Ярина Цимбал
Червень 2009

Секс і контекст

Біла книга кохання. Антологія української еротичної поезії. Упорядкування, передмова Івана Лучука; упорядкування, післямова Вікторії Стах, Тернопіль, 2008.

Сяйво білого тіла. Антологія української еротичної поезії. Упорядник Микола Сулима, Київ, 2008.

Антологія – непростий жанр, де так легко впасти в гріх суб’єктивности, тим паче коли це антологія еротичної поезії. Бо ж ніхто не знає, що воно таке – еротична поезія, і марна справа шукати хоч якесь офіційне означення у словниках та енциклопедіях. Як засвідчив нещодавній скандал довкола книжки Олеся Ульяненка «Жінка моєї мрії», сакральним знанням володіє тільки Комісія з питань захисту суспільної моралі. Тепер усім достеменно відомо, що продукція еротичного характеру, зокрема й еротична поезія, «має на меті досягнення естетичного ефекту, зорієнтована на доросле населення і не збуджує в авдиторії нижчі інстинкти, не є образливою». Мабуть, дві антології еротичної поезії – «Біла книга кохання» та «Сяйво білого тіла», що вийшли слідом одна за одною впродовж останнього літа, – націлені на різний естетичний ефект, бо вони нагадують інь і янь.

Книжечка «Сяйво білого тіла» всупереч своїй назві чорна, маленька, «інтимна», помальована на кожній сторінці рожевими оголеними жіночими тілами на тлі дивовижних квітів і фруктів. Подекуди вірші грайливо надруковано просто на грудях чи сідницях. Чоловічих торсів і фалосів годі шукати: певно, художника/художницю вони не збуджують і не вважаються еротичними. Заквітчана закарлюка на обкладинці нагадує чи то спотворену літеру М, чи то фігуру в колінно-ліктевій позі, а попросту кажучи – рачки.

«Біла книга кохання» таки справді біла. Це ґросбух великого формату й не меншого засягу. У передмові співупорядник Іван Лучук гордо повідомляє: «“Біла книга кохання” презентує триста тринадцять творів сто сорока одного автора». Обкладинку прикрашає «трипільська» керамічна фігурка нахмуреної жінки між двома кіньми.

Крім білого кольору в назві та однакового підзаголовку «антологія української еротичної поезії», в обох книжках є ще кілька спільних поетів і віршів. Але, на відміну від «Сяйва білого тіла», «Білу книгу кохання» супроводжують перед- і післямова, у яких, власне, й розкрито суть і задум цієї поетичної підбірки. Звісно, упорядники обох антологій не претендують ні на вичерпність, ані на академізм. Хоча академічна антологія еротичної поезії прозвучала би як вибух, не менший, ніж академічна історія української літератури.

«Біла книга кохання» – це антологія однієї містифікації, загалом забутої вже Мстислави Чайки – дитяти буремних постперебудовних років. З одного боку, завдяки оцій «моногамності» антологія могла стати унікальним явищем в українській літературі, з іншого боку, «зацикленість» на одному явищі зіграла для книжки свою підступну роль.

Чайку вигадала, створила і талановито розіграла Вікторія Стах. Це було на самісінькому початку 90-х, коли конав у передсмертних судомах СРСР і враз з’ясувалося, що секс у нас таки є. Ба більше, офіційно схвалювана радянська сексофобія миттєво переросла в небачених масштабів сексоманію, яку вершинно втілювала газета «СпидИнфо». Якщо, за спогадами самої Стах, київська обласна комсомольська газета «Молода гвардія» лише вряди-годи друкувала «Кама Сутру», то літературний орган ЦК ЛКСМУ й СПУ журнал «Дніпро» не обмежився повною публікацією цієї пам’ятки з ілюстраціями, а реґулярно освічував молодь у питаннях статевої культури. Саме з «Дніпра», задовго до фальшиво відвертої Єлєни Ханґи – першої ластівки після Чайки сексуальної свободи, якою нині нікого не здивуєш, комсомольці дізнавалися про феляцію й кунілінґус. Не дивно, що 1990 року юна Вікторія Стах «просканувала» українську літературу і не знайшла там еротичної поезії, – у такому віці «сканер» здебільшого має невисоку резолюцію. Митці змагалися у розкутості й уседозволеності: доки Стах намірялася заповнити еротичну лакуну в поезії, співупорядник «Білої книги кохання» Іван Лучук спільно з друзями засновував журнал «Лель».

Вступна стаття «Дивосвіт української еротичної поезії» Івана Лучука – спроба накреслити панораму української поетичної еротики. Автор коротко, на дві сторінки, поминає фольклористів і збирачів, чиї записи народних сороміцьких пісень склали давно вже раритетну збірку «Бандурка» (упорядник Микола Сулима, 2001 рік). Не більше уваги заслужили й поети нового часу, що віддали шану еротиці. Ціле XX сторіччя – від Миколи Вороного до Тадея Карабовича – Лучук увібгав так само в дві сторінки. Зате далі розлого й ностальгійно автор розповідає про власну рубрику «Парнасленд» у львівській газеті, про появу в ній резонансних еротичних віршів Мстислави Чайки та продовження цієї історії, адже Чайка привела цілу купу «чаєнят»: наслідувачів, епігонів і побратимів. Лучук скромно хвалиться: «Не більша, але таки частина й автонімних, і псевдонімних авторів “Білої книги кохання” були гостями на Парнасленді». На десерт Лучук «умонтовує» свою «передмовку», написану «ще наприкінці 1991 року», бо без неї, виявляється, ніяк. Усе це нагадує радше саморекламу, бо «дивосвіт української еротичної поезії», яким він бачиться авторові до народження леґендарної Чайки, на диво обмежений, звужений і убогий.

Бажання упорядників розвінчати літературні міти і спростувати банальні штампи подекуди суперечить історичній правді. І, як на глум, це демонструє антологія «Сяйво білого тіла». Чи то упорядники «Білої книги кохання» не додивилися, чи то зіґнорували, але висновок про вірші Володимира Сосюри звучить анекдотично: «Цікава ситуація із Сосюрою: чи не найліричніший із ліриків еротику полишав десь поза кадром – або вчасно зупинявся, або ж хто його зна». Натомість у конкурентній антології подано аж 12 віршів Сосюри і таких, що ніхто не засумнівається в їхній еротичності, на відміну від одинокого і вельми сумнівного з погляду еротичности рядка «Любий мій, не треба...» в «Білій книзі кохання».

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!