Ендрю Вілсон
Липень 2015

Сім смертних гріхів, або Сім причин, чому Европа неправильно розуміє російсько-українську кризу

Нещодавній Ризький саміт був типовим продуктом методу, породженого внутрішньою політикою ЕС, де часто єдиний спосіб вести справи — це нічого не робити, шукати компроміси і вносити незначні поправки у сподіванні змінити політику наступного разу.

Саміт також продемонстрував характерну для ЕС тенденцію ставлення до політики як до текстових удосконалень: більше зусиль було витрачено на перемовини щодо тексту підсумкової декларації, ніж на вироблення правильнішої всеохопної політики. Якщо враховувати масштаб нинішньої кризи, жоден із цих підходів не є адекватним. Наша група фахівців дивиться на ЕС із погляду східних партнерів, де я можу визначити щонайменше сім основоположних причин того, чому Европа так неправильно зрозуміла російсько-українську кризу.

1. Бюрократія: Европа правил

Почну неориґінально. Як красномовно написав мій колеґа Володимир Єрмоленко, цей конфлікт протиставляє «Европу правил» «Европі цінностей»:

Одна Европа — це Европа правил і норм, більш-менш позбавлених емоцій. Вона закінчується десь на кордоні між Німеччиною та Польщею. Це своєрідний европротестантизм, який утратив віру в европейську цивілізацію, але зберіг її мораль. Для нього европейська ідея перетворилася на моральний закон і набір процедур. Коли немає віри, абсолютом стають правила. Інша Европа — стихійна, емоційна, Европа віри. Це молода Европа, здебільшого колишній соцтабір, для якого Европа залишається візією, ідеалом та утопією.

Це важлива відмінність, яку можна розвинути з обох боків. Особисто я бачу чотири проблеми, пов’язані з «Европою правил». По-перше, стара Европа не може мислити за межами правил. В Европейському Союзі більше немає жодного ґрандіозного проєкту чи морального пориву. ЕС ховається за тернистим лісом acquis communautaire (зводу нормативноправових актів), який розробило попереднє покоління.

По-друге, заснований на правилах підхід Східного партнерства ґрунтується на фундаментальному нерозумінні того, як функціонують постсовєтські суспільства. Вони антивеберіянські. В основі ЕС лежить Веберове припущення, що раціональні й доброякісні бюрократії застосовують правила і що ці правила є кантіянськими — у тому сенсі, що вони універсальні і застосовуються неупереджено. Утім, у постсовєтських суспільствах «правила» є навмисно вибірковими. Закон навмисно непередбачуваний — це засіб покарати ворогів і винагородити друзів. Бюрократія — це синекура, спосіб стягувати ренту із беззахисної пастви. Коли урядові посади пропонуються з цінником, стає зрозуміло, що тут щось не так.

Тож пропозиція ЕС запровадити «більше правил» у рамках Східного партнерства не матиме сенсу, якщо не змінити політику на місцях, якщо не змінити передовсім місцеві держави й політичну культуру. ЕС має почати зі спроб зміцнити верховенство права, а не хаос бюрократії.

Якщо буде досягнуто переломного моменту в зміцненні верховенства права, правила можуть зупинити корупцію і хабарництво; якщо ж ні, правила, навпаки, можуть посилити їх. Дуже часто технократичний ухил Східного партнерства втілювався де факто у форму «автократичної модернізації». Партнерство з державами, які існують, через торгівлю і функціональні економічні реформи має на меті зміцнити ці держави, однак ризикує водночас зміцнити місцеві автократії.

По-третє, якщо правила ЕС розраховано на експорт, їх важко продати на конкурентному ринку, а також у таких державах, як Україна, де точиться війна і триває надзвичайно емоційна екзистенційна боротьба.

По-четверте, іноді правила виявляються нетривкими. ЕС припускає, що держави на кшталт України більш зацікавлені в декларуванні, ніж в імплементації, однак усе одно веде процес експортування правил. Цинічний підхід «для галочки » передбачає, що має значення лише схиляння колін перед правилами. Я не раз чув це у приватних розмовах на початку 2013 року: підпишімо Угоду про асоціяцію з Україною, але не очікуймо, що Янукович справді втілюватиме її.

