Михайло Мінаков
Вересень 2013

Рамки пострадянської демодернізації

Ледь переживши радикальне «танення» твердині традиції, людність Західної Евразії потрапила в нові тектонічні культурні процеси. Досягнута такою дорогою ціною, наша рідинна модерність почала братися згустками неотрадиціоналізму. Одні пострадянські народи рвонули в етнонаціоналізм, засновуючи держави на крихкому фундаменті трайбалізму. Інші увірували в імперіялізм, спалюючи ресурси на неефективні інтеґраційні проєкти. Треті, з різнорідним населенням, затиснутим у радянських адміністративних межах, намагаються побудувати режими, що містять у собі елементи від цивільного націоналізму до теократії. І всі намагаються знайти «коріння» себе теперішнього в минулому, винаходячи «свою традицію». Мислення в термінах майбутнього тут – надзусилля, відкрите марґіналізованим одиницям. Ці великі культурні зрушення помітні у науково-освітній сфері, що є ключовою для Модерну. Наука й освіта стали простором реалізації радикальних форм демодернізації. Перетворення вчителів у багатомільйонний клас «клієнтів-бюджетників», закабалення вузівських викладачів «горловими годинами» та практиками покори під назвою «академічна звітність», корупційно-анігілятивні «реформи» Академій наук, скасування науки як індустрії знання та мільярдні інвестиції громадської довіри і грошей у лженауки (від парапсихології до геополітики) – це все події одного демодернізаційного ряду подій. І тут суспільство та владні еліти діють разом, просякнуті повстанськими «структурами інтимности» (за висловом Ричарда Сенета). Ключові для модернізації інститути критичного мислення щораз більше втрачають суспільну підтримку.

Стаючи несамостійними і продукуючи клієнтів державних ідеологій, нові пострадянські держави виявляються не в змозі змінити і свої політичні режими. Публічне застосування розуму в модерних політичних режимах вело до класичного поділу влади на окремі гілки. Те саме було причиною створення професійних державних управлінців, які були частиною раціонально облаштованих бюрократичних інституцій, відокремлених від політичної сфери. Публічна політика також здобула особливе кадрове забезпечення людьми зі специфічними навичками конкуренції та ухвалення рішень. Різнорідні культурні простори систематизованих держав організувалися у федерації чи управлінські структури із самоврядними місцевими громадами. У такий спосіб поставали владні системи з такими механізмами внутрішнього контролю, які дозволяли б громадянам і малим групам реалізувати свої політичні й економічні права. Якщо логіка громадських прав і свобод вимагає подрібнення та підзвітности структур публічної влади, то пострадянські демодернізаційні моделі спрямовано на протилежне: гілки влади зливаються у вертикалі. Внаслідок цього злиття гілками влади стають, цитуючи нещодавнє відверте інтерв’ю Бориса Колеснікова «Українській правді», «міліція, прокурори та судді». Тобто правоохоронні інститути перетворюються на інструмент поневолення. Бюрократи контролюють несамостійні місцеві громади, а власники великих корпорацій перерозподіляють у своїх інтересах блага між клієнтами-населенням. Фактично, бюрократи стають власниками, власники здобувають державні пости. Влада і власність стають нерозривними. І ця нерозривність потребує леґітимації. Систему пострадянської влади влаштовано так, щоби принцип функціонування права, а також особистої чи колективної автономії, було зведено до мінімуму.

Економіка за демодернізованої системи влади зазнає «загустіння», витворюючи великі неповороткі повільні інституції. Модерне підприємництво загнано в малозначущий уклад, а державні корпорації – або й приватні, але створені з метою паразитування на бюджеті та державному майні – стають основним каналом отримання і перерозподілу благ. Одержувачі благ, нездатні до самозайнятости, – це сформовані клієнти, напівзалежні, атомізовані суб’єкти, які не відчувають великої потреби у громадських та економічних правах. Культури нового зачарування набувають на просторах Західної Евразії дедалі більшої вагомости. Пострадянські лідери, щоб забезпечити взаємну підтримку своїх режимів, потребують простих форм інтеґрації. Їм важливо не допустити появи успішних альтернатив демодернізаційним проєктам суспільно-економічно-політичного розвитку. Саме цій меті й має служити Митний союз, який наразі об’єднує Росію, Казахстан, Білорусь і (поки що в процесі приєднання) Вірменію. Народжені в барлозі Біловезької пущі, пострадянські режими еволюціонували до поширення на всю тайґу від Валдаю до Владивостока. Така еволюція потребує й автократичного інтернаціоналу – Тайожного (себто Таможенного) союзу.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!