Григорій Грабович
Грудень 1997

Совєтизація української гуманістики. II. Ідеологія та культурний стиль

Книжки, які згадуються у цьому есе:

Георгий Почепцов. Тоталитарный человек. — Київ, 1994.

Мова тоталітарного суспільства, ред. Г. М. Яворська. — Київ, 1994.

Звіт про діяльність Академії Наук України у 1993 р. — Київ, 1994.

1.

Оглянувшись на історичний досвід1, можемо поставити питання руба і сказати, що «ідеологія», про яку йдеться, та сама «ідеологія», котра виявляла та увічнювала себе в історії та у текстах, очевидячки має два дуже різних рівні значення. Те, що говориться й пишеться, стосується зовнішнього змісту — загальноприйнятого, «такого, як треба» або, як тепер кажуть, віртуальної реальності. Саме в цьому сенсі у системі даної «ідеології» йдеться про «диктатуру пролетаріату» і «класову боротьбу», про «діалектичний матеріалізм» і «керівну роль партії», про економічний детермінізм і марксистсько-ленінську теорію невпинної боротьби «двох культур», «прогресивної» та «реакційної», у кожній національній культурі, про телеологію історії і т.д. й т. ін. Навіть якщо в усі ці догми справді вірили (а хтось мусив же в усе це вірити), то вони від того не ставали працюючими, реальними компонентами тієї реальної ідеології, котра розгорталася й творилася в сталінському середовищі. Бо інша ідеологія, «ідеологія” в глибшому й набагато суттєвішому значенні, стосувалася справжніх цінностей цього суспільства і реальної розстановки сил у ньому: ідеологія влади та авторитетів, умовних знаків та культури, яка мала лише номінальний, цілком умовний зв’язок з тією поверховою «ідеологією», про яку йшлося вище.

Точніше з’ясувати цей зв’язок між «ідеологією» сталінського суспільства та його справжньою ідеологією є завданням майбутніх дослідників. Проте вже тепер можна стверджувати, що цілком наївними є будь-які розмови про ідеологію (в загальноприйнятому, науковому значенні цього слова), коли йдеться про сталінську добу, тобто про тоталітарне, виключно насильницьке й небезпечне для людського життя середовище. Звичайно, ті люди, котрі з перших рук знали цю добу, тобто пережили її, або навіть і ті, хто тоді загинув, але лишив свій слід у вивченні цього питання, ще могли вести ці розмови про «ідеологію». Однак хіба не ясно вже з самих текстів — таких, як раніше цитований лист п’яти провідних академіків, — що ніякої «ідеології» в жодному об'єктивно мислимому сенсі слова не може мати людина, котра боїться за своє життя, намагається просто вижити і для цього ладна казати будь-що й клястися у будь-чому?

В Україні щодо цього маємо цілу низку очевидних прикладів. Так, у галузі літературної критики яскра­вий взірець справді ідеологічного перечитування класики — надзви­чайно агресивна марксистська інтер­претація творчості Тараса Шевченка Андрієм Річицьким, котрий пред­ставляє поета як речника «мужиць­кої філософії» та препролетарських цінностей2. Проте ця книжка вийш­ла друком ще 1923 року. Спочатку її було добре прийнято. Провідний критик-марксист В. Коряк розглядав цю книжку як провісницю «початку наукового вивчення Шевченка згідно з принципами марксистського аналізу». Але незабаром Річицького охарактеризував як «вульгаризатора» критик-немарксист Павло Филипович — і згодом ця оцінка була прийнята офіційною совєтською критикою. (Щодо самого Річицького, то він незабаром загинув у черговій чистці, разом із Коряком, Филиповичем та тисячами інших, і його ім'я було викреслено зі списку шевченкознавців). Однак під звину­вачення або, точніше, діагноз «вуль­гаризаторства» (чи, як прийнято було писати в совєтській критиці, «вульгарного соціологізму») об’єк­тивно підходить буквально кожна «радянська» критична студія, що претендує на «ідеологічне» прочи­тання літературного твору. (Насправді вони такими і є – і «соціо­логічними», й «вульгарними», особливо коли йдеться про історич­не охоплення літератури.) Усе питання лише в тому, хто має право судити, причому як у сталінську, так і в пізнішу добу всі знали точну відповідь на це питання. Одне слово, завдання всієї культурно-наукової піраміди, починаючи від «співця революції» Павла Тичини (чиє призначення академіком збіглося з початком його відвертого прислуж­ництва владі) і закінчуючи пересіч­ним істориком або критиком, зводи­лося до висловлення «ідеології» (адже весь зміст гуманістики потре­бував беззастережно ідеологічного тлумачення), а висловлення ідеоло­гії — до повторення положень та інструкцій, висунутих партією, — «партійної лінії», хоч би якою вона була на цей час. Однак два запитання лишаються все ж без відповідей: якою ж була ця «лінія» і як багато гнучкості було в її повсякчасних висловлюваннях?

