Володимир Діброва
Травень 2001

Принц Гамлет Хамського повіту

Що робити людині обдарованій, делікатній, дотепній, якщо вона раптом усвідомила: світом порядкують злодії? І світ змирився з тим, бо з діда-прадіда звик до насильства, до брехні, до власної немочі, до того, що кожен скрізь і завжди на видноті, і немає на кого спертися, і просвітку не передбачається. Як жити з таким знанням, якщо, на свою біду, ця людина відмовляється скніти з усіма?

Чи не першим із подібною проблемою зіткнувся данський принц Гамлет. Відновлюючи справедливість, він повбивав усіх, хто трапився під гарячу руку.

Існують й інші рецепти. Можна, як поет Василь Стус, по-лицарськи кинути виклик айсберґові зла і стрибнути в крижану воду.

Можна, навпаки, грати за їхніми правилами й надмірною слухняністю довести гру до абсурду, а, якщо вдасться, то й до руїни. Це метод вояка Йозефа Швейка.

А можна, не дошукуючись, хто тут правий, а хто лівий, оголосити війну всім писаним та неписаним правилам і, «щоб власній волі дать почин», заходитися ганьбити ужиткові речі й родинні реліквії.

Схоже, що саме такий шлях, якщо не в житті, то у творчості, обрав художник і драматург Лесь Подерв’янський. Щойно у львівському видавництві «Кальварія» вийшла його збірка «Герой нашого часу», що містить двадцять три п’єси, писані впродовж трьох десятиліть.

Бунт Подерв’янського замашний і нещадний. На сторінках його творів усе, що складає кістяк і м’ясо радянського життя, – революційна романтика, комуністична ідеологія, дружба народів, військово-патріотичне виховання, соцреалізм, міцна сім’я, наука, творчі спілки, піонерське дитинство – вивертається навиворіт і топчеться. Навіть інтеліґенцію, що впродовж двох останніх століть була нашим непорушним кумиром, Подерв’янський нищить із садистським захватом.

 У п’єсі «Сноби» Вєнєдікт Абрамовіч із друзями знічев’я, під балачки про «Алмазну сутру», Хічкока та російське православ’я готуються до групового сексу. А в п’єсі «Остановісь, мгновєньє, ти прєкрасно!..» літературознавець Іван Опанасович Харченко «замість дісєртації про Шевченка писать, зробив в общежитії гнєздо разврата».

Інша наша святиня – народ – щедро представлена в збірці Подерв’янського вуркаганами й сільськими ідіотами.

Ви, немов каже автор, вимагаєте від письменника народності? Гаразд! Я вам її дам. Справжню. Нерафіновану. Разом із непідробною народною мовою. А ви робіть із тим що хочете.

Якою мовою пише Лесь Подерв’янський? На це запитання неможливо дати односкладову відповідь. Дуже часто у XX столітті українці (тобто мешканці України різного етнічного походження), які мали нахил до письменства, опинялися перед мовним вибором. З російської мови починали свою творчість Микола Зеров, Євген Плужник та Григір Тютюнник. З української поезії на російську публіцистику без проблем перейшов Віталій Коротич. У сім’ї класика єврейської (ідиш) літератури Шолом-Алейхема родинною мовою була російська. І навіть запеклий український націоналіст Дмитро Донцов, за спогадами сучасників, піднімаючи телефонну трубку, завжди казав: «Слушаю».

В Києві 70-х років писати російською мовою означало відчувати себе закинутою на периферію частинкою «високої» культури. Центр цієї культури містився десь там, звідки приходили товсті журнали з цензурованим Булґаковим, самвидавні й тамвидавні збірки Мандельштама, хитромудрі наукові збірники, в яких автори плутано, але вперто натякали на буття Бога. Крім того, російська мова, завдяки потужній перекладацькій школі, була завжди приступним вікном у звабний «зовнішній» світ.

Обравши натомість українську, письменник опинявся в осередді «низької» (тобто, народної, сільської, демократичної) культури й автоматично ставав одним із охоронців Слова – вічно загроженої та переобтяженої духовністю, містично-музейної категорії.