Тож цілком очевидно, що не так зі Східним партнерством. Пропозиція правил і апарат перевірки відповідности цим правилам створили гігантські стосунки у форматі патрон-клієнт, донор-НДО. Східне партнерство звернено переважно на економіки та суспільства, і воно лише вдає, що здійснює системні трансформації. Воно, вочевидь, нездатне трансформувати державу, а саме в ній криється проблема. Східне партнерство виявилося неспроможним вплинути на вирішення ключових питань, зокрема перешкодити зміцненню авторитаризму за часів Януковича, не допустити того, щоб управління державою захопили два олігархи з укоріненими сферами впливу в Молдові, і запобігти політичним переслідуванням у Грузії.

2. Европа цінностей і Европа змінної географії

Хоча европейська політика сусідства поширюється і на Схід, і на Південь і формально не розділяється, Східне партнерство неявно визнає таку різницю. Вважається, що Схід, на відміну від Півдня, є частково, але не повністю европейським. Північні, західні й південні кордони Европи є більш-менш чіткими, немає певности лише щодо східного кордону. Приймаючи політику, яка ґрунтується на цінностях Копенгаґенських критеріїв, Схід має стати европейськішим. Тож проблема полягає в нестійких зобов’язаннях.

Цей розмитий і негерметичний східний кордон можна було б уважати за перевагу для шести країн Східного партнерства, однак припущення, на яких він ґрунтується, є тричі неправильними. Історично кордони Европи ніколи не були чітко окресленими в жодному напрямку. Впродовж історії всі европейські держави змінювали свою належність до Европи. До того ж Европа — це не лише вибір цінностей, але й історія та географія.

Версія «европейських цінностей» Евросоюзу є подвійно новою. Західна Европа ступила на шлях демократії лише 1945 року (а Іспанія, Португалія і Греція ще пізніше); вона сприйняла мультикультуралізм (поступово й далеко не повністю) лише після 1968 року.

Усі европейські держави — і на Сході, і на Заході — означують себе історично набагато раніше ніж 1945 року. Усім їм однаково притаманна історія мінливих, інструментальних і часто-густо опортуністських взаємин із Европою. Історично складалося так, що держави Східної Европи то були частиною Европи, то ні. Так само, як і решта европейських країн. Думка, що лише східний кордон Европи є невизначеним, суперечить історії. На півдні грекоримський світ винайшов ідею Середземномор’я. Той світ був протилежністю сьогоднішній Евро-Европі: замість протистояння ощадливої півночі і марнотратного півдня, відбувалося протистояння цивілізованого півдня та варварської півночі. Римляни нечасто переходили Рону чи Дунай, однак Чорне море було невилучною частиною їхнього світу. Тож у римському розумінні Румунія і Грузія були більш европейськими, ніж Німеччина й Польща. Скандинавії взагалі не було на карті. Часто Північ — це край цивілізації, як чудово відомо прихильникам «Гри престолів».

Держави Західної Европи, які мають вихід до Атлантичного океану, часто звертали погляди за межі Европи. На півночі й заході — переважно море, але у домодерному минулому море було радше мостом, а не бар’єром. Не лише Велика Британія має трансатлантичні інтереси й ідентичності, але й Іспанія, а в минулому — ще й Франція. Усе ще існують сильні підводні течії трансокеанського панкельтизму, а острівна географія Скандинавії сягає аж Мену.

Тож майже кожна европейська полюсна держава має три альтернативних ідентичности, а більші держави мають іще й четверту, постімперську ідентичність. Існують нативістські міти, які виокремлюють ті чи ті народи. Існують міти про спорідненість для створення альянсів: ідея Скандинавії, протистояння півночі і півдня, ідея «нової Европи», або протестантської Европи. Є також ідентичності, які пов’язують будь-який народ із Европою, але це можна зробити багатьма способами: народ як лідер або найкращий представник Европи, народ як межа або захисник Европи.

Вибір між ними залежить від обставин — і на заході, і на сході. Після майже повальної вестернізації за часів правління Саакашвілі від 2012 року в Грузію повернулися і нативістські, і русофільські погляди. Утім, цього не сталося в Балтійських державах. Одна з причин їхньої відносної успішности в інтеґрації до ЕС і НАТО полягає в тому, що історичними носіями ідеї русофільства були балтійські німці, яких там уже давно немає.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!