Михайло Мінаков
Вересень 2012

Постсовєтська несучасність республіки реґіонів

Фраґментованість сучасного українського суспільства не знаходить відображення в політиці. Політичний клас вправно експлуатує соціяльне, економічне та культурне розшарування українського населення, однак сам він структурований геть за іншим принципом. Політичні групи утворюються навколо бізнесових еліт із більш-менш чіткою реґіональною ідентичністю.

Здавалося б, український великий бізнес давно крокує всією країною та світом. Підприємець із Донецька володіє активами у Львівській області, а ґазда з Дрогобича є власником заводів на Полтавщині. Проте сучасна українська корпоративна культура обтяжена залежністю від фундаментального принципу реґіоналізму. Попри екстрареґіональну та глобальну структуру своїх інтересів, олігархи й дещо дрібніші акули великого бізнесу і далі діють у політиці та економіці як представники певних реґіонів.

Нашу політику структуровано так, що конкуренція в ній відбувається між реґіональними угрупованнями. Політична історія незалежної України – це літопис боротьби та взаємодії крайових кланів, що в сучасній формі постали під час безрезультатного протистояння комуністів і націоналістів початку 1990-х. Саме реґіональні групи стали гегемонами в національному та державному будівництві. Саме вони контролюють доступ до економічних ресурсів. Саме вони визначають загальне майбутнє країни.

За великим рахунком, війни потужних донецького та дніпропетровського кланів – за участи менших крайових групок – підмінили собою партійну ідеологічну боротьбу, визначивши розвиток України на довгі роки вперед. Політичні групи іґнорують будь-які конституенти (constituencies), окрім власників реґіонального бізнесу. Сьогоднішня Україна – це республіка реґіонів.

Та чи могло бути інакше в постсовєтській країні, життя якої зумовлюють гібридні інститути, що сягають корінням у совєтське минуле, а гілками – в постсучасне майбутнє? Щоб відповісти на це багато в чому фаталістичне питання, слід з’ясувати, як виникли реґіональні угруповання, що стал и суроґатом політичних партій в Україні.

 

Цінності Модерну і логіка публічної політики

Зазвичай політичні дії пов’язані з реалізацією набору інтересів: від бізнесових цілей невеликих, але впливових груп до ідеологічних уподобань вели ких колективів. Оформлення політичної конкуренції в сучасному суспільстві пов’язано з дією особливого типу організації – політичної партії. Партії виникли в процесі довгого цивілізаційного відбору між різними формами політичних інститутів і перемогли таємні організації, ордени, ліґи і конфедерації завдяки наборові якостей, які роблять конкуренцію партій важливим елементом політики як способу колективного виживання. Головними елементами успішности партій у модерних політичних системах були:

1) чітка дисциплінарна структура, що встановлює комунікацію між ни зовими ланками та лідерами, що зму шувало весь колектив партійців діяти в інтересах своїх політичних цілей; ця дисципліна стосувалась і відповідальности керівництва, що обмежує волюнтаризм політиків-фронтменів, і фінансової прозорости, що робить партії малозалежними від економічних впливів, та участи членів партії в політичній роботі на всіх рівнях;

2) ідеологічна основа справді визначала дії партії і давала громадянам змогу розуміти в загальних рисах, навіщо цим політикам влада; дії партій ставали передбачуваними і встановлювали тривкі довірчі відносини між політиками та громадянами;

3) високий рівень публічности й раціональности політичної боротьби, що розвиває публічну сферу і перешкоджає змішанню приватної та публічної сфер.

Від конкуренції партій виграють не тільки окремі політорганізації, але й суспільство загалом. Політична гра партій була частиною ціннісної та структурної трансформації традиційних суспільств у сучасні, що за йняла щонайменше п’ять століть европейської історії та півтора століття історії глобальної.

Відрізнити сучасне суспільство від премодерного (тобто того, що було до сучасної пори, до епохи Модерну) можна за впливовістю певних цінностей. Дещо спрощуючи, сучасне суспільство можна назвати результатом розвитку своєрідної ціннісної «матрьошки». У родовому походженні пращуром сучасности стало гуманістичне мислення: людина виявилася центром уваги культури, посунувши вбік і Бога, і всілякі традиції. Гуманізм, своєю чергою, обґрунтував раціональність як найважливішу людську рису: розум став головним джерелом істини. Осторонь від наукового раціоналізму опинились і віра, і надія, і любов. Так було породжено секулярність, тобто розрив суспільства і держави з релігією. Виявилося, що, аби залишатися собою, суспільству зовсім не потрібно бути христи янським або буддистським. А от щоби бути сучасним, суспільству довелося починати жити за правом, за якоюсь невилучною водночас публічною й особистою сутністю людини. Логіка права, своєю чергою, встановила його верховенство, розділивши складне фраґментоване традиційне суспільство на дві структурні частини: публічну і приватну сфери, де це право вкупі з людськими інтересами існувало по-різному. Публічна сфера обійняла державні інститути, політичні партії та громадянське суспільство. У приватній сфері опинилися інтимні стосунки, сім’я, бізнес і релігійне життя. Якщо хтось плутав приватне з публічним, сучасність опинялася під загрозою розпаду, тобто корупції.

