Едвін Бендик, Олександр Ірванець
Березень 2005

Страшний сон Семена Сомова (З роману «Полювання на Червоного Лєніна»)

Семен Сомов, або ж Сомов Семен, що, власне, одне й те ж саме, сорокаскількисьтамрічний технар, дитя нової України, приватний підприємець широкого профілю (на його ім’я зареєстровано чотири імпортно-експортні фірми в Україні, одна в Польщі та ще дві в Словаччині) щойно провернув надзвичайно продуктивне й ефективне дільце. Вкладені напочатку дві з половиною тисячі доларів (дрібними банкнотами) повернулись до нього помноженими в кількасот разів. Акуратні пачки банківських білетів із дещо заспаним обличчям винахідника громовідводу тепер наповнювали бокатий чорний кейс Семена Сомова майже дощенту. Зверху на пачках охайно лежав складений удвоє рушник – не вишиваний, український народний, а традиційний трикотажний, з Мікі Маусом та його подружкою Мінні в досить-таки відвертих позах.

Семен Сомов, дещо невиспаний, із невеликими мішками під очима (точнісінько, як у того портрета на стодоларівці) чекав на ранковий потяг, що мав перевезти його до Словаччини. Там, по той бік перевалу, ці гроші надійно заляжуть у надрах котрогось кошицького банку й нарешті дадуть змогу їх господареві зажити спокійним, тихим, розміреним і – що найважливіше – забезпеченим життям. Сомов Семен, він же Семен Сомов, що одне й те саме, ніколи не прагнув від життя чогось надзвичайного. Його не приваблювали вілли в Голівуді чи в Маямі. Ніколи йому не марилися «яґуари», «порше» чи «ролс-ройси». Йому зроду не хотілося омарів і ланґустів. Він прекрасно почувався у стандартних костюмах із магазинів готового одягу, навіть не мріючи про жодні там Ґучі та Версаче. Екстремальні ризики також були не для нього. Ось і тепер він спокійно й тверезо зважував свої можливості: спершу придбати невеличке помешкання в якомусь Пряшеві, потім потихеньку перевезти з Кременчука дружину й сина, ще за рік-два отримати словацьке громадянство та й доживати собі віку на депозитні банківські відсотки в оцій периферійній, але все ж таки европейській державі, тихій і безневинній, нецікавій ані для терористів, ані для спецслужб.

Та саме тепер для здійснення цієї прагматично-скромної мрії треба було зробити останній крок – переправити так важко зароблені гроші з Польщі до Словаччини. Митників і прикордонників попереджено й проплачено, та й у віднедавна розширеній Европі їхні функції звелися майже до нуля, тому жодних ускладнень нібито не мало виникнути. Сомов Семен примружився і подивився на схід. Звідти, з-понад карпатських пологих оксамитових хребтів повільно вставало червоне серпневе сонце. А трохи нижче, з боку Старого Лупкова по дугастій колії під’їздив короткий сіро-синій приміський (але – міжнародний!) потяг, ще вкритий ранковою росою і від цього свіжий та приємний.

На пероні, окрім Сомова Семена, віддалік топталось іще декілька постатей із більшими чи меншими (переважно більшими) торбами й пакунками. Побіжно зиркнувши на попутників, Семен Сомов подумки відзначив, що всі вони, як один, чорняві й невисокі. «Ці місцеві гуцули скрізь такі однакові: і в Польщі, й у Словаччині, і в нас на Закарпатті. Смаглява шкіра, чорне волосся, вузькуваті очі...» – подумав бізнесмен і вдоволено відзначив, що віднедавна вже й думати почав по-українськи. Для вихідця зі степової зрусифікованої Кіровоградщини це й справді було неабияким досягненням. Українська давалась йому нелегко, мусив робити над собою зусилля, бо ж мова, а надто артикуляція, пручалась: це м’яке горлове «ге», з придихом, зовсім не подібне на тверде російське «ґе», ці незвичні дієслівні форми – «говоритиму», «робитиму», «ходитиму», замість звичних із дитинства «буду говорити», «буду те», «буду се».

Сомов Семен шарпнув туди-сюди пластмасову клямку й вступив до порожнього, свіжо-росяного вагона, підметеного та провітреного. На протилежні двері ввійшли кілька чорнявих і засмаглих пасажирів із торбами й, тихо перемовляючись, посідали, не розпихаючи торбів по верхніх полицях, а затиснувши їх поміж ногами. З перона пролунав свисток, і потяг рушив. За вікном пропливло кілька пристанційних будиночків, потім насип неначе...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!