Сталося це тому, що в нашому випадку мова, крім своєї звичної функції – засобу спілкування – набула ознак єдиного етноконсолідаційного чинника (термін Ю.Казачкова), тобто, головної та визначальної прикмети «українськості». І кожен україномовний письменник ставав чимось на зразок воїна з квазі-релігійного ордена. Влада це розуміла і «кнутом чи пряником» намагалася його знейтралізувати. У гіршому разі такий митець ставав соціальним ізгоєм і внутрішнім еміґрантом. Якщо йому щастило, спілчанські «хлопці» брали його в своє ґетто.

 Але в обох випадках перед письменником, особливо прозаїком, стояли надзвичайно складні технічні проблеми. Наприклад, як перетопити міський (бо звичайно письменник жив не в селі), здебільшого російськомовний потік, щоб на виході мати пружну та органічну сучасну українську літературу? Чесно все перекладати? Чи залишати пряму мову як є, але максимально скорочувати її за рахунок «вишуканого й добірного» авторського тексту? Або як увести в обіг заборонені словникові скарби, щоб тебе за це не вигнали з роботи? Чи не найпростішим виходом було занурення в історію. Там обачний письменник міг, оминаючи цензуру, зводити порахунки з політичними та особистими ворогами, і там він знаходив нашу «справжню», чисту та веселкову мову (якої, скоріше за все, ніхто ніколи не чув).

Усе це призвело до надмірної філологізації української літератури й до втрати читача. І тут безглуздо винуватити «бездуховних креолів». Суспільству не цікаво, яку філософію сповідує митець у своїх маніфестах. Йому навіть байдуже, якою мовою той співає. Але людям завжди потрібно, щоб мистецтво, і, передусім, література, допомогла їм зрозуміти, що з ними відбувається. Особливо за часів різких соціальних змін. Бо ні політика, ні наука не мають потрібної на те перспективи.

На жаль чи на щастя, але виглядає, що нині українському авторові потрібні надзусилля, щоби достукатися до читача. І це не трагічно. Як знати, чи став би письменником Андрій Платонов, якби не мав справи з навалою мовної калічі.

Принаймні, український митець не має права скаржитися на те, що він «живёт, под собою не чуя страны». Парадокс полягає в тому, що століття домінування російської культури на більшості території України виявилися недостатніми для повного викорінення української мови. Інакше б українська література давно стала російськомовною, а українською висловлювалися б хіба що фольклорні персонажі.

Схоже, що Лесь Подерв’янський не мав особливих проблем із вибором мови. Він обрав драматургію, і це дало йому змогу вільно поєднувати російську та українську мови із суржиком і матом. (Або, якщо точніше, оздоблювати щиру матірну мову російськими та українськими вкрапленнями.)

Жанр, у якому працює Подерв’янський, – розраховані скоріше на читання, ніж на постановку, короткі абсурдистські п’єси, радикальний розрив із традиційною театральною естетикою, вживання нестандартної лексики, мовна та стилістична провокація – вимагає від автора повної розкутості, покладання лише на себе, на свій смак та інтуїцію. І в цьому Лесь Подерв’янський не був першопрохідцем. У російській літературі його попередниками-вчителями були Кузьма Прутков, Хармс, Введенський, а сучасниками – Венедикт Єрофєєв, Володимир Сорокін і ленінградські «мітьки». До тієї самої традиції належать п’єси Альфреда Жаррі, Ежена Йонеско, Гарольда Пінтера та творчість англійської акторської ґрупи «Monty Python». У Києві 70-х років мало хто бачив або навіть чув про них, але стилістична подібність радянських та британських авторів лише доводить, що ми, попри всі обмеження, належали до єдиного силового поля світового мистецтва.

Ну й, звичайно, за Лесем Подерв’янським стоїть незнищенна народна сміхова культура, світ анекдотів і коротких сороміцьких історій, зосереджених на житті організму між коліном і пупком. Із цього плацдарму Подерв’янський із юнацькою зухвалістю в кілька ударів спромігся знищити всіх бовдурів, які стовбичать обабіч шляху до комунізму.

