Остап Сливинський
Березень 2006

Розмови з постапокаліптичними ангелами

Цілком можливо, що в містах, які ми бачимо уві сні, ми вже ніколи не побуваємо, і одна з вищих інстанцій просто турбується про те, щоб ми побачили їх хоча б у такому оніричному світлі, у мерехтливому кінематографі сну. Протягом останніх років я змарнував кілька оказій поїхати до Харкова, а невдовзі по тому він мені приснився – сумна послідовність подій. Я бачив його в присмерках, чи, може, то була пора перед світанком – таким буває перше бачення багатьох міст через специфіку залізничних розкладів, – порожнім, ніби навмисно очищеним від людей, як на старих ретушованих поштівках. Пахло розмоченими у воді фруктами – запах, який протягом цілої ночі зберігають зачинені базарні ятки. Мене було забезпечено мапою (може, подбали ті-таки вищі інстанції, що займаються організацією оніричних мандрівок), нею, проте, було досить важко користуватися: там значилися винятково якісь гаї, вершини з зазначенням висот та ізолініями, розгалуження рік, тобто, ландшафт аж ніяк не урбаністичний. Можливо, мапа була застаріла.

Хтось казав мені, що, пересуваючись Харковом без досвідченого і рідкісно обізнаного провідника, можна нічого не побачити. Можна змарнувати шмат часу, пересуваючись поміж сірими сталінськими фасадами з ознаками вродженого елефантіязису і вічно недовершеними декораціями царського квазикласицизму. Лише запахи і небо будуть сотнями знаних їм способів натякати на те, що ти шукаєш. Письмо місць, заради яких ти приїдеш (якщо приїдеш), – невидне; лише подекуди воно проступає у формі меморіяльних таблиць тощо. Все інше – давно заховане за дверима, у які врізано нові замки, вкрите білою фарбою, наповнене іншою музикою; тривога змінилася нудьгою, пам’ять, завдяки якій міста не сходять зі своїх місць, розділена на сотні окремих комунальних кімнаток і заселена новими мешканцями. «Цей окупований Харків» (але ким? і коли? і котру з окупацій слід вважати такою?) закритий і твердий, як недозрілий горіх; є, проте, й чорний хід, відчинений навіть у святий час обідньої перерви, на яку зачиняються майже всі установи й крамниці у моїй країні. Принаймні кілька десятків людей зможуть його показати.

«Судячи з ландшафтів, саме тут (у Харкові. – О.С.) мали б народитися панк-музика, поезія відчаю та пролетарська меланхолія», – пише Юрій Андрухович. І воно все народжувалося, в різний час і від різних батьків, потім спаровуючись абиде і абияк, на пляжах, в підсобках профтехучилищ і в темних запліччях барів, витворюючи несамовитий ф’южн, від якого макітриться голова і пересихає в гортані, як від легких наркотиків місцевого виробництва. Все це розросталося й зріло, як великий коренеплід, поволі розпираючи горщик; цирозна старість Системи збіглася в часі з зухвалою юністю цієї дивовижної субкультури, зрілішання й старіння завжди цинічно стимулюють одне одного, а тому з тріщин харківського асфальту швидко вибилося щось, якась цілковито нова флора, якісь «дерева, що ростуть просто з нічого». А проте, щось уже було.

Були бурхливі 20-ті, коли Харків справді був культурною столицею, хай навіть «України трудової» та ще й «мітичної». Ось перед нами півтора десятиліття, до початку задушливих 30-х – короткий період необмеженої, анархічної свободи, якого цьому місту вистачило, аби спромогтися на вибухову самореалізацію, породжуючи явище українського аванґарду. Якийсь з харківських хідників мусить зберігати пам’ять про увічнену однойменним альманахом «розмову трьох», трьох поетів-панфутуристів – Ґео Шкурупія, Миколи «Ніка» Бажана й Михайля Семенка, «ватажка лівих поетів нашої Країни», за висловом ще одного з панфутуристського ґрона – Юрія Яновського. Така розмова мабуть-таки відбулася на одному з тих хідників, що зараз, в принципі, не так уже й важливо. Важливіше те, що жодне інше українське місто, навіть Київ, який тоді теж «нуртував футуризмом», не змогло б витворити такої відміни культури. Серце цього міста, схоже на велетенську парову турбіну, рухало емоціями й уявою, провокувало, домагалося мистецького скандалу й множило його, як...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!