Володимир Кампо
Серпень 2016

Референдна демократія в Україні: історія і перспективи

Іванові Михайловичу Дзюбі присвячується

Після неоднозначних результатів цьогорічних референдумів у Нідерландах (з питання ратифікації Угоди про асоціяцію України з Европейським Союзом та у Великій Британії — про її вихід із ЕС) інтерес европейців, зокрема й українців, до референдної демократії суттєво зріс і став чинником реальної політики.

У незалежній Україні маємо непростий 25-річний досвід функціонування референдної демократії — зі злетами і падіннями та спробами використати референдуми в політичних іграх. Цей досвід потребує глибокого вивчення, причому і його реальний зміст, і «втрачені можливості» — процеси, що мають прихований (латентний) характер.

Після Революції Гідности майбутнє референдної демократії може бути лише проевропейським, оскільки Україна офіційно обрала курс евроінтеґрації. Країні потрібна европейська модель такої демократії, що задовольнила би потреби і запити громадянського суспільства. Воно ж сьогодні гостро реаґує на спроби будьяких сил обмежити права народу як єдиного джерела влади в державі, що встановлено статтею 5 Конституції України.

Основою для перезавантаження референдної демократії насамперед мають стати конституційні положення про европейські спільні демократичні цінності (ЕСДЦ), тобто про гідність і права людини, верховенство права та конституційну демократію, що тією чи іншою мірою закріплено у статтях 3 і 8 та в розділах ІІ та ІІІ Конституції України.

Помаранчева революція, а також Революція Гідности дещо «відтіснили» референдну демократію на другий план. Фактично ці революції виконали «роботу», яку, можливо, належало зробити декільком референдумам. Що ж стосується ЕСДЦ, то сьогодні вони мають доволі широку громадську підтримку, але до їх системного впровадження в Україні ще далеко. Тому перезавантаження референдної демократії на основі ЕСДЦ — дуже непроста річ. Але його необхідність уже усвідомлює принаймні проґресивна частина українського політичного класу, що нарощує реформаторські зусилля. Питання лише в тому, як це здійснити ефективніше.

Історія

Як відомо, історія вчить того, що нічого не вчить. Те саме можна сказати і про історію референдної демократії в Україні. Після буму початку 1990-х вона відійшла на другий план і сьогодні переживає глибоку політико-правову кризу. Бракує лідерів европейського штибу, сучасного законодавства про всеукраїнський референдум, що спиралося б на ЕСДЦ, а також нової конституційної доктрини.

Історія української референдної демократії бере початок із всесоюзного референдуму 17 березня 1991 року про збереження так званого «оновленого» СРСР. Тоді влада УРСР додала до союзного ще й республіканський бюлетень із запитанням для українців: «Чи згодні Ви з тим, що Україна повинна бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на основі Декларації про державний суверенітет України?» (Декларацію Верховна Рада УРСР ухвалила ще 16 липня 1990 року).

Після проголошення незалежности України розпочався новий етап. 1 грудня 1991 року за ініціятивою Верховної Ради України (далі — парламент) було проведено перший всеукраїнський референдум, що затвердив Акт проголошення незалежности України від 24 серпня 1991 року. Цей референдум мав не тільки важливе конституційно-правове, але й суспільно-політичне значення: з’явилися перші ознаки нової політичної нації, що обрала демократичне майбутнє.

Другий референдум відбувся 16 квітня 2000 року за народною ініціятивою. На ньому було затверджено чотири питання щодо подальшого реформування Конституції України 1996 року. Конституційний Суд України визнав рішення референдуму обов’язковим для парламенту. Проте парламент фактично відмовився імплементувати в текст...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!