Саймон Гефер
Грудень 2014

Сто років суперечок: історики і Перша світова війна

1

Існує величезна різниця між тим, щоб писати історію зі свідчень очевидців, які досі живі, і тим, щоб черпати її з писемних джерел. У минуле десятиліття або два Перша світова війна перейшла від першого до другого. Лише декілька довгожителів пам’ятають, як солдати крокували вулицями, вирушаючи на фронт, чи поверталися з парадами, святкуючи перемогу, що виявилася оманливою. Натомість писемне слово в меморандумах, листах, щоденниках, депешах і спогадах є основою нашого розуміння періоду, разом із вичерпними свідченнями старих солдатів, матросів та авіяторів, записаними з 1950-х років.

Ця скарбниця розповідей очевидців — тих, що їх молодші покоління слухали, сидячи на колінах батьків і дідів, — має неоціненне значення. Однак старі люди схильні забувати, і ми знаємо з досвіду, що історія рясніє такими прикладами спотвореної реальности. Поза тим, старі люди, хоча чимало з них були героями, бачили тільки власний мікросвіт війни. Проте цінности їхнього досвіду не применшує факт, що їх неминуче оминула ширша картина. Свідчення сучасників, якщо вони існують, можуть бути значно ціннішими за умови, що у нас вистачить розуму побачити, коли з пропаґандистських міркувань їх було викривлено, спотворено чи цензуровано. Доки ще були живі останні британські рядові, щира повага до їхнього досвіду просвічувала крізь більшість написаного про той період. Тепер, коли серед нас більше немає тих, хто служив в окопах чи на дредновтах, ми цілком покладаємося на документи. І хоч як це парадоксально, з’являється можливість прискіпливіших досліджень: джерела можна звіряти одні з одними, а ненадійність живої пам’яті більше не стає на заваді.

Звертаючись до британської історіографії про Першу світову війну, ми починаємо з творів сучасників і завершуємо текстами, що виникли в епоху, коли живої пам’яті більше не було. Окрім історії як такої, є ще історія, написана як література, — це Сесун, Ґрейвс, Бланден та інші. Ми також починаємо розуміти, у яких розділах слід розташувати історію війни. Мало є істориків, які мають достатній діяпазон спеціялізацій, необхідних (бодай стосовно глибини, якої вони вимагають), щоб розповісти цілу історію, а ті окремі спроби, що були, як правило, не увінчалися успіхом.

По-перше, для повноцінного висвітлення катастрофи серпня 1914 року потрібно розуміння історії влади, европейської дипломатії та міжнародних відносин від (принаймні) часу Берлінського конґресу. Необхідні й знання політичної спадщини та чварів у певних країнах, що відіграли провідну роль у війні. Ідеться про Австро-Угорщину та її напружені відносини із Сербією до та після анексії Боснії; питання бельгійського нейтралітету; історію суперництва між королем Едвардом VII та його небожем кайзером Вільгельмом II, завдяки чому в кайзера виникла така недовіра до британців, що це залишило певний осад у почуттях до цієї країни навіть після того, як Едвард помер і на трон вступив його значно спокійніший син Джордж V; настрої у Франції після війни з Прусією у 1870–1871 роках; дедалі більший хаос у Росії та її відносини з державами Східної Европи.

По-друге, потрібен досвід передового воєнного історика, щоб не просто накреслити стратегію і тактику дій після початку війни, детально викласти рух військ і вступ у бій, а й пов’язати це з політичним курсом (а часом його відсутністю) урядів Европи. І тут документальне сві чення набуває нового значення у відстеженні ланцюга подій від політика до генерала і до солдата в окопі. Історик мусить розуміти демократичний тиск на політиків у країнах із певною подобою демократії, через який вони змушені просувати інтереси своєї держави у війні. Скажімо, чому така сила-силенна юнаків приєдналися до Кічнерової армії в перші три місяці війни і який мусив бути культурний тиск, щоб вони не тільки зробили це, але й уряд зміг якнайбільше скористатися їхньою службою.

