Едмунд Фелпс
Лютий 2016

Що не так із економіками Заходу?

Що не так із економіками Заходу і з економічною наукою? Відповідь залежить від того, про яку економіку йдеться — хорошу чи справедливу. Багато хто у Західній Европі й США відчуває, що нашим економікам бракує справедливости, хоча погляди на справедливість дещо різняться. Одна група економістів, яку впродовж десятиліть очолював британський економіст Ентоні Аткінсон, уважає, що на Заході триває чергове Позолочене століття нерівности у рівнях доходів і добробуту. Послугуючись утилітаристськими поглядами Джеремі Бентама, вони пропонують розподіляти дохід від високозабезпечених до малозабезпечених, аж поки буде досягнуто максимальної «суми корисностей». Утім, питання в тому, чи враховує ця доктрина інтуїтивне відчуття того, що є справедливим.

Філософів упродовж цих десятиліть більше цікавили роботи американського філософа Джона Роулза. У книжці «Теорія справедливости» він обстоює принципову відмову від ідей Бентама: суть економічної справедливости полягає в розподілі «корисности», причому для нього це слово означає задоволення від споживання і дозвілля, а не суму цих корисностей. Ідеться про умови, за яких кожен учасник спричиняється до плодів суспільної економіки. На думку Роулза, справедливість змушує державу використовувати податки і субсидії для того, щоб наблизити зарплати низькооплачуваних працівників до оптимального рівня. Тож менш благополучні члени суспільства отримують максимально високу частку доходів від співпраці людей в економіці.

Між цими двома поглядами точиться боротьба. Бентамові погляди трансформувалися в корпоративістську ідею, що уряд держави має надавати підтримку у вигляді грошей, податкових пільг або безкоштовних послуг зацікавленим групам, які озвучують потребу: корпораціям, профспілкам або споживачам, — перш ніж більші пільги вважатимуться надто затратними. Після задоволення вимог різних зацікавлених груп у державній скарбниці залишилося мало коштів для низькооплачуваних працівників.

Погляди Роулза, щиро кажучи, знайшли мало підтримки серед законодавців. 1975 року в США ввели податковий залік за зароблений дохід. Але він переважно доповнює дохід матерів маленьких дітей із низькою зарплатою. Він ніяк не допомагає низькооплачуваним працівникам загалом і, певною мірою, насправді зменшує зарплату низькооплачуваних бездітних жінок і самотніх чоловіків. Декілька европейських країн витрачають значно більше, ніж США на субсидії заробітної платні, але статистичний аналіз не виявив суттєвого впливу на рівень зарплат чи безробіття.

Без ефективної політичної ініціятиви, яка сприяла би соціяльному просуванню менш забезпечених членів суспільства, ринкові коливання минулих чотирьох десятиліть — переважно спади продуктивности, які поширилися на Заході, і, звісно, глобалізація, що сприяла перенесенню значної частини низькооплачуваного виробництва в Азію, — і далі, не зустрівши опору, знижують рівень зайнятости й розмір заробітної платні низькооплачуваних професій. Цей спад коштував менш забезпеченим верствам населення не лише втрати доходу, але й втрати того, що економісти називають «залученням», — доступу до робочих місць із гідною роботою і зарплатнею, які дарують відчуття самоповаги. А залучення бракувало і без цього. У США давно бракує залучення темношкірих міських підлітків. У Франції подібною є ситуація з вихідцями із Північної Африки. На більшості території Европи було мало спроб залучити ромів.

Таке ослаблення економік Заходу — це ослаблення і економічної науки. Класична ідея політичної економіки полягала в тому, щоб дати рівневі зарплат просісти до рівня, визначеного ринком, а потім забезпечити всіх «захисною сіткою» «неґативного податку на прибуток», страхування на випадок безробіття, а також безкоштовної їжі, притулку, одягу і медичної допомоги. Така політика, навіть у випадку гуманного впровадження, хоча часто буває навпаки, не враховує головного. Якщо згадати історію Заходу після Ренесансу, стає зрозуміло, що чимало людей здавна мали бажання робити у житті ще щось, окрім просто споживати товари й розважатися. Вони прагнуть брати участь у житті громади, в якій зможуть узаємодіяти й розвиватися.

Панівна політична економія сліпа до самого поняття залучення. Вона не пропонує жодного засобу проти її нестачі. Моя монографія і збірник матеріялів конференції під моєю редакцією — одні з небагатьох наукових праць книжкового формату, в яких описано способи зарадити незалученню людей в економіку, у якій вони матимуть роботу, що приносить задоволення.