Звичайно, партійна лінія містила в собі певні константи, навіть від­різнялася певною структурністю. З погляду реальних цілей (desiderata), ці константи є цілком очевидними й загальновизнаними: централізована влада, Держава — абсолютизована, звеличувана, обожнювана — та її втілення у межах відродженої Російської імперії; русоцентризм та русифікація як головний засіб збереження та розширення імперії.

Більше того, вимога тотального контролю і монолітно єдиної «ідео­логії», створення єдиного, тоталі­тарного духовного простору обо­в’язково призводить, з одного боку, до гіпертрофії ритуалу та символіки (так, наприклад, Георгій Почепцов відзначає постійно зростаючу роль річниць та ювілеїв, аж доки за Брежнєва країна вже майже щодня святкувала якесь свято3, а з другого боку – до галасливого й непохитного антиінтелектуалізму та антигуманіз­му. В науковій галузі це також трансформувалося у стійку антигуманітарну традицію, що особливо яскраво виявлялося в неросійському контексті, де «місцевим» культурам, а заодно й усьому, що стосується культури, чітко вказувалося друго­рядне місце. (Оскільки держава офіційно ґрунтувалася на російській культурі як об’єднуючій та формую­чій силі, вказана тенденція щодо російської культури всіляко приховувалася, однак ця культура на словах усіляко звеличувалася.) Натомість офіційно прославлялася техніка, хоч у цьому випадку приховувалася вже не тільки антигуманістична сутність режиму, а й його зростаюча неспроможність насправді опанувати новітні технології. Усі ці моменти увійшли до генетичного коду совєтської влади і з різними варіаціями відтворювалися до самого кінця існування системи.

Інший елемент, близько споріднений з вищезазначеними і також дуже впливовий у галузі гуманістики, — офіційна ксенофобія, демонізація Заходу й різні форми ізоляціонізму. Ця риса системи також існувала практично до кінця СССР.

Нарешті слід пригадати таку значиму парадигму, як «народність», і таку без кінця уславлювану цінність, як «народ», хоч для ідеології, що тут розглядається, вони очевидячки є: (а) заздалегідь даними, попередніми й більш ґрунтовними, аніж інші догмати, здебільшого статичні (крім того, якщо розглядати «народність» у ширших історичних масштабах, вона виявиться структурною опозицією обожнюваної держави); (б) риторичними, ба навіть демагогічними, спеціально вигаданими для того, аби леґітимізувати, з одного боку, контроль, а з другого — колоніальні стосунки центру та периферії, і (в) силою, способом мислення та історичною перспективою, що здатна модифікувати ідеологію та, особливо в умовах України, підірвати її (як у зовнішньому вияві, так і, насамперед, у її глибшому існуванні). Необхідні уточнення щодо цієї третьої, підривної функції даної ідеологеми я зроблю нижче.

Цілком очевидно, що центральною цінністю, метою й парадигмою сталіністської системи є російський імперіалізм. Особливо красномовним моментом є те, що ці базові ідеологічні позиції знайшли свій вираз і на рівні «теоретичних» маніфестів. Так, Ленін ще навіть до революції писав, що метою соціалізму є ліквідація відмінностей між націями4. У рамках цього завдання природа совєтизації гуманістики в Україні стає особливо ясною й зрозумілою.

Адміністративний апарат, спеці­ально створений для практичного забезпечення гегемонії центру над периферією, який сам для себе встановлював закони, вартий спе­ціальної уваги. Його характерними рисами є існування спеціальної централізованої інституції (вищої атестаційної комісії — ВАК) для присудження вчених ступенів; ви­моги щодо мови кандидатських і докторських дисертацій (обов'язко­во російська); вироблення пріори­тетів і спеціального розподілу науко­вих дисциплін (про це докладніше буде нижче); спеціальний екстратериторіальний статус для деяких інституцій (таких, скажімо, як Дніпропетровський університет, котрий звітувався тільки перед Москвою); жорсткий контроль над поїздками за кордон і контактами з Заходом; як прямий, так і непрямий контроль профілю публікацій, а головне — всієї мовної політики, що невпинно спрямовувалася в бік русифікації і повного, фактично колоніального, підпорядкування політичних, виробничих, культур­них та інтелектуальних ресурсів «національних республік».

