Постсовєтська парламентська драма: погляд із київської гальорки

Михайло Мінаков
Січень, 2017

Політичну історію постсовєтських народів можна описати в термінах конфлікту між тенденціями персоналістичного авторитаризму і парламентської демократії. Досягнення і невдачі цих націй безпосередньо збігаються з розвитком представницьких парламентів, прозорих виборчих систем та політичного плюралізму. Національний діялог і орієнтацію на суспільне благо підтримують в основному парламенти — як мінімум, у тих країнах колишнього Совєтського Союзу, в яких вони досі існують.

Постсовєтські країни — поняття досить недавнє. Розвиток нових незалежних держав, що бере витоки із совєтських тоталітарних і посттоталітарних інституцій, із політичних винаходів доби «перебудови» і ліберально-націоналістичних експериментів початку 1990-х років, підживлює трагічна напруженість між авторитарними і демократичними тенденціями аж донині.

У цій чвертьсторічній політичній драмі постсовєтські президентські інституції були джерелом деспотичних винаходів, натомість парламенти («верховні» і місцеві ради) протистояли авторитарним тенденціям і деколи були здатні сприяти демократичній політиці.

Парламентська традиція

Парламентські та місцеві традиції самоврядування пізньої російської імперської епохи 1864–1917 років перестали існувати під час революційних експериментів 1917–1926 років. Імперські парламентські процеси були запущені реформами місцевого самоврядування в 1860-х роках і привели до створення центрального імперського парламенту 1906 року. Лютнева революція в Санкт-Петербурзі, запуск тимчасового республіканського кабінету і підготування установчих зборів, рух рад робітників і селян («совєтів»), не кажучи вже про створення національних парламентів у колишніх імперських провінціях (таких як Центральна Рада (1917–1918) в Україні або Сфатул Церій [Крайова Рада] в Молдові 1918 року) — це лише декілька прикладів політичних утворів тих націй, де виникли нові форми емансипативних політичних інститутів на території між Варшавою і Владивостоком.

Проте більшість із них були короткочасні. Перемога більшовиків і створення Союзу Совєтських Соціялістичних Республік спричинили майже миттєвий розрив із більшістю парламентських традицій, в той час як визвольний потенціял Рад був уражений тоталітарними практиками більшовицької партії.

Верховні ради

Совєтський Союз формально зберіг свої парламенти у вигляді Верховної Ради СССР і республіканських верховних рад. Проте вибори до цих парламентів були трагікомічним імітуванням волевиявлення громадян. Верховні ради не ухвалювали рішень, як і не були майданчиком для дебатів. Вони перебували повністю під контролем однієї партії. І головне — були місцем формалізації вже ухвалених рішень. Цей аспект інституційної імітації вкрай важливий для розуміння парламентських практик і в сучасних постсовєтських політичних системах.

Повторення певних явищ з покоління в покоління може набути інституційної форми. Так сталось і з совєтськими парламентами — це була дивна конфігурація, основним завданням якої було імітування громадських дискусій і симулювання діяльности виборчих округів. У ситуації з імітованим совєтським парламентом усі звикли, що стратегічні рішення ухвалює певна неофіційна група (Політбюро, ЦК правлячої партії, група олігархів або адміністрація президента), яка вважає за недоречне інформувати суспільство про ці рішення. Совєтська політична культура породила (і досі плекає в багатьох країнах колишнього Совєтського Союзу) цивільний інстинкт, що парламент є імітуванням належного політичного процесу, а не місцем домовляння та вирішування.

Цю традицію було поставлено під сумнів і навіть частково зруйновано 1988 року, коли відбулися перші вільні вибори до Верховної Ради СССР. Наступного року також було переобрано республіканські парламенти. Саме вони й поховали СССР у 1990–1991 роках, започаткувавши нову еру політичного розвитку,...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!