По-третє, — і цього не враховують надто багато істориків, які вивчали цю війну, на відміну від тих, котрі вивчали війну з Гітлером, — залишається питання життя поза лінією фронту. Політичний тиск і громадянські заворушення, які призвели до зникнення імперій спершу Романових, а згодом Гогенцолернів, Габсбурґів і Османської імперії в 1917–1918 роках, свідчать про наслідки війни та її усепроникний вплив на наступні десятиліття не менше, ніж її остаточний вислід. У Великобританії було усунуто прем’єр-міністра і сформовано коаліцію, що могло фактично знищити одну з її частин у роки безпосередньо після війни. Звісно, декілька рейдів цепелінів не зрівняються з бліцкриґом, що збурив життя населення під час Другої світової війни, і Німеччина окупувала відносно мало чужої території порівняно з підкоренням Европи в 1940–1944 роках. Проте глибокий вплив війни на життя людей далеко від фронту — також знехтувана тема.

Те, що пережила Британія, коли 1 липня 1916 року, першого дня битви на Соммі, загинуло 19 тисяч солдатів, — не-можливо збагнути сьогодні, коли смерть загону солдатів у провінції Гільменд цілком справедливо сколихнула всю націю і підштовхнула до глибоких роздумів. Завдання істориків —спробувати передати титанічне відчуття втрати у перші дні липня 1916 року, коли по всій Великобританії почали приходити телеграми, повідомляючи батьків, дружин і дітей про долю солдатів, які ніколи більше не повернуться. Цю тему ще недостатньо розкрито. Можливо, через незворушність британців, яка панувала у ХХ столітті, а може, просто через нездатність збагнути масштаб лиха.

2

Історіографія війни почалася разом із війною. На найпростішому рівні був репортаж у пресі. Вище за шкалою дискусій та аналізу — книжка «Чому ми воюємо», видана в «Oxford University Press». Її авторів указано як «членів факультету сучасної історії Оксфордського університету». Книжка має підзаголовок «Справа Великобританії», історики накреслюють передісторію липневих подій 1914 року. Їхня оцінка нейтралітету Бельгії та Люксембурґу, формування альянсів між основними силами від 1871 року та вивчення політики окремих націй стали основою для наступних поколінь, які вивчали ланцюг подій, що завершився деклараціями війни. У перші місяці конфлікту книжку декілька разів перевидавали, оскільки уряди оприлюднили листування і документи, які подавали обґрунтування кожної нації для своїх дій. Ідеться про британську «Синю книгу», німецьку «Білу книгу», російську «Оранжеву книгу» і бельгійську «Сіру книгу».

Відповідні обґрунтування розповідали лише частину історії, бо вся історія поставила б усі зацікавлені сторони в незручне становище. Попри вимушену неповноту і навмисне перекручування фактів це принаймні дало можливість історикам наступного століття спробувати зібрати докупи всі аспекти. І, врешті-решт, один чи двоє більш-менш упоралися з цим. Утім, «Чому ми воюємо», хоча час скомпрометував цю книжку як джерело, є цінним документом, якщо враховувати, що вона говорить про почуття людей восени 1914 року. Вони одностайні у своїй підтримці лінії британського уряду й справедливості війни; і немає жодних нюансів, які виникли в інших, пізніших джерелах.

Низка популярних історичних творів з’явилася після укладення перемир’я, для прикладу, «Світова криза» Вінстона Черчила, видана у п’яти томах у 1923 1931 роках. Більшу частину цього часу Черчил працював канцлером державної скарбниці, однак його політичне життя й далі було затьмарено невдачами на посаді першого лорда Адміралтейства і розгромом біля Дарданелів. Черчил написав книгу, бо поромантичному любив писати історію своєї нації, а ще тому, що потребував грошей. Але передусім тому, що відчував: він мусить виправдати свої дії в 1914–1915 роках, а згодом і під час війни, коли він повернувся до фронтової політики із самого фронту. Історія Першої світової війни завжди буде однаково і політичною, і військовою.

Черчил знав, що робить: він назвав свою працю «не історією, а внеском в історію». Ціннішим із погляду його дивовижної об’єктивности був двотомник «Воєнних мемуарів» Лойда Джорджа. Він мав ту перевагу, що його було написано пізніше, на початку 1930-х років. Із загальних історичних праць, що їх досі читають, перший справді солідний і глибокий твір належить капітанові Безилу Ліделу Гарту, ветеранові Соммі. Його «Правду про війну», яка вийшла 1930 року, досі перевидають під назвою «Історія Першої світової війни». Переживши лиха війни (контужений, отруєний газом, поранений і свідок того, як більша частина його полку полягла в липні 1916 року), Лідел Гарт прагнув осягнути глибші істини, а не просто переказати окремі події. Одна з них ґрунтується на його власному досвіді: фронтальна атака не дає нічого, крім величезних втрат. Цей погляд мав такий вплив, що уряд звертався до Лідела Гарта по консультації на початку Другої світової війни.