Національна і зокрема мовна політика СССР неодноразово при­вертала увагу дослідників, і навряд чи я зможу тут підсумувати їхні матеріали та думки5. Для наших цілей досить зауважити, що це є та сама галузь, де виявляється най­більша спадкоємність між сталін­ською й постсталінською добою, і в такий спосіб підтверджується моє вихідне твердження про те, що сталінізм визначив основні суспільно-політичні риси СССР раз і назавжди, на всю його подальшу історію. Також дуже характерно й цілком закономірно, що найміцніша спроба русифікації мала місце у 1970-х роках та на початку 1980-х років як наслідок заяви Брежнєва на XXIV з’їзді партії в березні 1971 року про остаточне вирішення національ­ного питання та появу нової історичної спільноти — «радянсь­кого народу». Наслідки цього «оста­точного вирішення» для української культури не потребують коментарів. Ось лише факти за одним із новітніх джерел:

Між 1969 і 1980 роками загальна кількість журналів, що виходили українською мовою, знизилася з 46 до 19 відсотків; між 1958 і 1980 роками відсоток книжок, що виходили українською мовою, впав з 60 до 24.

Протягом 70-х – початку 80-х років українська мова була витіснена з театрів. Із семи Театрів Юного Глядача лише один Львівський театр був україномовний. З 50-ти театрів-студій, створених в Україні на початку 80-х років, тільки дві були українськими. Російсько­мовними були і всі театри музкомедії на Україні.

Кіно, яке совєтська влада ще з часів Леніна цілком слушно вважала найважливішим видом мистецтва із-за його впливу на масову аудиторію, ніколи, за рідкісними винятками, україно­мовним не було6.

Наслідки в освітній галузі були не менш суворі, причому на всіх рівнях. За офіційними даними Міністерства освіти, в 70-ті — на початку 80-х років у 4500 російсько­мовних школах України навчалося більше половини всіх учнів респуб­ліки і, що ще важливіше для нашої теми, все навчання у вищих та спе­ціальних закладах освіти відбува­лося російською — за винятком вив­чення деяких гуманітарних дисцип­лін (переважно в галузі україніс­тики) та викладання у деяких про­фесійно-технічних училищах7.

Красномовною деталлю цієї за­гальної картини є доля гуманістики: тут таке ж саме звуження, скорочен­ня і, якщо вжити чисто совєтський вислів, «безперспективність». Пер­ший показник — критична маса. Як­що у 1920-ті роки гуманістика, вклю­чаючи сюди й україністику, стано­вила найбільше відділення Академії наук, її цвіт та авангард, то в 90-ті (вже по отриманні Україною неза­лежності) лише 7,7% академіків і членів-кореспондентів Академії були представниками гуманітарних наук. Весь персонал гуманітарних інститутів Академії (включаючи допоміжний) становив 4,5% персо­налу всієї Академії, а загальний обсяг фінансування цих інститутів — відповідно 2,8% (1992 року) і 5% (1993 року) від загальних фондів Академії8. Слід зазначити, що на відділення фізико-технічних проб­лем матеріалів, тобто так звані інсти­тути зварювання (президент Акаде­мії Борис Патон є фахівцем у цій га­лузі та головою цього відділення) припадає 21,7% загального персо­налу Академії; самих лише акаде­міків і членів-кореспондентів там більше, ніж у всіх гуманітарних ін­ституціях, разом узятих.

І, нарешті, чи не найважливіше питання — фінанси. Оскільки за останні роки Україна пережила одну з найбільших у світі гіперінфляцій, голі цифри за роки останнього звіту — в мільярдах купонів — нічого нам не скажуть. Тому візьмемо пропорції. Так, 1992 року частина бюджетного фінансування відділен­ня історії, філософії та права становила 1,2% загального бюджету Академії, а відділення літератури, мови та мистецтва — відповідно 4%; 1993 року ці цифри становили відповідно 1,6% і 1%. Разом ці відділення отримали 2,8% 1992 і 5% 1993 рр. У ці ж самі роки Патонове відділення фізико-технічних проб­лем матеріалів отримало відповідно 27,6% і 19%9.

Так само показовий і профіль гуманістики. Скорочення, що роз­почалися в тридцяті роки, не тільки не припинилися, а й продовжилися. До кінця 1980-х років було скасовано цілі дисципліни — сходо­знавство, візантологію, вивчення національних меншостей України, майже всі історичні студії, не пов’язані з вивченням революційного руху (тобто революції 1905 року і так далі), а також базові філологічні науки — текстологію та джерелознавство. Ті дисципліни, вивчення яких тільки намічалося у двадцяті роки, фактично й досі тільки намічається: західноєвропейські студії, порівняльне літературознавство (компаративістика), не кажучи вже про сучасну теорію літератури і таке інше. Із незрозумілих причин була «викреслена» давньоруська література (тобто література ХІ-ХІV століть), що, хоч і мала широке побутування й багатющі традиції в Україні, проте була майже цілком «приписана» до російської культури, тобто фактично стала частиною русистики. Що ж до багатющої культури українського бароко, то вона майже повністю ігнорувалася дослідниками.