Його драматургійне обдарування особливо помітне в коротких п’єсах. На двох сторінках феєрії «Данко» уміщається вирок усій нашій довгій революційній утопії. А на «Казці про рєпку» можна вчитися заплітати кілька сюжетних ліній в єдину тугу косу. Лесь Подерв’янський має тонкий слух, тому його діалоги динамічні, і дія майже не пробуксовує. Інтимне знання матеріалу дозволяє йому ліпити дивовижні (на межі параної) колажі з радянської міфології (наприклад, перелік дійових осіб до п’єси «Павлік Морозов»), а його солоний, саркастичний гумор вириває смішок навіть у тих, хто ладен лінчувати його за «літературне хуліганство».

 Але одсміявшись і подолавши здивування, багато хто з читачів уже на другій сторінці відчуває нудьгу, а на третій – ніяковість, а на п’ятій – роздратування, а на десятій – огиду.

В чому річ? Може, їх шокують непролазні завали некультурних словосполучень? Ні, ми до такого звикли, та й самі так уміємо. Як наслідок перманентної революції мат у нас давно вирвався за межі експресивної лексики. Війни, табори, нестатки, черги та постійна боротьба за виживання посприяли тому, що матом у нас висловлюються всі, від жебрака до президента.

 Але як художній матеріал мат є надзвичайно складною та небезпечною стихією. Це як важка артилерія в бою. Або як часник у кулінарії: уявіть собі страву, яка складалась би переважно з часнику. В такій страві, навіть якщо вона їстівна, хоч що туди додавай, усе відгонитиме часником.

Так і в п’єсах Подерв’янського інколи важко збагнути, що саме хоче повідати автор, окрім хіба того, що «люди – свині».

Про що його п’єси? У збірці «Герой нашого часу» трапляються класичні сюжети («Гамлєт», «Казка про рєпку», «Павлік Морозов»), в переказі для слухачів трудових колоній імені педагога Макаренка, і безсюжетні похмільні сни («П’ять хвилин на роздуми», «Свобода»). Часто сюжет для Подерв’янського не має значення, його твори – це короткі моторошні фантазії чи варіації на «вічні» теми (наприклад, «усе – лайно» або «всі тьолки – суки»), які складаються з фраґментів розмов та уламків життя, підібраних у черзі, в плацкарті, в лікарні, в казармі, на театральній репетиції, в гуртожитку або під сільпом.

Події майже в усіх його п’єсах розпочинаються з брудної сварки й котяться в бік мордобою, а то й убивства. Тут багато прикмет конкретного часу (наприклад, імен членів політбюро, назв рок-груп або літературних персонажів зі шкільної проґрами) та алюзій (дідусь Панас, сільський детектив, Гурвінек із шоблою, диспути про щастя), які без додаткового коментаря навряд щось скажуть молодим читачам.

Нерідко крізь гармидер проступають травми та психологічні проблеми автора або того, хто на різні голоси промовляє у п’єсах Подерв’янського. Ця людина боїться «блатних» і «гамасєков», з підозрою ставиться до жінок, зациклений на фекаліях і живе в передчутті катаклізму та міжетнічної різанини. Хоч би якими були декорації, дія ніколи не виходить поза межі закритого простору. А густий, нестерпний сморід наводить на думку, що вся ця колотнеча відбувається десь біля тюремної параші. Тому, мабуть, емоційне життя персонажів зводиться до фізіології, до відправлення біологічних потреб, які замість бодай миттєвого задоволення викликають у них лиш огиду та ненависть до себе й до інших.

Катастрофізмом і потойбічним сумом просякнуті всі п’єси «Героя нашого часу». В «Казці про рєпку» драматург вкладає в уста Свирида Опанасовича прямий натяк на «Апокаліпсис», але що з тим натяком робити, не знають ні персонажі, ні сам автор, – ото й кружляє, ніби муха довкола гною, що не може ні наїстися, ні відлетіти геть. Дія в його останніх п’єсах відбувається вже в 90‑ті роки (про це свідчать дебати у Верховній Раді й красиві іноземні слова «fuck» та «Nirvana»), але безвихідь від того ніде не дівається. Як тридцять років тому, так і тепер, усе населення «Героя нашого часу», за словами автора, стоїть над краєм провалля, дивиться в безодню і безодня дивиться на них.

