Катерина Яковленко
Грудень 2018

Право на інтерпретацію

Так сталося, що Донецький національний академічний український музично-драматичний театр часто надавав квитки на передпрем’єрні чи прем’єрні покази студентам гуманітарних факультетів мого університету. Квитки й справді коштували небагато, а тому не скористатися цією нагодою було майже неможливо. У той час художнім керівником — генеральним директором театру був Марко Бровун. Мені тоді запам'яталася вистава «Скляний звіринець» за Тенесі Вільямсом.

Зазвичай, коли вистава справді подобається, не хочеться обговорювати її одразу, хочеться її обдумати, обмислити, обсмоктати, як кістку. Особливістю публіки донецького театру було вміння проводити кожну виставу стоячи, вигукуючи: «Браво!» Оплески та вигуки супроводжували всі вистави, одну за одною, показ за показом. Не завжди тому, що вистави були прекрасними, а тому, що це переросло у звичку, чи то традицію.

Недосвідченого глядача було поставлено в рамки, коли всі довкола починали вставати й ділитися своєю радістю від побаченого щойно після завершення постановки. Йому не залишали вибору, глядацька маса диктувала й фактично нав’язувала своє ставлення. Після вистави «Вигляд із мосту», що відбулася у бродвейському театрі Нью-Йорка 2015 року, мало хто встав. Публіка аплодувала недовго і швидко пішла з театру. Нью-йоркські глядачі не просили акторів вийти вклонитися втретє і навіть удруге. Це не означало, що вистава їм не сподобалася. У газеті «The New York Times» було зазначено, що ця вистава «переносить вас на територію межової емоційности, яку ви наодинці не наважились би досвідчити у своєму повсякденному житті».

Українська драматургиня та сценаристка Тетяна Киценко зауважує: «…в нас театр є комплексом церемоній та ритуалів. Драматурги залізно знають, як писати, режисери — як ставити, актори — як грати, глядачі — скільки аплодувати після вистави. Тільки в усьому цьому немає життя, як у сексі щовівторка й щочетверга: від нього всіх давно нудить, але він реґулярний та безпечний».

Звідки і чому в Донецьку взялася звичка тричі викликати акторів на біс — добра тема для дослідника публічної історії. Можливо, це пов’язано з тим, що в місті існував лише один драматичний театр, театральна традиція була слабшою, аніж, наприклад, у Харкові, Києві чи Львові. Краєзнавець Валерій Стьопкін пише, що 1922 року в Донецьку працював 1-й Радянський театр, головним режисером якого був А. Лернер. У газеті «Диктатура труда» за 1924 рік читаємо:

Враховуючи, що в місті Сталіне лише один театр, всю увагу спрямовано на постановки такого репертуару, який цілком і всебічно задовольнить глядача. Тому весь репертуар розбито на визначені цикли, присвячені певним дням тижня. За основу всіх постановок взято п’єси переважно літературно-художнього характеру (незалежно від революційности їх змісту).

Подальшу історію театру досить стисло викладено на сайті Донецької драми. Проте її важко трактувати як частину живої історії міста, яка могла би дати відповідь на поставлене запитання. Сьогодні ми маємо чітко сформульовані правила «взаємоповаги», про які не говорять публічно, проте вони існують в межах неписаної «суспільної угоди». Такі правила є у будь-якій сфері — журналістиці, критиці, кінематографі, мистецтві.

У часи неоголошеної війни, соціяльної та інтелектуальної кризи правила дають можливість підтримувати ілюзію братерства невеликих спільнот, їхнього існування та хай якого розвитку. Глядачеві пояснюють, що робити і що думати про постановку, — і глядач вдячно відповідає завченими ритуалами та правилами поведінки.

2012 року я відвідала фестиваль сучасної драматургії у Львові «Drama.ua», читки переможців фестивалю. Це були «політичні» тексти Тетяни Киценко та Євгенія Марковського, прочитані з паперових роздруківок. Проте навіть у такий простий спосіб легко можна було зрозуміти драматичний текст і відчути його на собі. Після «Партії» Євгена Марковського хотілося піти помитися, бо політичний бруд, що його описував у п’єсі драматург, просочився у простір кімнати, де...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!