Натомість інтенсивно насаджувалася й культивувалися інша, вельми симптоматична, дослідницька парадигма — вивчення ролі і виливу фольклору на творчість того чи того письменника. Десятками продукувалися статті й книжки на зразок «N.N. і народна творчість».

Загальна схема інтелектуальної кастрації — цього найточнішого показника провінціалізації, а в ширшому сенсі — колоніалізму як такого — була, звичайно, цілісною та системною: вона лише віддзеркалювала ставлення і пріоритети «центру», його розуміння того, що є, а що не є «перспективним». Бо в "центрі” ніякої україністики взагалі не існувало! У московському інституті слов’янознавства та балканістики Академії наук СССР в останні роки совєтської доби (а втім, таке становище є характерним для всієї цієї доби від самого її початку) працювали фахівці з усіх слов’янських культур, крім української та білоруської. Це були місцеві теми — теми для провінції. Звичайно, це стосувалося всіх неросійських націй Совєтського Союзу. І треба сказати, що таке саме становище існує й сьогодні: у колишньому «центрі» все ще (за незначними виїмками) нема вартих розмови досліджень з україністики.

І нарешті — питання якості та «самоздійснюваного пророцтва» (бо, обезголовивши українську науку, «центр» може тепер спокійнісінько приписувати їй усілякі «безглуздя» і далі її маргіналізувати). Звичайно, на тлі 1920-х років, доби Грушевського, Кримського й Зерова, цілком очевидним є занепад якості української гуманістики пропорційно занепаду рівня її представництва та критичної маси. Проте, з цього погляду, досить важко судити про феномен у цілому — і то не тільки через брак місця й часу для обговорення кожного випадку окремо (без чого важко судити про якість наукових досліджень), а й тому, що це питання вимагає синтетичної оцінки, яка має складатися з вели­кого числа окремих факторів. Хоч про це говорити справді складно, слід, однак, визнати, що в останні десятиліття совєтської влади біль­шість старших дослідників (наприк­лад, літературознавців) проявляли майже повну фахову безпорад­ність — судячи хоч би за такими простими й об’єктивними критерія­ми, як володіння іноземними (зок­рема західними) мовами, знання теорії та методології аналізу тексту, загальної обізнаності в даній дис­ципліні тощо. Той, хто спробує за цими ж критеріями порівняти цих старших українських дослідників з їхніми молодшими колеґами не тіль­ки на Заході (чи в Польщі, чи в Росії), а й у самій Україні, неодмінно буде звинувачений у суб’єктивному підході. Щоб довести, що ніякого суб’єктивізму тут немає і що моє твердження загалом справедливе, я, замість наводити конкретні, занадто численні приклади, вкажу на одну загальну і непорушну звичку.

Йдеться про кількість та репре­зентативність джерел. Адже гуманістика передбачає певні наукові традиції, інтертекстуальність, участь у якій або ж відмежовування від якої є окремим та об’єктивним показни­ком якості. Відтак, якщо взяти переважну більшість українських совєтських літературознавчих сту­дій (я маю на увазі, наприклад, шевченкознавчі студії, що посідають центральне місце в українському літературознавчому каноні, а це, між іншим, передбачає їхню центральну, навіть міродайну, роль щодо мето­дології дослідження), то неважко знайти цілі монографії або чималі колективні збірки доповідей щоріч­них конференцій, де нема жодного(!) посилання на чужомовні, не росій­ські (ці, звісно, переважають) і не українські джерела. На жаль, це не виняток, а правило: відмежовування від широкого міжнародного перебігу ідей, від джерел є прямо пропор­ційним глибоко вкоріненій залеж­ності від російського посередництва, російського «вікна у світ». Треба зазначити, що наслідки такого стану речей дуже різноманітні і далеко не обмежуються сферою науки. Це свідчення не лише наукового комп­лексу неповноцінності, а й, безпе­речно, низького рівня загальної самооцінки10.

2.

Як бачимо, те, що розпочалося в сталінські 30-ті роки внаслідок терору й адміністративного тиску, стало тепер моделлю мислення й поведінки. Це, власне, й забезпечує досі спадковість совєтської системи: хоч терор і послабився, ідеологія залишилася культурним стилем. Звичайно, ця теза випливає з намі­ченого вище розрізнення «зовніш­нього» і «внутрішнього» рівнів ідео­логії. Тепер мусимо зосередитися на цьому глибшому, «внутрішньому» рівні, на екзистенційному вимірі ідеології, знайти її точку відліку, її «абсолютний нуль», її Lebenswelt. Ясно, що в такому разі ми повинні розглянути ідеологію як форму соціальної психології, як певні культурні парадигми, що сфор­мувалися під глибоким впливом історії та історичної травми.