В школі нас учили, що через графа Толстого промовляє мужик. Мабуть, можна сказати, що через інтеліґента Подерв’янського волає хам. Не «грядущий», не біблійний, і не з великої літери, а наш, реальний, нинішній. Той, що «був ніким, а став усім». Той, що сидить у нас.

Наскільки світ Леся Подерв’янського відповідає дійсності? Це питання виходить поза межі літературної критики. Влада завжди прагла перетворити митця на урядового службовця. А митець, замість раз і назавжди визначитися з цим питанням, увесь час вагається. То він, як Маяковський, хоче віддати всього себе «атакующему классу», то слідом за Вайлдом заявляє, що мистецтво існує незалежно від життя, і нічого, крім себе самого, не висловлює.

Ніж заходити в цю дискусію, краще, мабуть, згадати притчу про калюжу, в якій хтось бачить багно, а хтось – зірки. Або не менш відому істину про око як світильник для тіла. «Отож, коли світло, що в тобі, є темрява, – то яка ж то велика та темрява».

І справа тут, певна річ, не в матеріалі, з яким працює Лесь Подерв’янський. Навпаки, кожного разу, коли література переживає глибоку кризу, вона повертається до основ, до розмовної мови, до фацетій, історій «із народних вуст», до всього того, що «висока» естетика зневажливо відкидає. З цього тіста зліплені «Панчатантра», й «Тисяча й одна ніч», і Бокаччо, і Марк Твен, і Джойс. Отже, проблема Подерв’янського не в тому, що він занадто занурений у те, що «впало й парує», а в тому, що він не може дати йому раду.

Чи можна вважати п’єси Подерв’янського українською літературою? І якщо так, то яке місце вони там посідають?

«Літературна Україна» на появу збірки Леся Подерв’янського поки що не відреаґувала, але важко уявити, щоб охоронці «нашої духовності» пустили під свої корогви виродків із «Героя нашого часу». Мабуть, не таким, а чистим, національно свідомим та європейськи освіченим, бачилося їм майбутнє українського письменства.

А видавці збірки («Кальварія» та журнал «ПіК»), навпаки, вважають Леся Подерв’янського романтиком, пророком (за те, що відтворив «апокаліптичне безвір’я» та мало не передбачив Чорнобиль), а його твори – класикою української драматургії, розрахованої на «поцінувачів справжнього красного письменства» (хоча вони у передмові й радять сховати книжку «на потаємну полицю», поруч із порножурналами й «відеокасетами відповідного змісту»).

Тобто, на наших очах відбувається творення нового канону. І все було б добре, якби «діти», бунтуючи проти «батьків», не напинали на себе батьківське ідеологічне лахміття.

Анотація до збірки «Герой нашого часу» та вступна стаття Ігоря Лапінського підводять до висновку, що п’єси «добре знаного в Україні та за кордоном художника та драматурга Леся Подерв’янського» і справді є невіддільною частиною «літературної України». Тобто, не радикальним розривом із попередньою епохою, а її остаточним виродженням, її, так би мовити, «не вибухом, а скавучанням». Останні п’єси збірки (особливо «Павлік Морозов» – найбільш «українська» за мовою й бурлескним стилем) ніби завершують традицію, яку Зеров колись назвав «котляревщиною» й подолання якої вважав невідкладним завданням української літератури.

Кожний революційний прорив, кожне «нове слово» в письменстві дають змогу нам, читачам, по-перше, впізнати себе і вжахнутися, а по-друге, відчути звільнення.

Як цього досягти? Критика здатна відповісти на це запитання хіба що «заднім числом», аналізуючи те, що вже зробили письменники. Але в нашому випадку можна зарані сказати, що вихід із кризи слід починати зі звільнення. Від страхів, нудьги та туги. Від важких та іржавих правил. Від героїв нашого часу. А, головне, від власних глистів.

Збірка Леся Подерв’янського кінчається словами «в жахливій тиші страшно падають віковічні дерева».

Коли після першої світової війни американська література переживала гостру кризу, Едвард Е. Каммінґз в одному зі своїх віршів запропонував наївний, але надійний вихід. «Чуєш, – писав поет, – тут, поруч із нами, цілий прекрасний світ. Гайда!»

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!