Тепер фахівці говорять про несправедливість іншого штибу. Працівники, які мають гідну роботу, вважають економіку несправедливою, оскільки вони або їхні діти майже не мають шансу піднятися на вищий щабель соціоекономічної драбини. А рух угору нині є значно складнішим. Навіть у Позолоченому віці чимало багатіїв піднялися із самого дна. (Відстань між щаблями була велика, проте на драбину все-таки піднімалися.) Почуття несправедливости народжується від відчуття нерівних переваг: ті, хто вище за нас, використовують свої зв’язки, аби залишитися на своєму місці або для того, щоб їхні діти змогли піти слідом за ними. Перешкоди для кар’єрного росту завжди ті самі: обмеження конкуренції, що їх встановили багатії, люди зі зв’язками, професійні асоціяції, профспілки та ґільдії.

Але правда в тому, що Роулзові зусилля підняти рівень зайнятости і зарплат низькооплачуваних працівників або прибрати незаслужені переваги не змогли б позбавити менш забезпечені верстви населення від найбільшого браку залучення з Роулзових часів. Сили спаду продуктивности і глобалізації були надто потужні. Ба більше, хоча несправедливість західних економік шокує, в них не варто вбачати основну причину спаду продуктивности і глобалізації. (Почнімо з того, що спад продуктивности в США розпочався в середині 1960-х років, а гостра втрата виробничих робочих місць на користь бідніших країн відбулася значно пізніше — від 1970-х до початку 1990-х років.) Слід враховувати глибші причини.

Хоча люди потребують справедливої економіки задля власної самоповаги й національної гордости (Роулз уважав справедливість за найголовнішу чесноту суспільства), справедливість — це ще не все, що людям потрібно від економіки. Їм потрібна настільки ж хороша, як і справедлива економіка. А впродовж декількох десятиліть західні економіки не дотягували до концепції «хорошої економіки», яка пропонує «хороше життя» або життя у «достатку», за означенням деяких гуманістів.

За поширеною думкою, хороше життя передбачає набуття майстерности в роботі й здобуття доступу до кращих умов або засобів для отримання винагороди: матеріяльної, на кшталт достатку, або нематеріяльної — ми називаємо її «успішністю». На думку гуманістів і філософів, хороше життя передбачає використання власної уяви, втілення творчих здібностей, здійснення захопливих подорожей у невідоме, а також вплив на світ — досвід, який я називаю «процвітанням». Ідеться про набуття досвіду, а не отримання матеріяльної винагороди, хоча матеріяльні вигоди можуть сприяти досягненню нематеріяльних цілей. За словами письменника Кабіра Сехгала, «Гроші — як кров. Без них ви не зможете вижити, але вони не становлять сенсу життя».

Як таке хороше життя може панувати в суспільстві? Історично, як я стверджую в книжці «Масове процвітання», успішність і процвітання почали переважати в ХІХ столітті, коли в Европі та США з’явилися динамічні економіки із потенціялом для створення власних інновацій. Відповідаючи на виклики і можливості економіки, яка постійно розвивалася, підприємливіші учасники заглиблювалися у вирішення нових проблем і подолання нових перешкод процесу впровадження нововведень: ці люди ставали «успішними». Запалені новим духом динамізму, учасники з новаторською жилкою постійно намагалися вигадувати нові способи виробництва речей чи нові речі для виробництва: ці люди «процвітали».

Що ж лежало в основі цього динамізму? Він виник унаслідок розвитку сприятливої культури. Культура досліджень, експериментів та інновацій в ХІХ столітті у Великій Британії і США, а згодом у Німеччині та Франції зросла на ґрунті індивідуалізму Ренесансу, віталізму епохи барока та експресіонізму романтичної епохи. Зважаючи на бурхливий розвиток поезії, музики і мистецтв у «креативному» секторі економіки, не викликає подиву те, що винахідливість розквітла і в інших галузях. Саме тоді Джордж Стефенсон винайшов залізницю з паровою тягою, а Джон Дир — сталевий плуг, який «порушив рівнини». Ісаак Зинґер розробив і вивів на ринок комерційну швейну машинку, Томас Едисон — фонограф, брати Люм’єр — кінематограф, а Флоренс Найтинґейл здійснила реорганізацію лікарень. За свідченням сучасників, інноваційність розквітла пишним цвітом, що було особливо очевидно в Америці. Під час туру Америкою 1858 року Авраам Лінкольн заявив, що вся країна відчуває «палке бажання — нестримне прагнення — до “нового”». Що зробило інноваційність у цих економіках такою потужною, то це те, що доступ до нього мали не лише еліти. Вона пронизувала все суспільство від менш до більш забезпечених верств населення. Люди звичайного походження мали змогу долучитися до інноваційного процесу великого і малого розмаху. Стефенсон був неписьменним, Дир — ковалем, Зинґер — машиністом, Едисон — незнатного роду. Інноваційні ідеї можуть виникати і в людей із пересічними здібностями. Як я писав у «Масовому процвітанні», «Навіть люди з нечисленними і скромними талантами <…> отримали досвід застосування власного розуму, щоб скористатися нагодою, вирішити проблему, знайти новий спосіб чи вигадати нову річ».

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!