Ольга Купріян
Червень 2009

Слідом за поетичним словом

Іван Андрусяк, Писати мисліте, Київ: Факт, 2008.

Маріанна Кіяновська, Дещо щоденне, Київ: Факт, 2008.

Петро Мідянка, Ярмінок, Київ: Факт, 2008.

Мар’яна Савка, Бостон-джаз, Київ: Факт, 2008.

Дмитро Лазуткін, Бензин, Київ: Факт, 2008.

Остап Сливинський, М’яч у пітьмі, Київ: Критика, 2008.

Поезія, як і будь-який інший текст, народжується в класичному «трикутнику взаємин» між поетом, словом і читачем. Інша річ – кожен поет по-своєму ставиться до цих узаємин, і саме тому літературознавці мають право говорити про те, якою мірою автор передбачає або ж навмисне уникає свого читача. Торішні поетичні книжки дають змогу простежити кілька версій стосунків між поетом, поетичним словом і «Третім» – читачем, кілька принципово різних інтенцій письма.

Повернення предметного слова

Остання поетична книжка Івана Андрусяка «Писати мисліте» найперше ловить читача лінґвістичним «гачком» – на фонетичну, лексичну й найбільше – синтаксичну наживку. Вже потім, щойно читач звикне до стильової манери поета, помітно дивовижну предметність Андрусякової поетики, що напрочуд вдало поєднана із високою метафоричністю.

Іван Андрусяк повертає читача до предметного образу, навіть більше – в Андрусяка предметною є вже сама літера, а відповідно й вимовлене-написане слово. І назва книжки – «Писати мисліте» – не тільки відсилання до барокових мандрованих дяків, але й прямий натяк на тактильність, предметність літери: літера написана, а отже – зрима, ба навіть відчутна на дотик: «слова, тріскучі, як занози, / безсило упиваються в краї» [Андрусяк, 90]. Сплітаючи несподівані метафори, поет вельми ретельно ставиться до слова, адже слово служить упродовж віків: мандровані дяки, до яких апелює Андрусяк у книжці, використовували одні й ті самі лексеми і як слово Боже, і в сороміцьких і житейських піснях, і цей-таки словесний матеріял служить сьогоднішнім поетам, унаслідок чого слово знецінюється.

Андрусяк дуже дбає про форму, особливо синтаксис і лексику. Слово в його віршах стає предметним, і звідси – густа метафорика «Писати мисліте» («і злущуються душі, наче висівки, / з-під древка опівденного хреста» [60], «короткоствольний день, немов гілляка, / впивається в брунатні небеса» [98]), часто-густо незбагненні поетичні означення, новотвори, яскраві поетичні образи. Поет нерідко пориває зі старими валентностями слів, експериментуючи з новими, і цим самим повертає слово в широкому сенсі до життя. Все це – чисте очуднення в тому значенні, про яке йшлося Вікторові Шкловському.

Як свого часу неокласики, поет апелює до значущого культурного пласту – барока. Людина барока – переважно мандрованець, з одного боку – книжник, з другого – людина, яка щоразу бачить нові картинки, і, не маючи як їх утривалити в пам’яті (Мар’яна Савка у «Квітах цмину» й «Бостон-джазі» використовує з цією ж метою світлини), робить замітки-вірші, одночасно «пишучи мисліте», себто осмислюючи картину світу (адже в XVII столітті всі освічені люди називалися філософами). З цього погляду ліричного суб’єкта Андрусяка можна справедливо назвати бароковою людиною, яка рефлексує над побаченими тут-і-зараз або ж закарбованими в пам’яті картинками. Невипадково й те, що «Писати мисліте» просякнуте «духом» (чи – Духом?): тут усе «дихає», «вдихає», «видихає» – адже бароковий книжник водночас є і кліриком. Спостереження ліричного суб’єкта виливається то в предметну картинку-фреску, яка попри незвичне сплетіння метафор, навдивовижу зрима, образна, як, скажімо, у верлібрі, присвяченому Василеві Голобородьку:

 

ось і криниці позбігались до води

повагом п’ють

пошепки

 

визирають із неба рожеву хмарину

з білими пелюстками

на крилах

 

і бігає від гурту до гурту

мале криниченя

з журавликом на плечі

 

