Майкл Вайс, Пітер Померанцев
Лютий 2015

Повелителі брехні: інформація, культура та гроші на службі Кремля

Лєнінські уроки

Один із головних героїв роману Андрєя Бєлого «Петербург», дія якого відбувається в 1905 році, — ідеалістично налаштований революціонер-терорист — потрапляє в тенета обману й інтриґ. Він так заплутується в цих тенетах, де кожна вказівка може виявитися дезінформацією, що навіть не знає, на кого працює. Нездатний відрізнити правду від брехні, він урешті з’їжджає з глузду. Дія роману розгортається в похмурому світі, яким керує Охранка — таємна царська поліція, що відала секретними операціями, впровадженням спецаґентів до складу революційних груп і брудними справами, які вершилися чужими руками. Напевно, найвідомішим взірцем дезінформації того часу є «Протоколи сіонських мудреців» 1903 року — збірка сфабрикованих текстів, які містять вигадані доповіді учасників таємного конґресу єврейських лідерів, що замислювали світове панування. У нацистській Німеччині вивчення «Протоколів» включили в шкільну програму. Та й тепер у багатьох країнах світу «Протоколи» вважають за автентичний документ і перевидають їх. Деякі елементи світогляду авторів «Протоколів» убачаємо в методах роботи сучасних кремлівських пропаґандистів. Це, зокрема, поширення теорій змови про зовнішню загрозу Росії, виправдання воєнних невдач (у поразці Росії в російсько-японській війні 1905 року звинувачували євреїв) та пошук «невидимої руки» за лаштунками внутрішніх революційних рухів. У текстах «Протоколів» відлунює ще одна нав’язлива ідея сьогодення: буцімто Росія є мішенню у глобальній інформаційній війні, а сіонські мудреці контролюють світові медії: «Усі наші газети, мов індійський божок Вішну, матимуть сто рук, кожна з яких намацуватиме пульс у будь-якої із суспільних думок».

Після приходу до влади більшовики, як жоден попередній правлячий режим, були повністю переконані в необхідності використовувати інформацію й пропаґанду для творення нової дійсности. «Комуністи, які не вірять у людську природу, а вірять лише в людський стан, вважають пропаґанду за всесильний, леґітимний і корисний інструмент для створення людини нового типу», — пише французький філософ Жак Елюль у своєму класичному дослідженні на цю тему.

Хоча рання совєтська пропаґанда всіляко оспівувала ідеали комуністичної революції, Лєнін був переконаний, що Совєтському Союзу знадобляться ще парадоксальніші методи пропаґанди, аби залишитися на плаву. У книжці «Тверда дипломатія і м’який примус. Вплив Росії за кордоном» науковий співробітник лондонського Королівського інституту з міжнародних справ Джеймс Шер пише:

Іще на початку 1920-х років Лєнін дійшов висновку, що «плутанина» і «непоправні нісенітниці» призведуть до загибелі буржуазії. <…> Поза межами комуністичної спільноти вплив ґрунтувався на дезінформації та мистецтві копіювати гасла і вірування тих, кого режим хотів улестити чи знищити.

Лєнін вірив у те, що можна підбурити Захід проти себе самого, «збудувати комунізм руками некомуністів», а також за допомогою «корисних ідіотів» і принагідних «попутників», водночас «використовуючи буржуазні інститути для того, щоб знищити їх».

Західний бізнес, вочевидь, найлегше піддавався впливу. У книжці «Росія за більшовицького режиму» Ричард Пайпс пише: «Жодна [соціяльна] група не налагоджувала стосунки із Совєтською Росією з такою готовністю і ефективністю, як европейські й американські ділові кола». До цього їх спонукали слова Дейвіда Лойд Джорджа, сказані під час виступу перед Палатою общин у 1920 році: «Нам не вдалося врятувати Росію від божевілля за допомогою сили. Я вірю, що ми можемо врятувати її за допомогою торгівлі». Упевненість вселяв і Лєнінів вибір, здавалося б, ліберальнішого економічного курсу в 1917–1922 роках. Такий підхід, підсумовує Шер, дав змогу «режимові консолідувати свої сили й закласти підвалини того, що згодом отримає назву сталінізму». Лєнінська стратегія, яку підтримала таємна поліція і повноваження якої виходили далеко за межі звичного шпиґунства, спричинила відчутний розкол на Заході й дала СССР досить простору для дії. Водночас їй вдавалося зводити нанівець антисовєтські еміґрантські рухи за кордоном і переконувати світ, що в Росії не існує альтернативи совєтській владі.

