував соціяльну відповідальність».

Чимало американських плутократів зазвичай стриманіші у висловах, однак і вони, як Ходорковський, уважають, що випробування, які переживає робітничий та середній клас, загалом заслужені. Коли я спитала керівника одного з найуспішніших інвестиційних банків Вол-стрит, чи він відчуває вину своєї фірми за роль, яку та відіграла у фінансовій кризі, він вочевидь щиро відповів, що ні. Справжній винуватець, пояснив він, це його нетямущий двоюрідний брат, у якого три авта і занадто дорогий для нього будинок. Майже те саме сказав мені керівник одного з головних американських гедж-фондів, хіба що тут перепало родичам дружини з їхніми високовідсотковими кредитами. А інвестиційний маґнат, що ділив свій час між Нью-Йорком і Палм-Біч, переклав вину за обвал на улюбленого ґольф-кеді – на піку цін на нерухомість той купив три квартири в Аризоні з інвестиційною метою.

Вважаючи себе безвинними, плутократи глибоко страждають в обамівські часи. Можна було б очікувати, що американські еліти, а надто у фінансовому секторі, почуватимуться нині неабияк добре. Ба більше – вони мусять бути вдячні за 700-мільярдну допомогу від TARP і сотні мільярдів, що їх майже задарма надав Федеральний резерв (це, сказав мені Сорос, «прихований дарунок» банкам). Вол-стрит поновила докризовий рівень прибутків, хоча решта економіки далі бореться за виживання. Однак чимало американських фінансових гігантів уважають, що обамівська адміністрація взяла їх в облогу – в деяких випадках майже у прямому сенсі. Для прикладу, минулого літа Шварцман із «Blackstone» страшенно обурився пропозицією Обами підняти податки на прибутки приватних інвестиційних фірм і вважати «carried interest» (фіксований відсоток заробленого) звичайним прибутком. Для Шварцмана це було майже як «нашестя Гітлера на Польщу у 1939 році».

Попри всю театральність образів, Шварцман (згодом він вибачився за свої вислови) – республіканець, тому його антипатія до нинішньої адміністрації цілком зрозуміла. Та найдужче вражає те, якою мірою навіть колишні прибічники Обами у фінансовій галузі відвернулися від президента і його партії.

Інвестор із Вол-стрит, щирий демократ, поділився зі мною гіркими подробицями своєї незгоди з лідером демократів у Конґресі через податкову реформу. «Пішли ви, – відрізав він депутатові. – Навіть при зміні законодавства держава не отримає від мене ні на копійку більше, ніж те, що я плачу у вигляді податків. Я радше витрачу гроші на доброчинність, ніж викидатиму їх у вашу дефіцитну прірву».

І він не самотній у своїй люті. У часто цитованому бюлетені для інвесторів Ден Леб, менеджер гедж-фонду і збирач коштів на виборчу кампанію Обами у 2008 році, обурювався: «Доки наші лідери повчатимуть нас, як треба довіряти їхньому реґулюванню та перерозподілові, щоби повернути процвітання, ми не зможемо вирватися з цієї економічної трясовини». Двоє інших колишніх прибічників Обами на Вол-стрит (обоє стверджують, що були у списку прискореного набору Рама Емануела), сказали мені, що президент є «антибізнесменом», а один із них навіть висловив побоювання, що Обама «соціяліст».

Насправді головна причина цього гніву – особистий інтерес. На додаток до запропонованого підвищення податків, фінансові реформи, що їх Обама провів торік улітку, зробили реґулювання американської фінансової сфери жорсткішим. Та якщо інвестор демократів погрожує віддати гроші на доброчинність, обурення плутократів викликано не тільки жадібністю, але й ображеним самолюбством – як виявилося, дехто вважає їх злодюгами, а не героями. Зрештою, хіба не їхні фінансові й технологічні інновації визначають майбутнє американської економіки? Хіба не вони «роблять Божу справу»?

Можна сказати, що американська плутократія переживає свій «момент Джона Ґолта». Лібертаріянці і пересічні «ботаніки» пригадають, що Ґолт є плутократичним героєм роману Айн Ренд «Атлант розправив плечі» 1957 року. Втомившись від паразитичних, заздрісних і менш талановитих нижчих класів, що уповільнювали їхній поступ, Ґолт та його друзі-капіталісти повстали і відступили в «Ущелину Ґолта», притулок у Скелястих горах. Там вони провели своє життя наодинці з величною природою, в той час як решта світу без їхнього генія та тяжкої праці просто розвалилась. У романі «Людина, яка була Четвергом» Ґілберт Кіт Честертон висунув схожу ідею, хоч і м’якше: «Бідні вросли корінням у свою країну. А багаті – ні. Вони можуть сісти на яхту і відплисти в Нову Ґвінею».

Звісно, це все лише фантазії плутократів. Хоч якою розумною, новаторською та працьовитою буде супереліта, вона не зможе існувати без ширшої спільноти. Навіть якщо не враховувати фінансову допомогу від урядів світу, ми потрібні багатим як робітники, клієнти та споживачі. Ущелина Ґолта постає як зловісна метафора. Бізнесова еліта щораз більше вважає себе світовою спільнотою, що вирізняється унікальними талантами і підноситься над провінційними поняттями на кшталт національної ідентичности чи вважає негідним витрачати «свої» податки для того, щоб покрити «наш» бюджетний дефіцит. Вони, можливо, не ізолюють себе територіяльно, як фантазувала Ренд. Проте їхня ідеологічна відокремленість може мати серйозні наслідки.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!