Олеся Найдюк
Січень 2015

Пригоди музичної критики

Серед праць українських музикознавців монографія львів’янки Лідії Мельник «Музична журналістика: теорія, історія. стратегії», що побачила світ наприкінці минулого року (докторська дисертація, яку авторка захистила в Національній музичній академії України ім. П. Чайковського), доволі окремішня і виняткова. Чинників декілька. Насамперед той, що під час роботи дослідниця мала можливість стажуватися за кордоном, працюючи в тамтешніх бібліотеках, про що більшість наших науковців поки що можуть лише мріяти. Крім того, вартий уваги факт, що більша частина видань у бібліографії — література англійською, німецькою, польською мовами. Нарешті, вперше в українському музикознавстві предметом окремого дослідження є музична журналістика. І справді, історичний розділ, у якому йдеться про віддзеркалення музичного життя на шпальтах щоденної преси Львова від її зародження до 1939 року, захоплює цікавими ракурсами і науковою інтриґою.

Водночас теоретичний розділ вельми дискусійний передовсім тому, що поняття музичної журналістики значною мірою позначає речі, які ми звикли називати музичною критикою (у лапках чи без). У читача виникає парадоксальне відчуття невідповідности предмета актуальній науковій і культурній ситуації з його традиціями, школою, системою понять.

Звичайно, це проблема читача, і, напевно, читача українського. Але позаяк книжка вийшла українською мовою накладом 500 примірників, то це й проблема цієї книжки, точніше, її функціонування в українському контексті.

Щоб пояснити причини такого сприйняття, є сенс зробити короткий екскурс в історію української музичної критики.

Чому «музичної критики в Україні немає»

Новітня історія української музичної критики як дисципліни в рамках музикознавства почалася фактично від 1989 року, коли у київській консерваторії (1995 року реорганізованій у Національну музичну академію) було відкрито катедру музичної критики. Відтоді й донині НМАУ ім. П. Чайковського — єдиний навчальний заклад в Україні, де готують дипломованих музичних критиків.

Зокрема, 2005 року на базі катедри вийшов підручник із критики авторства Олени Зінькевич та Юрія Чекана. Ще у 1989 році очільниця катедри, доктор мистецтвознавства, професор Олена Зінькевич у всесоюзному журналі «Советская музыка» заявила: «Музыкальной критики в Украине нет!» Ця фраза надовго стала уособленням «діягнозу» української критики. Але якщо її розцінювати з позиції авторки, яка сама є практиком і теоретиком критики, ця заява — це радше парадоксальне свідчення появи на музикознавчому горизонті нової спеціялізації, своєрідна презентація певної візії критики, того, якою вона «повинна бути».

Отже, чому «музичної критики в Україні немає». Олена Зінькевич слушно відзначає відсутність статусу і авторитету критики в музичній культурі, трибуни як можливости реґулярного, а не спорадичного виходу на суспільну арену, низький фаховий і суто літературний рівень текстів, незбалансованість жанрового контенту критичних публікацій у пресі (перевага «інформаційно-просвітницьких» над аналітичними), нерозуміння, що його демонструють автори, специфіки критики, її предмета.

Тож проблема «відсутности критики» є передовсім проблемою концепції критики як соціяльного інституту сучасної музичної культури, здатного у певний спосіб впливати на соціюм, визначати його цінності, ієрархії та канони. Одним словом, ідеться про критику «медійну», таку, що зреалізовує себе в медіях, насамперед у газетах і журналах. Публічність, періодичність і реґулярність, публіцистичність як манера письма є головними вимогами жанру.

Тому критик із такої перспективи — це, вважайте, і журналіст також; добрий, поганий чи ніякий — окреме питання. Або не так:...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!