Коротко можна визначити де­кілька способів відповіді на виклик доби або форм пристосування. Ма­буть, найелементарнішою і, в пев­ному сенсі, заздалегідь даною куль­турною моделлю виживання є попу­лізм («народництво»). Успадкована ще від ранньої фази сучасної доби, від етапу утворення нації (XIX сто­ліття), ця модель стала тим прокрустовим ложем, у яке поклали ук­раїнську культуру, відколи її роз­виток пішов за імперським культур­ним планом (тобто за вказаною «віч­ною» схемою: «N.N. та народна творчість»). Хоч її й штучно нав’я­зували, проте для декого вона могла стати формою самозахисту, а точ­ніше, притулком. Бо ж у традиціях початку XIX століття літературний стиль «котляревщини», тобто травес­тії й бурлеску, так само, як і «місцевий колорит», особливо ж «фольклорність» і простота, є функціональними. Вони дозволяють і передбачають покірливу поведінку, яка зменшує загрозу, але в той же час дає змогу тишком-нишком проводити власну лінію, ба навіть потрохи підривати встановлені авторитети й канони — скажімо, через гумор, сміх ніби над самим собою, а втім... (порівняйте це з певними особливостями поезії Павла Тичини, котрий, до речі, теж був академіком). Усе це, звичайно, ніякою мірою не можна вважати відкритою й явною науковою або академічною стратегією, проте в цьому була хоч якась захисна квазіакадемічна відповідь на скрутну ситуацію.

Так само функціональними й такими, що утворюють певні схеми квазікультурної поведінки, є різні форми мімікрії та адаптації. Як засоби виживання, вони також найменш конгруентні науковій етиці. Їхні типові ознаки в письмовій продукції — школярський схематизм, цитати замість думок, нудне пережовування давно відомого. Причини і наслідки цього явища ще потребують детального вивчення, проте вже зараз можна висунути припущення, що саме розквіт мімікрії та адаптації був одною з причин того, що в середовищі офіційної української науки було менше справжньої опозиції з різних питань наукової політики, ніж це було, скажімо, в науці російській.

Цим самим можна було б пояснити й відносно більшу відкритість української науки для наукового шарлатанства — приклад Лисенка тут є парадигматичним (хоч цей «академік» і не був гуманітарієм). Така припустимість не- або й антинауки в самому серці академічних структур є не лише виявом певного культурного синкретизму (чи, принаймні, більшої толерантності до такого синкретизму, ніж це можна подибати у структурованіших суспільствах), а й — свідченням серйозних вад самих цих структур (див. про це нижче). До того ж, указаний феномен має ще й суто колоніальну природу: якщо про свою репутацію «центр» завжди так чи сяк дбає, то серед «негрів» усяке «безобразіє» вважається загалом нормальним.

Резюмуючи сказане, зазначимо, що в тоталітарному оточенні «ідеологія» в її «внутрішньому», глибинному, ґрунтовному значенні — як горизонт пізнавання й сподівань, як герменевтичний Lebenswelt не може бути нічим іншим, як психологією або культурно обумовленим стилем контролю та пристосування до контролю. В ситуації внутрішньої нестабільності, коли людина змушена пристосовуватися до форм «перекрученої» або ж дисфункціональної реальності, коли (особливо в останні совєтські десятиліття) людина постійно відчуває пізна­вальний дискомфорт або просто абсурдність «пізнавальних” тверд­жень (скажімо, про те, що все совєтське є найкращим, а СССР — справжній рай), у науковому сере­довищі і в культурі загалом обов'яз­ково розвиваються ґрунтовні опози­ції, суперечності й тріщини. Одне слово — дихотомії.

3.

Першою з них, підсумовуючи заз­начене вище, можна назвати техні­зацію науково-академічного середо­вища в цілому та пов’язану з цим маргіналізацію гуманістики. Зв’язок між першим і другим поступово стає в Україні загальновизнаиим. Цей феномен, що отримав назву «патонізація», не був випадковим або непередбаченим, і має багато аспек­тів. Тут і знецінення гуманістики, і гіпертрофія прикладних наук, і насправді повна деінтелектуалізація (під виглядом технізації) науково-дослідницького істеблішменту зага­лом, та й просто колосальне зміщен­ня понять: як нещодавно зазначив один науковець (до речі, член президії Академії), «це ніби “Дженерал Моторз” та “Ай-Бі-Ем” пороби­лись відділеннями Американської Академії наук». І все це разом узяте є наслідком сталінізації української науки, тобто її тотального підпоряд­кування «центру», який потребував танків та електротурбін і не пот­ребував гуманістики (зокрема ук­раїнської!), що, власне, й спри­чинило її повну маргіналізацію примітивізацію.

