Олександр Винников
Вересень 2001

«Ринок ідей» і цензура в Україні

1.

Аналізуючи сучасний стан відносин між українськими засобами масової інформації та можновладцями, дедалі більше переконуєшся, що в історії Європи вже було щось подібне. Був собі режим, який спромігся зберегти леґітимного провідника держави і виборний (бодай олігархічний) коаліційний парламент. Був режим, який широко визнавали ззовні за «найменше зло» для демократії, ба навіть найприйнятнішу для громадян тієї країни форму демократії. Був режим, який дотримувався нейтралітету щодо расових і релігійних питань. Цей режим за двадцять років засудив до страти аж дев’ятьох опозиціонерів, і то формально за кримінальні, а не політичні злочини. Цей режим неохоче витрачав народні кошти на будівництво нових в’язниць, а тишком радив невдоволеним еміґрувати чимдалі або відпочити у засланні вглибині країни. Цей режим навіть запрошував галасливих «конструктивних опонентів» редаґувати й досі славетні енциклопедії.

Єдина відмінність у тому, що режим Муссоліні з пихою декларував себе як «тоталітарний», а теперішні українські можновладці доволі переймаються демократичним антуражем. Опозиціонери називають цей режим «авторитарним», коли не «ліберально-авторитарним», посилаючись на якісь формальні ознаки, але український чиновник, непохитно впевнений, що «тут усе наше» (себто підконтрольне), чхає на стилістичні нюанси і діє відповідно. Історичні паралелі – річ невдячна, та коли довелося спертися на багнети Старшого Брата, італійський ліберальний авторитаризм виявився вельми годним вдатися і до рішучіших акцій (на кшталт масових страт і депортацій). Але спочатку було слово... і, відповідно, цензура.

В цій статті йдеться про цензуру як вияв двох підходів до правового реґулювання в найширшому, глибинному розумінні, вияв двох філософій права. Перша з них уважає, що право є мірою дозволеності поведінки, і ця міра, принаймні в теорії, є єдиною для всіх, хто її використовує. Друга філософія добре знайома з підручників марксизму, за якими вчилися всі старші чиновники в Україні: право – це воля панівної соціальної групи (класу), і дозволено все, що корисне для здійснення цієї волі.

Головні проблеми, навколо яких традиційно зосереджуються суперечки про свободу слова, самовираження і – трохи вужче діяльності ЗМІ, стосуються якраз міри дозволеного втручання держави у вираження приватними особами ідей або оцінок як таких.

Першу проблему можна сформулювати так: чи є такі погляди або оцінки, вираження яких узагалі не варто дозволяти? А отже, навпаки, чи має держава право обмежувати вираження цих оцінок без огляду на їхні ймовірні шкідливі наслідки? Усталеною є квазізагальна згода, що розпалювання расової чи релігійної ворожнечі, а також пропаґанда війни та насильства гідні осуду незалежно від будь-яких інших обставин. Суперечливішим з огляду на право, але теж поширеним, є формальний осуд пропаґанди «непристойної» поведінки. Тобто треба не тільки утримуватися від підтримки певних поглядів і оцінок, а взагалі іґнорувати факт їхнього існування.

Встановлювати такі обмеження й санкції за їх порушення можуть світські закони та релігійні канони, статути панівних партій і неписані звичаї «політичної коректності» – це залежить від конкретних умов того чи того суспільства. В цьому контексті важливо, що й українські можновладці чітко висловили в Конституції та законах про інформацію згоду вважати деякі погляди та оцінки гідними безумовної правової заборони, а тих, хто їх висловлює, у кращому разі порушниками громадського порядку, в гіршому – «підривними елементами».

Друга проблема спричинена тим, що закритий судовий розгляд окремих справ, військові та дипломатичні таємниці тощо держава традиційно вважає своїми «заповідними зонами». Доступ до інформації про них звичайно обмежений, але вона може бути оприлюднена, коли її вже неможливо використати на шкоду державі або тим особам, чиї права держава захищає. Про оцінки тут зазвичай не йдеться, а існування такої...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!