Наталка Білоцерківець, Марко Павлишин
Квітень 1998

Постмодернізму час настав?

Розмова Наталки Білоцерківець із Марком Павлишином

Н.Б.: Ваша книга «Канон та іконостас» стала другим виданням у серії «Українська модерна література» видавництва «Час» – після однотомника романів Юрія Андруховича «Рекреації» та «Московіада». Певна річ, це випадковість – але, погодьтеся, досить символічна. Адже творчість цього прозаїка з молодшої генерації українських літераторів стала предметом спостережень і роздумів аж для кількох Ваших студій, присвячених постколоніальним рисам нашої культури, а саме – українському постмодернізму. «Постмодернізму час настав», – цими словами Ви якраз і завершуєте одну із таких статей.

Але цей висновок Ви зробили на зорі 90-х, та й усю книжку було підготовлено до друку, якщо не помиляюся, ще 1993 року. Чи змінилося за цей час Ваше ставлення до постмодернізму загалом (виглядало так, що Ви беззастережно захоплювалися цією течією) і до української постмодерної літератури зокрема?

Адже не секрет, що за швидкої зміни літературних мод на Заході постмодернізм переходить із розряду «сьогодення» в розряд «минулого», своєрідної класики. І це стосується передовсім справді цікавої теорії постмодернізму – бо ж його літературна «практика», по суті, обмежується всього кількома справді відомими авторами та творами. Та й ті виходять поза його межі (інакше мусимо пристати на думку про «постмодернізм без берегів», перефразовуючи Роже Ґароді). Узяти хоча б славетний роман Умберто Еко «Ім’я троянди», постмодернізм якого випливає... чи не з авторської післямови-роз’яснення, де Еко просто-таки спонукає до саме такого прочитання власного твору, який можна було би розглядати і з інших позицій. Така собі гра у гру. І навпаки: «Дон Кіхот» Сервантеса «крізь постмодерністські окуляри» (Іван Дзюба) нібито цілком відповідає засадам згаданого сучасного напряму...

На неактуальність ідей постмодернізму на Заході, між іншим, нещодавно вказала Оксана Пахльовська (інтерв’ю газеті «Вісті з України», 23 жовтня 1997). А якщо зосередитися на вітчизняній ситуації, то, можливо, лиш усе той же Юрій Андрухович та його молодші колеґи з «галицької» прозової «школи» Юрко Іздрик та В. Єшкілєв і є поодинокими представниками цієї течії. Чи не замало як на таку велику літературу?

Можна, звичайно, помітити окремі риси постмодернізму і в інших авторів, скажімо, Валерія Шевчука; або в українській естраді, театральному, музичному мистецтвах, у малярстві й кіно. Але ось у фільмі Кіри Муратової «Три історії», який, здавалося б, ідеально надається для постмодерністського прочитання, я побачила виразні риси... модернізму, без префікса «пост-». А ще – старий, жорсткий і жорстокий, реалізм у зображенні нашої «пострадянської» дійсності...

Можливо, і справді доцільніше говорити не про «час постмодернізму» (який в Україні, здається, минув, так і не наставши), а про час еклектизму (знову посилаюся на думку Оксани Пахльовської)? Або про те, що будь-який справжній автор і твір має власний і неповторний стиль і напрям – а якісь об’єднувальні, маніфестальні засновки й висновки слід залишити літературній теорії як окремому й часто-густо безвідносному до художньої практики жанрові літератури?

М.П.: Популярний постструктуралізм полюбляє загальник про те, що кожне прочитання – це «не-прочитання» чи, точніше, «не так прочитання» (every reading is misreading). При тому, не-так-прочитання має аж ніяк не менші права, ніж самий читаний первісний текст. Адже ж цей текст тільки й існує в множинності різноконтекстуальних прочитань, недопрочитань і не-так-прочитань.

Тому, мабуть, немає особливої потреби мені наполягати на тому, що в книжці «Канон та іконостас» немає слів «постмодернізму час настав». Є подібні: «постколоніалізму час настав». Ними закінчується стаття про «Рекреації» Андруховича. У статті це речення висловлює не моє особисте переконання, а культурологічну тезу, яка формулюється в книжці архісимпатичного іванофранківця (принаймні, в моїй...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!