Набір цінностей Модерну часто називають «европейськими цінностями». Ця назва багато в чому справедлива. Саме західноевропейські народи були авансценою ціннісних конфліктів і лабораторією проєктів Модерну. З огляду на різні випадкові обставини, саме тут проявився потенціял ціннісної системи сучасности. І сьогодні повний набір цих настанов зумовлює практики політичного, соціяльного та повсякденного життя европейців. Без цих цінностей Европа була би просто півостровом Евразійського материка.

Однак украй важливо розуміти, що значущість цінностей Модерну не в европейському походженні, а в універсалізмі. Вони покликаються не на традиції европейських народів, а на ціннісні рівні, значущі для людини в будь-якому культурному контексті. Саме впливовість універсалізму виявилася важливим складником глобалізації. І саме до універсалістських принципів звертаються антиглобалісти, критикуючи встановлення режиму глобальности. Індивідуалістичне прагнення до самовираження і вимоги раціональности створили нашу сучасність з усіма її успіхами і хибами.

Совєтський Модерн і відмова від партійної конкуренції

Якщо порядок згаданої ціннісної «матрьошки» порушувався і випадала одна з ланок, модернізація, тобто постання сучасного суспільства, давала несподівані результати. Випалі ціннісні ланки змінювали генокод сучасности, що вело до втрати універсаліз му й побудови своєрідних гібридних проєктів Модерну. До таких особливих та своєрідних Модернів слід від нести і позаетнічну континентальну цивілізацію США, і нестабільну модерність латиноамериканських політичних режимів, і постколоніяльний африканський порядок, і комуністичні експерименти Европи та Азії. У випадку з нашою країною, своєрідність модернізації породила особливу совєтську сучасність. Із секулярности без гуманізму та публічности без приватної сфери проросли дивні, нежиттєздатні інститути й практики, які, одначе, звертаються до багатьох універсалістських цінностей. Утім, ця нежиттєздатність іще не означає мертвечину: непридатне до життя і померти не може. Чимало совєтських інститутів вижило в незалежній Україні, перейшовши з марґінальних топосів суспільного буття в маґістральні потоки історії.

Однією з характерних рис совєтської модерности була заборона на політичну конкуренцію. Повна ціннісна структура сучасности передбачала постійну ідеологічну боротьбу в рамках політичної системи. Ліві боролися з правими, центристи відсували і тих, і тих, роблячи політику засобом не тільки колективного виживання, а й людського розвитку. У той же час політичні структури СССР формувалися як ідеологічно єдині й незаперечні. Публічне застосування розуму в політиці карали. Не тільки конкуренцію партій, але й дискусію фракцій у межах однієї партії дуже скоро було заборонено. Тож совєтська політика нагадувала радше структуру колективного самознищення.

Заборона на політичне різноманіття виникла в 1920-х роках, а остаточно закріпилася на початку 1930-х. Розпуск Установчих зборів у 1918 році й терор під час громадянської війни запобігли багатопартійності у Совєтському Союзі, однак конкуренцію з його політичних інститутів повністю не усунули. Не можучи структуруватися як раціонально обґрунтована боротьба комуністів із лібералами або соціял-демократів із націоналістами, політична конкуренція набула форми суперництва між крайовими або реґіональними угрупованнями. Позбавлена ідеологічної основи, вона не загрожувала базовій логіці совєтської системи, а проте уможливлювала для неї бодай часткову селекцію лідерів і кадрів другої ланки.

Після «розгрому троцькістів і лівої опозиції» у 1927 році, вигнання Троцького в 1929-му та зміцнення «генеральної лінії» через розстріли ізаслання в 1930-х роках ВКП(б) стала структуруватися як політичний надпартійний інститут, усередині якого за центри влади боролися угруповання, що об’єднуються за принципом земляцтва. Якщо на центральному рівні це було ще не так очевидно, то на республіканському стало реальністю вже в середині 1930-х.

 

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!