Максим Стріха
Січень 2002

Про критику й критиків

За часів мого дитинства, не такого вже й давнього за історичними вимірами, існувало троє визначних літературних критиків: Бєлінський, Добролюбов і сам великий Лєнін. Бєлінський вітав перші твори Шевченка (про те, в який саме спосіб він це зробив, школярам воліли не деталізувати), Добролюбов – обстоював принципи народности, а Лєнін – розв’язав усі питання, до яких у перших двох не дійшли руки через їхнє важке життя під гнітом царату.

Втім, літературну спадщину всіх трьох школярам подавали вкрай фраґментарно. Скажімо, Лєнінське означення Винниченка як «архіпоганого наслідування архіпоганого Достоєвського» не згадували принаймні з двох причин: по-перше, не вважали за доцільне тривожити світлу пам’ять великого російського класика, чий «Злочин і кару» вивчали школярі, по-друге, розвінчувати «націоналіста» Винниченка не було жодної потреби, бо його давно зарахували до розряду орвеллівських не-осіб, людей, яких просто ніколи не існувало.

Щоправда, ентузіястичні вчительки російської літератури натякали окремим особливо допитливим учням про існування Пісарєва, котрий наважився без належної поштивости поставитися до «правильної» героїні класичного пушкінського «роману у віршах» і, вочевидь, через те втопився молодим, купаючись у Фінській затоці. Але цим міра «дозволеної фронди» й обмежувалася. Про існування класиків української літературної критики – бодай про Сергія Єфремова чи про Миколу Зерова – школяр київської середньої школи міг довідатися в сімдесяті лишень тоді, коли з волі обставин мав хоча б якісь зв’язки з упослідженим україномовним ґетто (звісно ж, з його «письменницькою», а не «двірницькою» частиною).

Було, правда, ще й щось таке, що називалося поточною українською літературною критикою. «Літературна Україна», «товсті» часописи СПУ (тоді цю абревіятуру застосовували не до партії Олександра Мороза, а до Спілки письменників), зрештою, громадсько-політичні газети, органи всіляких парткомів та виконкомів уміщували схвальні відгуки на «правильні» книжки авторів із літературних «обойм». Пригадую одну знаменну назву: «Надійний поет»; на «ненадійних» тоді писали не рецензії, а доноси. В першій половині 70-х такі «доноси» на всіляких «націоналістів» (вкупі з «каяттям» тих, хто «ставав на шлях виправлення») з’являлися на сторінках газет теж доволі часто. Потім їх суттєво поменшало, бо, вочевидь, поза своїм «правильним ідейним спрямуванням» вони могли викликати в надміру допитливого читача сумніви: а чи справді національне питання в СРСР уже «остаточно розв’язано»?

Напевно, не все в тодішній літературній критиці було безнадійно поганим – адже поряд із відверто погромницькими статтями Лазаря Санова друкувалися тексти значно вищого рівня, зі спокійними естетичними оцінками літературних творів. Інколи траплялися й справжні «прориви», що мали розголос далеко поза письменницьким «ґетто», як-от стаття молодого Вадима Скуратівського в березневому числі «Всесвіту» за 1978 рік, де явище Шевченка розглядалося в контексті загальносвітової літератури, а не тільки в обов’язковому тоді товаристві російських «революційних демократів». Стаття не містила прямої політичної «крамоли» – це було й неможливо тоді, коли крісло «ідеологічного керівника» республіки все ще посідав пильний Валентин Маланчук. Але вона виявилася аж надто яскравою на тлі загальної загумінковости та провінційности. Тож статтю «помітили» – й висновки не забарилися. Спершу редакцію мусив залишити сам автор, а невдовзі головного редактора Дмитра Павличка замінив «надійніший» Віталій Коротич.

У сімдесяті – на початку вісімдесятих про той ефект бомби, що його на межі п’ятдесятих-шістдесятих справляли критичні статті Івана Світличного й Івана Дзюби, читач-«неофіт» міг довідатися тільки з пошепки переповіданих у редакційних «курилках» легенд. Принагідно додам: сьогодні, видобувши нарешті вже абсолютно доступні числа часописів із тими статтями, можна, вслід за героєм однієї з новел Володимира Діброви, вигукнути: «І це вони забороняли!?». Справді, аж...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!