У 1920-х роках з’явилося безліч спогадів солдатів, матросів і політиків. Полкові історії, також популярні в той час, як правило, давали точний, але сухий виклад військової діяльности. Із поширених історичних творів авторства тих, хто не мав жодної корисливої мети, один із найцікавіших і найпроникливіших — двотомник «Перша світова війна» Чарлза Корта Репінґтона, опублікований 1920 року. У багатьох аспектах йому властива миттєвість журналістики — і не тільки тому, що твір писано майже в безпосередній момент події. Репінґтон, випускник Ітонського коледжу, один із Вілтширських сквайрів, колись зробив блискучу військову кар’єру. Проте на початку 1900-х років, під час служби в Єгипті, він закрутив роман із дружиною урядовця, а потім порушив обіцянку, яку дав старшому офіцерові, триматися від неї подалі і був змушений подати у відставку. 1904 року він був підполковником, а коли почалася війна, цілком міг би стати генералом. Натомість Репінґтон працював військовим кореспондентом «Times». До 1914 року чимало його ровесників стали старшими офіцерами, і це дало йому привілейований доступ не лише до інформації, але й до самого Західного фронту.

Репінґтонів двотомник — це історія конфлікту в мемуарній оповіді, укладена як журнал. Вона дуже переконлива, не останньою чергою тому, що автор мав чудові політичні контакти. І коли було опубліковано його працю, він раптово втратив багатьох друзів, бо чимало з них виявили, що їхні приватні розмови було переказано задля розваги читачів. Книжки наповнено безпосередніми спостереженнями війни в тилу і часом у Франції. Це зовсім не академічна історія, її викладено з погляду однієї людини — Репінґтона. Однак ці книжки живі, настроєві, щирі та драматичні. Війни можуть вести і в кабінетах, і на полі битви. Тому сьогодні Репінґтонів виклад свідчень очевидців є цінним джерелом. Саме він у вересні 1918 року вперше вжив термін «Перша світова війна» — не так для того, щоб вигадати фразу для опису конфлікту за участи міжнародних імперій, а від 1917 року й Америки, але щоб попередити: одного чудового дня може бути друга війна.

3

Сучасна школа історії Першої світової війни починається десь у 1960-х роках, приблизно в час п’ятдесятої річниці конфлікту. Саме відтоді популярна історія — тобто книжки, написані для інтеліґентного загалу, а не лише для вузького кола академіків, — стає витонченіша та складніша, і академічні стандарти значно зростають. Грубо кажучи, історія рухається від майже повної відсутности критичного апарату до солідних додатків із примітками й бібліографією. Утім, за іронією долі, нова мода на популярну історію Першої світової війни бере початок із книжки, якій не притаманна жодна з цих якостей: «Віслюків» Алана Кларка, опублікованих 1961 року.

Книжка ставить під сумнів полководську майстерність, зокрема сера Дуґласа Гейґа. І хоча твір хвалили за доступність і дотепність, серйозні історики різко засудили його поверховість, і ворожість щодо нього поступово зростала. Кларк був апостолом Лідела Гарта, чиїх методів він, проте, не перейняв. І не останньою чергою тому, що Кларк, який раніше приписував членові німецького верховного командування фразу, з якої книжка взяла свою назву, — «леви на чолі з ослами», — зрештою зізнався, що він це вигадав. Гейґові щоденники цитують часто, але вибірково. Книжка є майстерною пропаґандою і маніпулюванням (зазвичай) істиною, а її ревізіонізм породив цілком новий погляд на війну і те, як її вели. Утім, упродовж минулих пів століття солідніші історики намагаються спростувати цей погляд.

Покійний професор Ричард Голмс (чиї книжки «Малий фельдмаршал» про сера Джона Френча і «Томмі», що описує життя рядового солдата, є взірцями серйозних і об’єктивних досліджень) звинуватив Кларка в тому, що той подав історіографії того періоду «приклад чистого обману». Сер Майкл Говард назвав Кларкову книжку «нічого не вартим» історичним твором через його «недбалу академічність». На відміну від пізніших істориків, Кларк і не намагався з’ясувати, чи історія очевидно слабкого британського військового керівництва має два боки.