На ґрунті, що його підготував Лєнін, виникли «активні заходи»: методи ведення інформаційної та психологічної війни під еґідою КҐБ із метою впливу на громадську думку. За підрахунками, до «активних заходів» було залучено близько 15 000 спецаґентів. Як пише Макс Голанд у «Міжнародному журналі розвідки та контррозвідки»:

Совєтський Союз не лише вів цю боротьбу шляхом простого (або хитромудрого) обстоювання своїх позицій чи позитивної пропаґанди», але й удавався до вражаючого <…> розмаїття відкритих і таємних психологічних заходів <…> [що коливалися від] на позір незалежних міжнародних конґресів миру та молодіжних фестивалів <…> до впровадження аґентів впливу і, звісно, низки розмаїтих інформаційних заходів усесвітнього масштабу.

Колишній генерал КҐБ Олєг Калуґін додає:

То був не збір розвідувальних даних, а справжня підривна діяльність: «активні заходи», які мали на меті послабити Захід, вбити клин у західні організації, зокрема НАТО, посіяти розбрат між союзниками, підірвати авторитет США в очах громадян Европи, Азії, Африки та Латинської Америки і цим підготувати ґрунт на випадок розгортання повномасштабної війни.

Кульмінація «активних заходів», за словами російського телеведучого Євґенія Кісєльова, який замолоду працював у редакціях міжнародної інформаційної аґенції Совєтського Союзу, припала на період, коли співробітникам уряду наказували товаришувати із західними журналістами чи громадськими діячами і впродовж багатьох років «зливати» їм потрібну інформацію. У результаті, самі того не усвідомлюючи, іноземці зрештою почали б висловлювати вигідні для СССР речі.

Дезінформація була одним із таких «активних заходів». Лотар Метцель, багаторічний провідний експерт ЦРУ із цього питання, означував дезінформацію як «низку заходів, метою яких є вплив на процес формування громадської думки на Заході». У міжнародних медіях та в інших джерелах поширювали свідомо неправдиву, сфальсифіковану інформацію, яка мала знеславити супротивника й «урешті <…> підштовхнути його до ухвалення рішень, вигідних для совєтських інтересів». Приміром, розповсюджували історії про «таємний план президента Картера, який полягав у тому, щоб налаштувати африканців та афроамериканців одні проти одних». Стверджувалося, що ЦРУ розробило СНІД як зброю, що США використовували хімічну зброю під час Корейської війни і що кандидат у президенти Барі Голдвотер був расистом, який у змові зі Спільнотою Джона Берча планував державний переворот у Вашинґтоні. США звинувачували у приготуванні замаху на життя папи римського Івана Павла ІІ та в підтриманні Путчу генералів проти французького президента Шарля де Ґоля, а також у підробленні листів від імені Ку-Клукс-Клану з погрозами африканським спортсменам. Однією з найуспішніших операцій із дезінформації було поширення теорії про причетність ЦРУ до вбивства Джона Кенеді. КҐБ виділив кошти на публікацію досліджень і книжок, які підливали олії у вогонь теорій змови про вбивство президента. Згідно з дослідженням американського журналіста Макса Голанда, лівацька італійська газета «Paese Sera» опублікувала сфабриковану статтю, в якій стверджувалося, що підозрюваний у причетності до вбивства новоорлеанський бізнесмен Клей Шоу був таємним аґентом ЦРУ. Цю дезінформацію підхопив окружний прокурор Нового Орлеана Джим Ґарисон і, не сумніваючись у її правдивості, розпочав незалежне розслідування щодо співучасти Шоу в убивстві Кенеді. Насправді Ґарисон ніколи не зачитував статті у суді. Але такий епізод є у блокбастері Олівера Стоуна «Джон Ф. Кенеді. Постріли в Даласі». Джим Ґарисон, якого зіграв Кевін Костнер, зачитав статтю із «Paese Sera» під час виголошення обвинувачення Клею Шоу, роль якого зіграв Томі Лі Джонс. Межі між фактом, вигадкою і дезінформацією стерлися, і лише декілька глядачів із мільйонної кіноавдиторії знають про внесок КҐБ у розвиток цього сюжету. Перебіжник і колишній совєтський активіст Васілій Мітрохін запевняв:

КҐБ міг справедливо стверджувати, що більше американців були ладні вірити в ту чи ту версію теорії змови щодо вбивства Кенеді, зокрема змову правих сил та співучасть американської розвідки, ніж погодитись із висновками Комісії Ворена.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!