Менш очевидною є суперечність, котра вже стала «нормальною» ри­сою культурного середовища й повсякденного життя, — майже повна гібридизація гуманітарного істеблішменту. Її, звичайно, було офіційно санкціоновано та сплано­вано в дусі базової (як «зовнішньої», так і «внутрішньої») ідеологеми зближення «інтелігенції» з «масами», з «народом». Зокрема це виявлялося у вже згаданих (і властивих лише для гуманістики) призначеннях людей академіками не на основі їхньої наукової діяльності, а лише тому, наприклад, що вони були популярними письменниками, як-от Тичина, Рильський, Олесь Гончар, Борис Олійник та інші. Це виявля­лося, далі, і в самій структурі інсти­туцій: наприклад, Спілка письмен­ників України є разом з Інститутом літератури Академії наук співзасновником і співвидавцем голов­ного академічного літературознав­чого журналу «Слово і час» (до 1990 року — «Радянське літературознавство»). Звичайно, таке співзасновництво не могло дати нічого іншого, крім зниження або «популяризації» рівня критичного дискурсу, що й досі є перманентною, структурною противагою академічному професіо­налізмові. Популізм відтак став частиною системи, інтеґральною частиною її коду, котрий виявляє­ться під цілою низкою масок, до яких, повторюю, і широка публіка, і більшість професіоналів (критики, літературознавці, викладачі літера­тури) звикли як до цілком «нормаль­них»: це і відступ від наукової норми викладу, і загальноприйнята по­блажливість до некомпетентності й низьких критеріїв наукової оцінки («Це ж, зрештою, система винна, що нас так погано навчено»), і змішу­вання науки з публіцистикою, і провінційна вузькість наукових обріїв, і майже тотальне ігнорування будь-яких мов, крім української та російської, тощо. Відтак не вважа­ється й досі курйозом стаття в науко­вому (?!) часописі, де оголошується про початок роботи над новою фунд­аментальною Шевченківською Ен­циклопедією і тут-таки висловлю­ється запрошення до читачів (оче­видно, всіх?) узяти участь у цій ро­боті11. Взагалі, дискурс гуманістики надто часто перехрещується з публі­цистикою й «розмовними жанрами», але вказування на це і сьогодні сприймається як щось недоречне, майже що непристойне: адже оче­видне є звичним і не потребує, щоб про нього нагадували.

Не дивно, що внаслідок цієї та інших прихованих форм приміти­візації гуманістка почала сприйма­тися, особливо в очах представників точних наук і технічної інтелігенції, як форма квазінауки, позначена хуторянством, публіцистичністю і раболіпництвом (якщо не прямою колаборацією з партійним апара­том). Безперечно, з усіх академічних дисциплін саме гуманітарні (особли­во в останні совєтські роки, але великою мірою й тепер) виглядають в очах суспільства чи не найбільш «совковими», тобто пережитими, низькопробними, фальшивими12. І ця настанова також, розуміється, потребує подальшого дослідження, особливо щодо періоду після здобуття Незалежності.

В усьому цьому криється глибока суспільна дефенсивність, почуття беззахисності і, навіть, комплекс неповноцінності. Адже жоден член суспільства насправді не може не знати або ігнорувати загальні суд­ження про свій клас, соціальну або фахову групу. Словом, звинувачен­ня на адресу гуманітаріїв у напів- (або квазі-) інтелектуалізмі, фахо­вій некомпетентності та неповно­цінності імплицитно визнаються, але ретельно замовчуються. Вислов­лювати такі речі можна лише непря­мо: «система винна», «це наша біда» або, як казав колишній президент Л. Кравчук із граничною прямотою й безвідповідальністю (бо ж хто як не він мав би брати на себе відпові­дальність за стан речей?!), «маємо те, що маємо». Однак ніхто, за деякими винятками, не дає прямих оцінок або просто розгорнутого дискурсу проблеми — і менше всього таких оцінок і такого дискурсу слід чекати від самого істеблішменту (див. висновки нижче).

