Марко Андрейчик
Березень 2005

Проза мовної ідентичности

Хай це, можливо, і не найсуттєвіше, але ти, дитино,

покликана захищати своїми долоньками крихітну свічечку букви «ї».

Іван Малкович. «Напучування сільського вчителя»

Читаючи прозу українських вісімдесятників, часто надибуємо в ній персонажів-інтелектуалів. Думаю, що саме вони стали для авторів головним полем конструювання постсовєтської української ідентичности, а їхні міркування про рідну мову цю ідентичність багато в чому розкривають.

Іншість № 1: «Ми – не я», або «Мова двірників і письменників»

Другорядний статус української мови в совєтському суспільстві марґіналізував кожного, хто активно й публічно цією мовою послуговувався (це стосується чи не всіх міських центрів України). Задля успішного просування «драбиною до совєтського соціяльного раю» доводилося позбутися будь-яких зв’язків із нею. Тих, хто відмовлявся це робити, сприймали за селюків, націоналістів або диваків. У «Бурдику» Володимира Діброви один персонаж (власне наратор) робить спроби поєднати в ціле окремі моменти з життя Бурдика, киянина та українського інтелектуала. Власне, це розповідь про покоління київського андеґраунду 1970–1980-х років у совєтській Україні. Діброва, котрий свого часу належав до цього середовища, прописує кілька сцен, що показують, як сприймали таких людей (і Бурдик, і наратор – українські інтелектуали) пересічні совєтські громадяни в столиці республіки. Після розлучення з дружиною Бурдик ставить собі за мету порятунок української мови від тотальної русифікації. Полагоджуючи приватні справи в Києві, Бурдик навмисно (часом дуже комічно) вживає застарілих українських слів, замість усталених у совєтській Україні. Почувши, як герой розпитує дорогу в метро, двоє «суржикомовних» пасажирів підходять до нього із запитанням: «Ти баптист чи націоналіст?». Коли Бурдик довідується, що чоловіки заклалися, і той, хто виграє, має його побити, він доходить висновку, що служити українській мові краще на папері, аніж на вулицях. Подібне ставлення до цієї проблеми має й наратор, який вирішує, що «Лишатися українцем у місті – то надзавдання. Бо довкола все – іншомовне».

Оксана Забужко пише про вісімдесятників як про покоління українських інтелектуалів, «що вже не зазнало природного рідномовного середовища» (див. есей: «Мова і влада» у «Хроніках від Фортінбраса», Київ, 1999, с. 101). На більшій території республіки українську мову сприймали як ознаку іншости, малокультурности й неінтеліґентности. Віддавати дитину до україномовної школи було непрактично й навіть безглуздо. Микола Рябчук пригадує, як 1985 року в Києві якась зрусифікована по переїзді до міста жінка почувши, що батьки розмовляють зі своєю дитиною українською, стривожено прокоментувала: «Зачем же вы ребенку жизнь калечите?!..» (див. книжку «Дві України», Київ, 2003, с. 92). І хоча офіційний статус української мови, здавалося б, зріс у незалежній Україні, більшість і надалі сприймає її через призму неґативних совєтських стереотипів. У романі Костя Москальця «Вечірній мед» є сцена, де протагоніст – сучасний україномовний поет – зустрічає в київському метрі шикарно вдягнену жінку. Вона не приховує своєї зневаги до української поезії і каже поетові: «Ваш надуманный язык, созданный в кабинетах, он просто ужасен. Как можно быть поэтом в таком языке? Он мертвый, он книжный...». У соціяльній ієрархії колоніяльної та постколоніяльної України україномовні репрезентують ексцентричну іншість. Це саме та іншість – стосовно «центру», – яка формує елемент ідентичности українського інтелектуала.

Іншість № 2: «Я – не ти»

Зрештою, на проблему іншости можна дивитися й під інакшим кутом зору, як на окремий набуток ідентичности українського інтелектуала. Чимало письменників-вісімдесятників були пов’язані з українським андеґраундом 1970-х чи 1980-х. І цей культурний прошарок – марґіналізований, а часто й репресований – було...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!