Ігор Семиволос, Олександр Богомолов
Листопад 2008

Розморожені напівсуверенності

Наприкінці 1980-х років, коли Радянський Союз уже хитався під дедалі потужнішим натиском національних рухів у республіках, мій приятель, напівукраїнець-напівтаджик, розповів мені бувальщину. Під час служби в радянській армії він, студент історичного факультету, якого призвали до війська після першого курсу інституту, вирішив ознайомити своїх однокровців з історією Таджикистану. Не оминув він у розповіді й першої таджицької держави Саманідів, яка проіснувала понад сто років і впала у 999 році від ударів кочових тюрків. А наступного дня побачив, як один із його слухачів ударив солдата з характерними тюркськими рисами. «Що він тобі зробив?» – запитав його мій товариш. «Та вони ж занапастили нашу країну!» – гаряче відповів таджик. «Так коли ж це було!» – «Але ж я тільки вчора про це дізнався». Тоді, наприкінці 1980-х, це видавалося курйозом, але не минуло й року, як безневинні, здавалося б, культурологічні й історіософські суперечки вірменської та азербайджанської інтеліґенції навколо проблеми Нагірного Карабаху стали ідеологією збройного конфлікту. Найпопулярніші тоді (як, власне, й тепер) теми «автохтонности» й «первородства» ставали потужною мобілізаційною силою місцевих етнонаціоналізмів.

На думку грузинського політолога Алєксандра Ронделі, народи Кавказу виявилися не зовсім готові до незалежности після розпаду СРСР. Парадоксально, зауважує він, але коротка незалежність Грузії, Азербайджану та Вірменії 1918–1921 років була органічніша, ніж здобуття незалежности в 1991 році, після понад сімдесятирічного комуністичного правління1. Руйнація звичної ієрархії радянських міжетнічних відносин2, спалах етнічного націоналізму та політичної архаїки підважили сподівання батьків-засновників національно-демократичних рухів на швидке формування засад громадянського суспільства та модернізацію на Південному Кавказі. Політична нестабільність, хиткість інститутів влади, сепаратизм і громадянські війни перетворили реґіон на один із найнестабільніших у світі. Три із чотирьох невизнаних квазидержавних утворень на пострадянському просторі – Нагірний Карабах, Абхазія та Південна Осетія – розташовані в цьому реґіоні.

Більшість пострадянських конфліктів розпочиналися з повернення до образів минулого. Образно кажучи, концепт «світлого майбутнього» в його радянській упаковці ідеологи етнонаціоналізмів замінили на «світле минуле», повернення до «золотої доби». Проявом таких пошуків на Кавказі стало виникнення та розвиток провладних і почасти громадських об’єднань, які активно «відновлювали», а точніше, перевинаходили середньовічні за суттю політико-правові та соціяльні поняття. Замість розвитку інститутів громадянського суспільства та політичної конкуренції помітну роль у суспільно-політичних процесах кінця 1980-х – початку 1990-х років почали відігравати не правові, а кланові механізми. Набули неабиякого поширення такі явища, як кланова солідарність, реґіоналізм. Своєю чергою, іституалізація етнічности, що відбувалась у радянський період, створила передумови для формування самостійних і замкнених етнонаціональних еліт, головними метами яких стало зберегти й відтворити звичний стан речей, захистити свій простір від зовнішніх зазіхань. Відтак ці еліти сприймали спроби модернізації здебільшого як загрозу руйнування звичного соціального ладу.

Сьогоднішній Кавказ є конґломератним суспільством, де модерність і традиціоналізм співіснують, взаємно доповнюючи одне одного, і саме в цих умовах реалізується проєкт розбудови держави та націотворення. На думку Алєксєя Боґатурова й Андрєя...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!