Михайло Мінаков
Вересень 2013

Рамки пострадянської демодернізації

Алєксандр Еткінд використав цей термін для опису соціяльних змін у російському суспільстві (стаття «Петромачо, або Механізми демодернізації у ресурсній державі»). Еткіндова гіпотеза полягає в тому, що демодернізація походить зі «структурних проблем ресурсної держави». Політичні системи, засновані на експлуатації природних ресурсів, невідворотно ведуть до корупції верхів і здичавіння низів. Оскільки в нафто-газовій системі головною фігурою є охоронець, а основна загроза – тероризм, то країну очолюють вихідці з системи безпеки. В деталях та арґументах із сучасної російської економіки, політики, літератури та кіна Алєксандр Еткінд, на мою думку, правий. Однак фокусування винятково на російському матеріялі призвело до невиправданої універсалізації російської моделі. Демодернізація – процес, який відбувається в різних пострадянських країнах, а тому потребує уваги до тамтешніх соціяльно-економічних і політичних процесів. Перш ніж детально розглянути, що таке демодернізація та як вона відбувається, важливо вказати, що це почасти некерований культурний процес, почасти цілеспрямована стратегія владних еліт на знищення межі між приватним і публічним. Саме цей припис порушує структурну цілісність модерного суспільства і уможливлює відтворення неотрадиціоналістичних державних утворень. Демодернізація в країнах Центральної Азії, Південного Кавказу чи Західної Евразії відбувається зі своїм «національним колоритом», однак має спільну рису: узасадничення таких суспільно-економічних відносин, де леґітимним є обстоювати приватний інтерес публічними засобами, а публічні інтереси – приватними. Саме тому корупція – тобто використання публічних інструментів для приватного збагачення – стає нормою. А оформлюється ця норма новими способами взаємодії людей, малих та великих груп, які нагадують то феодальні, то племенні, то ще інші взаємини.

3 Історія модернізації – це історія спроб, зривів і нових спроб утілення сучасного суспільства з його освітою, економікою та політикою і з його принциповим поділом всіх інтересів та способів їх обстоювання на приватні і публічні. Історія модернізації на наших теренах сповнена трагічних довгих зривів і нечастих драматичних успіхів. Наша історія модернізації протікала від революції до контрреволюції, від реформ до застою, породжуючи девіянтні моделі модерну. До таких девіяцій варто зарахувати і реформи обох імператорів Алєксандрів (як створення бюрократій при намаганні зберегти моноліти традиційного режиму влади), і більшовизм (як специфічний модернізаційно-емансипативний рух, заснований на утопічному прочитанні марксизму), і сталінський тоталітаризм (як тоталізація публічного із мінімізацією приватного), і радянський посттоталітаризм Хрущова і Брєжнєва (як суперечливі модернізації після тоталітарної травми), і запізнілі експерименти пострадянського націєтворення 1990-х (як «модернізації-в-минуле»). Вже у другій половині XX століття стало зрозуміло, що наявні модерні проєкти тріщать по швах. Накопичені суперечності між раціональним принципом та ірраціональним його застосуванням, між універсальним гуманізмом та колективною реакцією, загальнораціональною емансипацією та антигуманною технологією допровадили сучасність до кризи.

І ось у цей момент пострадянський простір постав як лабораторія глобальної історії з відпрацювання альтернативних сценаріїв демодернізації: від теоретичної розробки і до практичного втілення антимодерних моделей соціяльно-політичного устрою. 4 Нове варварство намагається наступити саме там, де плівка модерної цивілізації була занадто тонка. З енергією, гідною кращого застосування, пострадянські еліти витрачають на демодернізаційну творчість швидковитратний ресурс часу своїх суспільств. У культурах Росії, України, Казахстану й інших колишніх радянських країн девіянтна модернізація СРСР невиправно зруйнувала традиційні уклади життя. В арсеналі тоталітарної модерности були й демоциди, й переселення людських мас, і пришвидшена урбанізація, і централізація економіки зі знищенням простору для підприємництва. Культурний життєсвіт початку і кінця XX століття відрізняються як два чужі, ба навіть несумісні світи. Нинішні демодернізаційні проєкти часто спрямовано на ілюзорне «відтворення», а реалістично – витворення нових «традицій», сплаву ідеології та політико-правових охоронних режимів, заснованих на неможливості індивіда зреалізувати свої права та приписуванні права мовним висловам на кшталт «нація», «народ», «мова», «покоління героїв-пращурів», «стародавні традиції» тощо.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!