Ця проблема, звичайно, стосує­ться не тільки гуманітарних наук та гуманітарної інтелігенції, а й української культури в цілому (як я вже неодноразово тут казав, гуманістика й, особливо, україніс­тика — то лише верхівка айсберга). У колоніальному оточенні, за умов постійного та систематичного знеці­нення української мови (як і всього, що з нею пов’язано), коли ця мова опинилась у становищі не так білінг­візму, як диглосії — тобто коли українській мові відводилася роль «нижчої» та «місцевої», а росій­ській — «вищої» та «інтернаціональ­ної», — за цих умов годі було чекати чогось іншого, крім прихованого самоприниження — якщо вже не відкритої самозневаги. Дивуватися можна лише глибині цього ставлен­ня. Тепер, як і тоді (за шість років незалежності майже нічого не змінилося), щодня можна спосте­рігати найрізноманітніші приклади: скажімо, коли далеко не індифе­рентний до проблеми, а, навпаки, дуже патріотичний письменник, критик або дослідник у ненауковому контексті наводить довгі російські цитати — ніби за мовчазною й загальною згодою, що читач мусить (і повинен) знати російську. (Якщо ж зауважити йому, що ні поляки, ні чехи, ні литовці, ні естонці, ні, тим більше, західні нації не вдаються до подібної практики, він, очевидно, спочатку висловить подив, а потім додасть своє звичне «це наша біда».) З іншого боку, в науковому кон­тексті, розглядаючи, скажімо, захід­них авторів, цей самий критик або дослідник залюбки цитуватиме їх лише в російському перекладі, не тільки не вбачаючи в цьому нічого поганого, а й навіть не намагаючись якось приховати «свою біду» при­наймні простим посиланням на оригінал.

Мабуть, найяскравішим явищем останніх совєтських десятиліть, явищем, що утворювало опозицію багатьом, хоча й не всім, формам колоніальної поведінки, було дисидентство, тобто перехід малої, але визначальної частини загальногуманітарного дискурсу у вимір дисидентства. Це також окрема тема, про яку, до того ж, уже багато написано, і тому тут обмежуся лите кількома моментами.

У дисидентові сучасна історія україністики (тобто історія україні­стики XX століття) ніби замикає коло і знов з’являється у формі контрнауки. Звичайно, з погляду як суспільного, наукового, так і, особ­ливо, морального, це було велике історичне й культурне зрушення: систематичне знецінення гуманістики, перекручення історії, порушення елементарної наукової етики тепер призвели до заперечення наукових рамок як таких, офіційної манери й контексту загалом. Цей розкол вия­вив очевидні й далекосяжні як здо­бутки, так і втрати. До явних без­заперечних здобутків сміливо можна віднести повернуті почуття гідності, громадянської мужності, інтелек­туальної цілісності, тобто всього того, що, як ми бачили, поступово втрачалося в попередні страшні роки. Навіть якщо зважити на те, що гуманітарні праці дисидентів становили дуже малий сеґмент загального культурологічного дискурсу (питання проте, чи взагалі існував такий єдиний дискурс, а чи він розпадався на окремі дискурси, залишимо до наступного разу) і що переважна більшість цих праць була суто публіцистичною або есеїстичною, без жодних претензій на науковість, — усе одно ті дослідницькі праці, що з’явилися з-під пера дисидентів, насамперед літературна критика (Сверстюк, Стус та інші) й історіографія (Брайчевський та інші), забезпечили дисидентам реальну, а не лише символічну присутність у гуманістиці. Щодо втрат, то вони були як очевидні, так і приховані. Очевидні втрати — людські поневіряння як наслідок офіційних переслідувань; однак ці люди знали, на що вони йшли, і йшли добровільно. Приховані й невільні втрати стосувалися наукової якості, яка навряд чи могла розквітнути в андерграунді, а також близькості до публіцистики й надміру політичних пристрастей. Наприклад, нещодавно надрукована праця Стуса про Тичину — це надзвичайно чесна книжка, що надихає надію й збуджує думку, проте як наукова праця вона не без серйозних вад13. Таким чином базова дихотомія офіційної та дисидентської думки призводить до цілком ненормального протиставлення брехливого професіоналізму, з одного боку, та чесного непрофесіоналізму, з другого. До того ж, як показали подальші роки, дисидентський непрофесіоналізм виявив помітну тенденцію перероджуватися за нових обставин в ексцентричність і нативізм.

4.

У найширшому сенсі все це і досі є дилемою гуманістики в Україні: офіційна наука, яка не була рефор­мована і в багатьох ключових момен­тах не відрізняється від того, чим вона була в совєтський період, і — нова, загалом нормальна наука, представлена в основному най­молодшою генерацією науковців, що не має, фактично, інституційної бази, ані, на жаль, перспектив отри­мання такої бази у найближчому майбутньому. Глибше дослідження цієї дилеми і, відповідно, її розв’язання мали стати найвищим пріоритетом.