змахує дерев’яними крилами

зітхає дерев’яним дзьобом

[84]

І слово в Андрусяка двояке: воно саме себе проговорює, саме складається в метафори, і водночас воно свідоме того, що є речі непроговорювані, що мова і слово недосконалі, що вони ламаються об тютчевське «мысль изреченная есть ложь». Однак, навіть усвідомлюючи можливість того, що поетичне слово блукатиме манівцями й напевне схибить (адже навіть ретельно вималювані зримі образи Андрусяка є передусім метафоричними!), воно однаково має бути проговорене (чи прописане), себто має відбутися. Так і мандрований дяк, який незалежно від того, чи здобув якийсь харч за свої вірші, дає собі звіт: «за цілу зірку й вірші не зборов, / то мусиш далі пантрувати з віршами» [58]. Утім, предметне слово відбулося навіть у тому випадку, якщо його не проговорили вголос, воно відбувається в самому акті мислення; ба більше – слово може навіть «ламатися», «як тонке топорище», коли його намагаються виговорити тоді, коли це зайве. У такі моменти слова застряють ліричному суб’єктові в горлі: не час іще їх проговорити або ж проспівати, можна промовчати, адже «із тиші теж іноді / валує пара» [80], і з подивом читач відкриває для себе, що насправді все почалося не зі слова, а з того, що це слово відбулося незалежно від того, чи було воно озвучене голосом. Не втримаюся навести цей вірш повністю:

 

поезія народжується з того,

що випливає з уст Його й луною

між вигини земні перетікає,

із уст дерев через уста трави

передається пошепки. ти чуєш,

як радісно мовчать вони сьогодні –

це їм такі слова переказали,

якими тільки вмитися і жити –

бо для життя не треба більше слів

 

бо все воно народжується з того,

що недочуєш, чи недоказали,

чи просто приглушались у росі

іще тендітні кроки Немовляти,

і їх трава прийняла і обняла,

а ти ходив і витоптав траву,

 

і все слова вишукував – уривки,

окрушини словесні, насінини –

і все тулив їх, бідних, у рядки,

не чуючи при тім, що не словами

тобі Він каже: – Я усе скажу...

[107]

 

Зрештою, настане момент, коли слова знову відчують потребу бути проговореними, але тільки тоді, «коли їх наберуться повні груди, / тоді усіх і видихну нараз» [68]. Однак усе те, про що говорить поетичне слово, направду не потребує бути виголошеним «третьою стороною»: воно існує, воно відбулося без втручання поета, і навіть слово Боже – тільки метафора, бо все «відбулося» без звичної традиційної сполуки з літер.

Хтозна, можливо, з бароковим «незавершеним проєктом» пов’язана одна формальна особливість «Писати мисліте» – відсутність крапок у кінці кожної поезії (тільки подеколи є трикрапка). У кожному вірші – незавершеність, яку можна розуміти і як «частинку від цілого», і як неможливість остаточности в самих життєвих роздумах, спостереженнях, судженнях, адже й саме «мисліте» не можна виписати до кінця, воно графічно не має ні початкової, ні кінцевої точки. Автор переважно не дає остаточних, афористичних суджень, Андрусякова поезія в «Писати мисліте» не риторична, це – спостереження, вдалі метафори, несподіваний синтаксис і подеколи парадоксальні висновки: «кіна не буде: я вам не глядач / я вже тримаю палець на курку» [36].

Відтак автор у «Писати мисліте» нібито вчувається в окремих віршах (у звертаннях до дочок і до сина, у репліках до уявних співбесідників – чи то Ґурама Петріашвілі, чи то класиків Тараса Шевченка й Івана Франка, або ж навіть у транслітерованому вірші-перегуці із віршем Андрія Бондаря «Latynka»), однак цей авторський голос втрачається у голосі самого слова, предметного, зримого. Певно, від цієї предметности й породжується притаманний Андрусякові синтаксис, незалежний від мовних правил інверсований порядок слів і специфічна павзність, уповільнене читання. Поет усіма доступними йому засобами (численні тире, розриви рядків, несподівані метафори, новотвори, алітерації) будує вірш так, щоб читач раз по раз робив зупинку, осмислюючи смисл проговореного самим словом.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!