Епохальний документальний серіял ВВС 1964 року «Велика війна» викликав величезне зацікавлення цією темою, не останньою чергою через усвідомлення того, що покоління, яке пережило війну, починає вмирати. Серіял показав багатьох ветеранів і спонукав моду на усну історію. Імперський воєнний музей узяв на себе вагомий і надзвичайно цінний проєкт. Для того покоління усна історія до кінця життя залишилася важливішою, ніж документальні свідчення, особливо в час, коли тих, від кого безпосередньо можна було почути спогади про події, ставало дедалі менше. Півстолітня річниця також породила наступну хвилю видань. 1962 року в Америці вийшли «Серпневі гармати» Барбари Такмен. Джордж Малколм Томсон розкрив схожу тему у високо поцінованій книжці «Дванадцять днів», опублікованій 1964 року, яка детально розкриває дипломатичну діяльність від 24 липня до 4 серпня 1914 року.

Утім, 1960-ті роки започаткували й значно сміливіші інтерпретації війни та її причин. 1969 року найпомітніший історик того часу Алан Джон Персивал Тейлор видав «Війну за розкладом». У ній автор стверджував, що мобілізаційні графіки всіх великих держав, чиї генерали пишалися тим, що могли змобілізуватися швидше, ніж їхні потенційні суперники, неминуче вели до війни, якої насправді ніхто не хотів. Таке розуміння Першої світової війни, що вона не була навмисним умислом Німеччини задля розширення своєї влади, було досить суперечливим і призвело до виникнення двох шкіл-конкурентів, які останнім часом домінують у вивченні воєнної теми: одна доводить, що Німеччина була одержима світовим пануванням, друга стверджує, що війна була випадковою.

Три роки по тому вийшов перший том тетралогії «Гордість і падіння» Корелі Барнета під назвою «Крах британської могутности», який, хоч лише мимохідь торкається Першої світової війни, містить промовисте і глибоке її розуміння. Скажімо, скільки солдатів, які воювали у війні, уперше в житті отримали нормальне харчування, одяг, взуття і спальне місце.

1998 року двоє серйозних британських істориків різних поколінь видали авторитетні історії конфлікту. «Перша світова війна» сера Джона Кіґана майже повністю ґрунтується на вторинних джерелах, однак її написано з таким знанням справи, що це зробило її ідеальним базовим посібником про бойові дії, якщо врахувати майже всі дослідження, починаючи від 1914 року. «Сумні факти війни» професора Ніла Ферґюсона — зовсім інша пісня. Це радше політична книжка, яка ширше використовує першоджерела і пропонує контроверсійнішу думку: кай-зер не хотів війни, а органи безпеки Великобританії не сподівалися на поразку Німеччини.

Наступною знаменною віхою у британських дослідженнях війни, яка в певному сенсі дуже розчаровує, є перший том «Першої світової війни» сера Г’ю Стречена, що вийшов 2001 року. В одному вона розчаровує найбільше з усіх: цей здоровенний том (майже 1200 сторінок, що охоплюють всі театри воєнного конфлікту) подає тільки початкову фазу війни в Европі. Однак автор дивиться на речі під ширшим кутом зору, ніж просто військовий, і звертається до питань колоній, постачання боєприпасів та засобів фінансування конфлікту. Сер Г’ю обіцяє іще два томи, яких, на жаль, поки що немає. Коли він їх завершить, це буде те, чого цій війні завжди бракувало: остаточна, всеохопна і міжнародна історія, ґрунтована на вичерпних та ретельних дослідженнях. І нині, коли наближається сторіччя від початку конфлікту, війна й далі чекає на свою повну історію, якої заслуговує.

4

Річниця не лише спричинила більшу кількість публікацій, а й оживила суперечку про необхідність вести таку жахливу війну. Щоб привернути увагу громадськости до своїх недавно виданих популістських праць, сер Макс Гестинґс і Джеремі Пексмен відновили дискусію про те, чи ця війна була потрібна. Також сер Макс зійшовся у двосерійній телевізійній битві на цю тему із Ферґюсоном, битві нерівній, якщо врахувати, що Ферґюсон є серйозним науковцем, який може підкріпити свої висновки доказами.