Можливо, тому, що незалежність України була здобута без справж­ньої боротьби і, фактично, без жертв, і що українська інтелігенція досить швидко розтратила ту велику енергію, яка її надихала (останнім часом зробилося модним і серед комуністів, і серед демократів вис­ловлювати своє презирство до «ей­форії», яка з’явилася на початку незалежності, — хоч саме ця «ейфо­рія», власне, й уможливила незалеж­ність), а можливо, і з інших якихось причин жодна політична партія або течія не виявляє сьогодні зацікавле­ності у реформуванні науки і, зокре­ма, гуманістики. Це просто не входить ні до чиєї політичної прог­рами. Більше того, оскільки суспіль­ство є в основному посткомуністич­ним, тобто має ще дуже невиразні риси суспільства громадянського, з розвиненими незалежними інститу­ціями, й оскільки держава все ще контролює усі ресурси й усіляко гальмує становлення реально діючої правової системи, можна припусти­ти, що питання справжніх реформ у всіх галузях не постане найближчим часом на порядку денному. Суспіль­ство не може їх заініціювати, бо занадто слабке, держава — не хоче, бо занадто консервативна й криптокомуністична.

Інститути на місцях, Академія наук, Міністерство освіти тощо — все це продукти совєтсько-сталіністської системи, які успішно пережили розпад імперії. їхні поступки новій реальності (зроблені, безумовно, швидко та ефективно) звелися до зміни назв (з інституту наукового атеїзму на інститут порівняльного релігієзнавства, з інституту історії КПСС на інститут порівняльних політологічних досліджень і т.д., й т.п.), але без суттєвих змін персоналу й, передусім, «керівних кадрів». Жоден невіглас та ортодокс не був звільнений. Жодні структурні зміни не були навіть запропоновані. Академія наук, очолювана «незамін­ним» Борисом Патоном, є й досі тією самою інституцією, яка в 1989 році першою вірнопідданчо засудила новостворюваний Народний Рух і яка залишилася незмінною в усіх своїх пріоритетах, системі управлін­ня, привілеях для керівництва, загальному стилі роботи, мислення тощо.

Віддамо належне: уряд таки випробував один спосіб «реформу­вання» — різко обмежив бюджетні кошти. За останні два роки Академія заборгувала своїм співробітникам платню за багато місяців (хоча Президія Академії — і академіки, і членкори, тобто директори інсти­тутів — підгодовуються з казни, як звикле). Конференція з приводу кризової ситуації в науці, зоргані­зована на початку 1996 року за фінансової підтримки уряду та за участю президента, прем’єр-міністра й інших високих посадових осіб, не наблизилась до якогось вирішення проблеми: уряд просив обмежити бюджетне фінансування, а представ­ники Академії — навпаки, збіль­шити. Про реформу системи, зда­ється, нікому навіть не йшлося.

Складається враження, що Україна, нова незалежна держава, яка 11 років тому була місцем найгіршої у світі ядерної катастрофи в Чорнобилі, може тепер предста­вити світові нову міні-катастрофу: колапс свого науково-дослідного сектора. Цього разу катастрофа буде обмежена кордонами України. Згодом, може-таки вдасться щось відбудувати.

  • 1.Див. перше есе в цьому циклі в попередньому номері «Критики».
  • 2.А. Річицький. Тарас Шевченко в світлі епохи. Харків–Берлін–Нью-Йорк, 1923.
  • 3.Пор.: Тоталитарный человек, с. 17.
  • 4.Див.: В. Ленин. Полное собрание сочинений. Том 27, с. 256. Пор. також: Т. Масенко. Роль офіційної ідеології 70-их років у поглибленні деформації мовної ситуації в Україні. Мова тоталі­тарного суспільства. Київ, 1995, с. 68.
  • 5.Пор.: наприклад: Gerhard Simon. Nationalismus and Nationallitatenpolitik in der Sowjetunion. 1986.
  • 6.Пор.: Масенко, цитована праця, с. 70.
  • 7.Там само, с. 69.
  • 8.Пор.: Звіт про діяльність Академії Наук України у 1993 р. – Київ, 1994.
  • 9.Там само, с. 124-126.
  • 10. Пор. працю Оксани Грабович. Колоніальна спадщина в сьогоднішній Україні: кілька ключових питань. Арка, № 1 (3), 1994, с. 14-17.
  • 11.Див. Слово і Час, № 3, 1994, с. 6.
  • 12.Пор. статтю Р. І. Розіної. «Человек и система в языке тоталітарного и посттоталитарного общества», Мова тота­літарного суспільства, с. 106-115. Пор. також статтю В. Демченка: Зеркало недели. 20 січ., 1996.
  • 13.Василь Стус. Феномен доби. - Київ, 1993.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!