Умберто Еко
Листопад 2001

Священні війни, емоції та здоровий глузд

Те, що останніми днями дехто виголосив недоречні слова про вищість західної культури1, можна вважати фактом другорядним. Другорядним є й той факт, що хтось, уважаючи свою думку слушною, висловлює її у невідповідний момент. Так само другорядним є й те, що хтось вірить у несправедливі або й загалом хибні речі, адже у світі повно людей, які вірять у несправедливе та хибне; до них належить також добродій на ім’я бен Ладен, який, мабуть, багатший від нашого прем’єра і навчався у найкращих університетах. Натомість зовсім не другорядним є інший факт, який повинен непокоїти потроху всіх – політиків, релігійних лідерів, виховників, – а саме те, що деякі вислови, і навіть цілі пристрасні статті, які їх певним чином узаконюють, стали предметом загального обговорення, займають увагу молоді, ба навіть штовхають її до упереджених висновків, продиктованих емоцією моменту. Я хвилююся за молодь, бо способу мислення старших уже не зміниш.

Усі релігійні війни, що протягом століть заливали світ кров’ю, народилися з емоційного улягання спрощеним протиставленням – як-от, приміром, Ми та Інші, добрі та лихі, білі та чорні. Західна культура показала себе плідною (не лише починаючи від доби Просвітництва й донині, а й раніше, коли францисканець Роджер Бекон заохочував вивчати мови, бо, мовляв, і від невірних є чого навчитися) також у тому аспекті, що вона намагалася «розв’язати» шкідливі спрощення у світлі дослідницького та критичного духу. Звісна річ, робила вона це не завжди, адже до історії західної культури належить і Гітлер, який спалював книжки, засуджував «здеґенероване» мистецтво, вбивав людей «нижчих» рас, чи фашизм, який у школі навчав мене декламувати «Боже, прокляни англійців», бо то «народ, що їсть п’ять разів на день», а отже, вони ненажери, на яких згорда поглядає стриманий, спартанського духу італієць.

Але з молоддю, і то з молоддю всіх рас і народів, ми повинні обговорювати саме найкращі аспекти нашої культури, якщо не хочемо, аби в майбутньому, коли молодим доведеться жити без нас, вежі валилися знову. Часто-густо джерелом непорозуміння є наша неспромога розрізнити між прагненням до власних коренів, намаганням зрозуміти чужі корені та спробою судити про те, що добре, а що лихе. Відносно коренів, то якби мене запитали, де я волію провести роки свого заслуженого відпочинку – у сільці в Монферрато2, серед маєстатичного оточення національного парку в Абруццо чи поміж лагідних сьєнських пагорбів, я вибрав би Монферрато. Але це не значить, що я вважаю інші італійські області гіршими від П’ємонту.

Тому, якщо прем’єр – звертаючись до західного світу, але не до арабів – хотів лише сказати, що він воліє мешкати в Аркоре3, а не в Кабулі, й лікуватися в міланській лікарні, а не в багдадській, я був би готовий підписатися під його словами (за винятком того, що стосується Аркоре). І навіть якби мені сказали, що шпиталь у Багдаді обладнано найкраще у світі – в Мілані я більше почуватимусь удома, і це допоможе мені одужати. Корені можуть стосуватися й чогось ширшого, ніж реґіон чи нація. Я радше мешкав би в Ліможі, ніж, скажімо, в Москві. Москва, безперечно, чудове місто. Але в Ліможі я розумію мову, якою там розмовляють. Одне слово, кожен ототожнюється з тією культурою, в якій він зростав, і випадки радикальної пересадки коренів хоч і бувають, але рідко. Лоуренс...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!