Минулої осені у «Times Literary Supplement» з’явилася авторитетна рецензія на книжку сера Макса та дві інших праці: професора Марґарет Макмілен (чудернацько названа, проте широко відома «Війна, що поклала край мирові» і Бриґадира Алана Мелінсона («1914: Веди праведну боротьбу»). Автор рецензії — Вільям Філпот, професор історії військової справи всесвітньовідомого відділення воєнних досліджень при Королівському коледжі Лондона —простежив певні відмінності між ґрунтовним та популістським історичним дослідженням і вказав на те, які високі стандарти панують нині, не останньою чергою після появи праць сера Г’ю. Філпот оцінив внесок Макмілен як знавця міжнародної дипломатії у вивчення складної низки подій, що призвели до війни, і похвалив те, як Мелінсон препарував військові питання своїм «натренованим солдатським оком». А от книжку сера Макса Філпот відкидає як «поверхову і надто прискіпливу», що не має жодного сенсу через сто років після подій, хіба що письменник пильно погляне на безліч доступних документальних свідчень і оцінить їх неупередженим оком.Сприймаючи нашу історію серйозніше і вимагаючи від істориків доказів, щоб уникнути представлення фактів як легковірних тверджень, ми пішли далі, ніж школа Артура Браянта, яка досі задає модель для популістської історії. Проблема поверховости в тому, що вона оминає деталі та неочевидний бік питання, а то й впадає в іще більший гріх: Філпот вказує на те, що впевнені описи битви, що їх дає сер Макс, відбуваються «зчаста коштом чітких і точних пояснень», можливо, тому, що автор покладається на те, що професор з уїдливим, але доречним метафоризмом називає «його власною армією асистентів». Він засуджує сера Макса за те, що той приділив мало уваги солідним дослідженням із цієї теми, які за минулих п’ятдесят років змінили та поглибили уявлення про війну. Він також натякає на непереконливість суджень, що ґрунтуються на розповідях очевидців, адже вони не бачили ширшої картини.

Із-поміж недавніх історичних праць вирізняється одна, яку неодмінно слід прочитати всім, хто прагне зрозуміти, чому розпочалася війна, — це «Сновиди» Кристофера Кларка, опублікована 2012 року. Професор Кларк — фахівець із історії Німеччини, але він також глибоко вивчав міжнародну політику в період до Першої світової війни. Усім запам’яталися його недавні слова про сера Макса: «Він не історик. Він людина, яка пише про минуле» (це була б добра тема есею для іспиту на здобуття академічного ступеня, якби такий був).

Хоча Кларк працює майже в тій же галузі, що й Макмілен, чиї дослідження важко назвати слабкими, йому вдалося зануритися в архіви значно глибше і ширше, ніж їй. Без армії наукових асистентів, завдяки розумінню основних потрібних мов і серйозному вивченню закордонних архівів Кларк докопався до суті двох головних питань: що поштовхнуло Гаврила Принципа вбити Франца Фердинанда та його дружину, коли вони вирушили до Сараєва 28 червня 1914 року, і чому конфлікт, що його спровокувала ця подія, не обмежився Австро-Угорщиною та Сербією. Після довгих розслідувань, надання доказів та проведення дискусій він дійшов висновку, що кайзер не хотів війни, а її спричинили значною мірою войовничість, некомпетентність і слабкість інших.

Сьогодні, коли історіографія Першої світової війни входить у друге століття, мені здається, що Кларкові погляди здобудуть більше прихильників. Не останньою чергою тому, що з’явилося більше можливостей для тоншого і вдумливішого розуміння цього жахливого конфлікту, особливо тепер, коли всі, хто пам’ятав його, пішли з життя. Можливо, ми навіть урешті-решт виявимо, що Німеччина 1914 року не мала нічого спільного зі злою та лукавою нацистською державою, з якою нам довелося боротися 1939 року, і що, на відміну від пізнішої війни, її мотиви не були однозначно погані чи добрі.

Simon Heffer. "Historians Fought About World War I the Moment It Began. They’re Still Fighting." Опубліковано в часописі «The New Republic» 3 липня 2014 року, перша публікація на сайті newstatesman.com З англійської переклала Галина Ільницька. «Критика» публікує переклад з люб’язного дозволу редакції The New Republic. 

© The New Republic, 2014.

Переклад та редаґування статті здійснено за підтримки Відділу преси, освіти і культури Посольства США в Україні.  

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!