Максим Карповець
Квітень 2013

Шум культури

– Ану тихіше, – сказала Ділсі. – Сьогодні вам не можна шуміти.

– А чому? – відповіла Кедді пошепки.

– Не можна – і все, – сказала Ділсі. – Настане час, дізнаєтеся чому.

Вільям Фолкнер, «Шум і шал».

 

Повсякденність переповнено шумом, що його розцінюють як щось загрозливе для нашої психіки. Складається враження, що все життя спрямовано на повну ізольованість від шуму, випрацювання все нових і нових стратегій подолання неприборканого хаосу. Особливо в цьому контексті здається дивним, коли люди слухають і роблять шум як повноцінну музику, сприймаючи його і насолоджуючись його мелодією. Якщо ж задуматися, то все XX століття постає як своєрідна консервація шуму та всіх його дивовижних, а часто й убивчих різновидів: починаючи від акварельних арабесок Кльода Дебюсі й аж до вбивання цвяхів у піяніно, як це роблять учасники рок-групи «Sonic Youth»; починаючи від епічних симфоній Ґустава Малєра і закінчуючи тривожними абстрактними творами Мортона Фельдмана. Відтак тут же множаться інші питання, зокрема про музику модернізму й постмодернізму (хоча цими поняттями далеко не вичерпується історія XX століття), проблему автора й авдиторії, елітарної та масової культури, а основне – питання про парадигмальну зміну культурних смислів, в основі якої шум відіграє основне значення. Відправним пунктом розмислів може бути думка про те, що шум стає новим порядком, символічним і реальним, далеким і близьким, у спектрі культурної ситуації XX століття, вбираючи в себе, як чорна діра, стильові особливості людського життя, а потім розсіюючи їх у мовчазній прірві хаосу.

У ще доволі актуальному бестселері Алекса Роса «Все решта – шум. Слухаючи XX століття» розгорнуто складну, неймовірно заплутану історію класичної музики минулого століття. Історію, що працює наче калейдоскоп, повсякчас змінюючи фокус щодо подій та людей, і цим розширює горизонт розуміння всього розмаїття культурних феноменів. Натомість у зовсім свіжій книжці «Послухай це» до канонізованих академічних фігур уже долучено інших персонажів, які теж мають стосунок до класики, але дуже посередній. В обох чималих текстах, несправедливо зіґнорованих в українському гуманітарному просторі, відомий музичний критик із «The New Yorker» і водночас історик культури намагається відповісти на доволі просте, однак досі актуальне запитання: як сприймати музику XX століття? Врешті, що об’єднує різні за змістом і формою музичні напрямки, стилі й феномени?

Питання, що непрямо виникають у розвідках Алекса Роса, стосуються не лише сфери класичної музики, адже переважно йдеться не тільки про дисгармонію в музиці, але й про шумові ефекти сучасного життя. Саме це ускладнює дефініцію шуму: його не можна виміряти, його неможливо вписати в якісь стереотипні схеми. Тим більше, шум не є раціональним поняттям чи явищем, тому всі наші спроби надати йому якоїсь логіки приречені на поразку. Тому-то і ми часто змушені звертатися до асоціятивного, літературного й узагалі метафоричного ряду, щоб підступитися до шуму культури і водночас культури шуму. Потрібна ремарка щодо нетотожности цих речей між собою: коли культуру шуму пов’язано з певними дискурсивними практиками, в основі яких лежить шум як специфічна організація (чи пак дослідження, як часто говориться у маніфестах апологетів «антимузики») звуків, то шум культури позбавлений цієї концептуальної цілісности. Інакше кажучи, якщо в першому випадку йдеться про внутрішні процеси в культурі, то в другому – радше про культуру як процес у своїй предметно-духовній єдності. Спробуймо з’ясувати природу шуму як неодмінного елементу культури й безпосередньо шум як продукт передусім активної людської діяльности, що сягла апогею в XX столітті.

Генеалогію шуму можна простежувати по-різному. З одного боку, шум – це результат інтенсивних урбанізаційних процесів, прискорення яких спостерігається у новочасній...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!